Баннер
17.05.2017

Над прірвою в іржі

Фото автора

«176 гривень 90 копійок на квитки; 3 доби в дорозі; 10 електричок; 11 міст; 7 областей, безліч людей і декілька аргументів у відповідь на питання, чому я ніколи звідси не поїду» — ЛЮК публікує фрагмент репортажу Павла Стеха, переможця конкурсу «Самовидець». Книга  «Veni.Vidi.Scripsi» від видавництва «Темпора», до якої ввійшов репортаж, буде презентована 21 травня в рамках «Книжкового арсеналу» в Києві.

«6267. Люботин — Смородине»

Після ранкового приміського потяга здається, що в будівлі залізничної станції «Люботин» тепло й затишно. Хоча це звісно не так. Здається, от-от бабульки-бізнесменки наповнять собою увесь простір, і від їхнього руху і тертя для всіх забракне повітря. Кожна з них підперезана власним поясом астероїдів з картатих «сумок-барабашовок», які вони постійно переставляють з місця на місце, ніби грають в наперстки. Цей вокзал для них перевалочний пункт між домом і ринком, на який вони везуть своє запаковане добро. На підвіконні вмостились двоє контролерів, витрушують і заправляють касові апарати перед наступним маршрутом.

Електричка — це гетто на колесах. Ці прогнилі коробки є не тільки бюджетним засобом пересування, це рухомі резервації для незручних громадян. І їх не можна вважати рудиментом минулого, поганого, пострадянського. Це доволі чесне дзеркало держави, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Якщо спробувати класифікувати, то моє покоління, як і (зрозуміло) попереднє та (симптоматично) майбутнє, ділиться на три групи:

1) ті, що поїдуть із країни;

2) ті, що не матимуть можливості поїхати;

3) ті, що залишаться копирсатися заради суспільного блага, сподіваючись, що в наступному поколінні третя група буде трохи більша.

З «першими» і «третіми» все менш-більш зрозуміло і вмотивовано. Але нерв суспільства проходить крізь прокурені запльовані тамбури електричок, набитих незручними громадянами другої групи.

О 9 годині 12 хвилин відправляємось. До кінцевої станції 25 зупинок і майже 3 години руху. На північ.

Пасажирів багато, вони по-ранковому безтурботні і безпосередні. Двоє жінок сидять одна навпроти іншої біля вікна і говорять про дітей. У них однаково високі інтонації, дуті куртки, і, здається, обличчя теж.  Єдине що: в однієї волосся фарбоване в темне, в іншої — у світле.


Не встиг роздивитись, чи велосипед раптом не вітчизняної марки. Можна було би погратись із символами про два рулі/напрями і покинутість на роздоріжжі, і розгублених спостерігачів, і т.д. і т.п.
Тим часом навкруги підіймається загальне невдоволення — одне з вікон відкрите, плюється снігом і холодом. Пасажири згадують контролерів злим нетихим словом і по черзі намагаються впоратись із проблемою. З тамбуру заходять залізничники, за ними вкочується дим від їхнього перекуру. Один із них підходить до вікна, ніби спортсмен-важкоатлет до штанги. Жіночки ніби й дійсно спостерігають за усім з трибун, вболівають і викрикують:

— Ламай! Ви залізничники — вам можна!

Після вдалого підходу і ліквідації пробоїни вагоном прокочується загальне вдячне  «О-о-о-о-о». На що важкоатлет у помаранчевій жилетці віджартовується: «була сила, коли мати носила». Залізничників шестеро, вони порозсідалися парами по вільних місцях і перегукуються. Починають, як зазвичай, з близьких:

—  А Василь Іванович де? Давно не видно його.

— Та за «програміста» взяли. Сидить цілий день у теплі, в комп'ютер дивиться, ніхріна не робить...

Продовжують, звісно, політикою:

— ...Та ці за три годи спиздили більше, ніж за десять раньше. Та шоб йому Господь поміг, премєр-міністр він, курва...

Електричка вже проїхала станції Мерчик і Богодухів, Козацьке і Піонерське, до кінцевої залишилося хвилин 20 спільної медитації.

Станція «Смородино» — це залізничний вокзал міста Тростянець, що на півдні Сумської області. Тростянець — місто Хвильового і Чайковського, перший тут народився, другий — написав свою першу симфонію.

Приїхали. Останнім із вагону виходить дідусь, опираючись на дерев’яну палку. Допомагаю йому спуститися на платформу і розпитую про місто. Дід кляне і місто, і все кругом. Каже, що «бурки ноги тиснуть», бо то не його, а сусід позичив, і йти не може, бо ногу в них підвернув. Малює палицею на землі маршрут, по якому мені дістатися центру, і човгає собі далі.

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены