Баннер
22.11.2016

Вікторія Дикобраз: необхідне підкреслити

Публікуємо добірку віршів із нової книги Вікторії Дикобраз “Необхідне підкреслити”. У рамках харківської презентації книги, яка відбудеться завтра, говоритимуть про артзбірку, тематику пошуку та актуальність філософії дороги. 

 

                                                                                           Червень я мала б не любити

                                                                                           більше за інші місяці. 

                                                                                           У червні я вперше заплакала.

                                                                                           Двадцять один рік тому, народилась —

                                                                                           і одразу заплакала,

                                                                                           двадцять один — вже тоді б мала

                                                                                           щось зрозуміти. П’ять років тому

                                                                                           плакала знову у червні,

                                                                                           по дурості,

                                                                                           через кохання тобто.

                                                                                           Але це перейшло, переїхало,

                                                                                           але біс із ним. Рік тому

                                                                                           я плакала в червні востаннє.

                                                                                           тримаючи жмені землі.

                                                                                           над горою землі.

                                                                                          над проваллям землі.

                                                                                          над собою в проваллі.

                                                                                          —

                                                                                          Тат, я тобі обіцяю,

                                                                                          якщо колись “той єдиний”

                                                                                          вмовить мене влаштувати весілля,

                                                                                          це буде у червні.

                                                                                          Щоб ми — Їй на зло —

                                                                                          змогли-таки станцювати,

                                                                                          і лише тоді я дозволю собі

                                                                                          заплакати від любові.

 

 ***

                                                                                            Тихо. Лиш туї шумлять

                                                                                            на пероні. Навіть не дзенькне.

                                                                                            Пощо ти любиш мої

                                                                                            долоні. Вони ж нестерпні.

                                                                                            Асфальт послизається р’яним

                                                                                            січнем. Носи — не зносиш.

                                                                                            Мене так і водить по всій

                                                                                            країні: від Росії до Польщі.

                                                                                            Ти вже не чекаєш. Нарешті, мислю,

                                                                                            крізь вісім купейних. Люблю,

                                                                                            що ти любиш мої

                                                                                            долоні. Але ж нестерпно.

***

                                                                                            В Одесу потрібно їхати

                                                                                            в січні або навесні,

                                                                                            коли море таке приземлене,

                                                                                            а чайки, немов скляні,

                                                                                            ріжуться в очі, кришаться,

                                                                                            виблискують на льоту.

                                                                                            І море за тебе хвилюється,

                                                                                            каже: “Твою біду

                                                                                            в мушлях моїх не виносиш.

                                                                                            Але не винось води

                                                                                            в легеньких кишенях”.

                                                                                            Вітряно. Вітряно від зими.

                                                                                            В Одесі квартали хрестяться,

                                                                                            відлунюють кроки псам

                                                                                            з голов’ами людськими. В тиші

                                                                                            хмари ведуть караван.

                                                                                            І ‘як ти виходиш з вікон —

                                                                                            море виходить з хвиль.

                                                                                            Злетів би сміттям над берегом…

                                                                                            Штиль.

***

                                                                                            Ми б

                                                                                            миготіли країною аж так швидко,

                                                                                            щоб не встигав горизонт.

                                                                                            - Шкода, що це не Америка, —

                                                                                            видихаєш в плацкарті

                                                                                            в молочне скло, мріючи про фургон.

                                                                                            А втім…

                                                                                            Кожна країна пропорційна

                                                                                            вартості палива в ній.

                                                                                            З американськими трасами,

                                                                                            кількістю нафти

                                                                                            - (на бездушність населення) -

                                                                                            й такими ж цінами

                                                                                            на бензин і авто

                                                                                            ми б вивчали нашу_країну

                                                                                            на раз-два-три,

                                                                                            і загубились в Європі.

                                                                                            - На щастя, це не для нас.

                                                                                            І ця не_Америка,

                                                                                            у якій ми такі безфургонні,

                                                                                            але яку так приємно

                                                                                            вивчати покроково, —

                                                                                            завершуєш ти. Й ми виходимо

                                                                                            між вагонів у простір,

                                                                                            з розмовами про паливо,

                                                                                            про Європу з її автобанами,

                                                                                            і зовсім трошки —

                                                                                            про Америку.

***

                                                                                            Люди дивилися на мене й лякалися.

                                                                                            Дивилися — і лякалися,

                                                                                            наскільки у мене широко розплющені очі.

                                                                                            так ніби крізь них проходять усі океани.

                                                                                            Широко розплющені очі —

                                                                                            як широко розіп’яті руки.

                                                                                            На фоні класу

                                                                                            я завжди виділялася

                                                                                            нетиповими симпатіями до літератури

                                                                                            і самоаналізу.

                                                                                            Згодом я зрозуміла, що таких нас — не одиниці,

                                                                                            подекуди й не нулі. Нащо це?

                                                                                            Ми кидаємо виклик системі,

                                                                                            вона його приносить назад, як палицю.

 

 Ілюстрації - Олена Боднарчук

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены