Баннер
12.10.2016

Мне 20 лет: Фіма Чупахін на радіо «Шансон»

Стех

«ЛЮК» продовжує серію розмов про двадцятиліття людей-маркерів культурного та інтелектуального Харкова. Розмова друга: Фіма Чупахін, Радіо «Шансон», джаз і Нью-Йорк

Спогади такі яскраві, гарні, живі і ти їх відчуваєш дуже гостро, попри те, що минуло майже десять років. Я шкодую лише про те, що тоді, в свої двадцять років, треба було бути більш спрямованим до чогось, трішки більше усвідомлювати, що є більш пріоритетним для тебе. Не знати це, ні, але хоча б замислюватись про це більш усвідомлено. Тоді, як мені здається, я б зробив більше музики. Це єдине, про що я трішечки шкодую, а взагалі – я дуже щасливий, бо то був час, коли навколо було багато цікавого.

Алкоголь якраз в той час закінчувався, бо алкогольний період - це десь з п’ятнадцяти і до двадцяти. Це такий супералкогольний період. А ще десь в 20-21 рік я кинув курити, до цього я палив як сапожник.

Зараз я намагаюсь ставитись до людей так, як би хотів щоб ставились до мене, але це, звичайно ж, не завжди виходить. Проте, я намагаюсь бути більш чуйним, ніж я був у свої двадцять років, бо тоді я міг досить легко образити людину і навіть не помітити цього. Намагаюсь бути менш імпульсивним. У двадцять років ти просто п’єш життя з горла і про хоч якусь рівновагу немає мови.

Я туди прийшов, усім сподобався, але мені сказали, що в мене у двадцять років голос як у сорокарічного. І сказали: «Чувак, давай ми тебе візьмемо на радіо «Шансон»

Тоді тільки починали з’являтись книги Пауло Коельйо, і вони справили на мене велике враження, як би це попсово не звучало. І ще – я розумію, що це дивне сусідство – в той час я перечитав «Злочин і кару» Достоєвського, що теж було досить важливо. Потім я читав «Ідіота» і «Братів Карамазових», але це вже був трохи пізніший період.

В той час я працював на радіо. Десь з вісімнадцяти, ще в Кривому Розі, бо я звідти родом. Це була така кльова молодіжна радіостанція «Система». Там я, власне, отримав свої рекомендації, демо-записи і подумав, що треба щось таке ж знайти у Харкові. А тут якраз набирали команду на радіо «Фора», було таке радіо сто років тому. І я - піаніст, що вчився на джазовому відділенні - пішов на співбесіду на медіахолдинг ТРК «Сімон», у якому було на той час п’ять чи шість радіостанцій та один телеканал. І я туди прийшов, усім сподобався, але мені сказали, що в мене у двадцять років голос як у сорокарічного. І сказали: «Чувак, давай ми тебе візьмемо на радіо «Шансон». Там я проводив інтерв’ю з Гаріком Кричевським, з Валерієм Мєладзе. І тоді я усвідомив, що хочу бути в іншій ролі. Я хочу бути тим, в кого щось питають.

 

Фото на всю ширину 1

В ту пору я хотів бути поближче до людей для яких музика або була значною частиною життя, або була усім їхнім життям взагалі. Колись давно, ще в Кривому Розі, коли мені було шістнадцять, там була Coca-Cola-вечірка на площі. Одного разу, коли там монтували сцену для виступу гурту Грін Грей, я дивився на всі ці коробки з пультами і думав – як круто все це виглядає, я хочу бути причетним до цього. Я хочу бути десь там.

В «Животі» у нас був перший концерт, на який ми зібрали купу людей. Я навіть пам’ятаю, як ми назвали той захід – «Модний джаз в Животі». Ми зібрали повний клуб, тоді там було кльово. 

Ще в музичному училищі в Кривому Розі нас було четверо чуваків і у нас був музичний ансамбль – «Talk about». І ми грали (добре, ми думали, що ми грали) джаз, гастролювали, грали на фестивалях. І ми відчували себе крутими, мов, я приїхав в Харків, я зараз усім тут покажу... Було відчуття, що я такий… ну немов я щось знаю. Було цікаво відчути себе повністю обламаним, коли я не поступив до консерваторії. Мені сказали, що все кльово, але в них і так багато піаністів зараз вчиться. Для мене це був період мішанини.

Фото слайд 2 Фото слайд 2

Харків набагато затишніший, ніж Нью-Йорк. От в Харкові в метро ти хіба що раз побачиш мишу, яка пробігає десь поміж рейками, а в Нью-Йорку здорові пацюки бігають платформою, прямо поміж людей. Шматки фарби звисають зі стелі, яку малювали років тридцять тому і воно все ось-ось завалиться тобі на голову. І на це ніхто не зважає, і це центральні станції метро столиці світу. І якщо порівнювати, то Харків мені подобається своєю затишністю, тут все таке маленьке, тут є свій шарм, є своє обличчя, як і в кожного інтелектуального міста. Я більше асоціюю Харків з Бостоном – багато університетів, люди приїжджають вчитися, в місті дуже багато молодих людей.

Собі двадцятилітньому я б побажав рухатись у більш конкретному напрямку. Ніколи не втрачати віри в те, що щось незвичайне може статись з тим, що ти робиш, не втрачати віри в те, що це комусь потрібно. Бо в мене були моменти, коли я думав, що моя музика нікому не потрібна. Головне – не втрачати віри. Це, звісно, може бути по-різному – може, ти робиш якусь фігню і тоді ця порада звучить зовсім не в те русло. Але якщо той факт, що це не дурня, усвідомлюєш не тільки ти, тоді у цій вірі є сенс. 

Фотографії - Катерина Переверзева

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены