Бібліотека: Юрій Андрухович і Тарас Прохасько

Тарас Прохасько

Кен Кізі «Політ над зозулиним гніздом»

Кен Кізі страшенно цікавий своєю долею, він набагато крутіше в своєму житті зробив, ніж Селлінджер. Він просто випав після написання цього бестселера. Просто пішов із літератури й займався теорією і практикою хіпівського контркультурного руху. Був фермером, подорожував і жив у фургоні. Цей роман більше відомий широкому загалу через екранізацію Мілоша Формана. Я би радив усім, хто дивився кіно, і тим, хто не дивився, теж прочитати цю книжку. Вона написана настільки добре, що, читаючи її, ти перебуваєш у власному фільмі і емоції більш розтягнені. Ця книга про систему. Про будь-яку систему. Тому ця книга була неможливою в Радянському Союзі. Книжка про гідне виживання в системі, спротив і вихід із неї, про вплив особистості на інших. Також підіймається питання нормальності/ненормальності, оскільки події відбуваються в психіатричній лікарні. Загалом — дуже майстерно написано.

Монтень “Опыты”

Мені добре відоме саме це видання, бо в кінці вісімдесятих у Радянському Союзі видали вперше таку збірку. Тут в одній книжці вибрані есеї зі знаменитого монтенівського тритомника. Монтень для мене є основою всієї модерної літератури. З Монтеня почалася та література, яку ми знаємо тепер, в парадигмі якої ми живемо досі й будемо ще довго жити. На відміну від багатьох фундаментальних і сенсаційних книжок, які видавалися впродовж тих століть, саме в Монтеня сконцентрований найголовніший метод розповіді про роздуми. В оригіналі його книжка називається «Есеї», він, зрештою, першим вжив це слово. І в цій збірці є про все, от наприклад: про дружбу, про педантизм, про усамітнення, про школу, про мистецтво бесіди та інше. І це дуже дивно, бо в нього не було ґрунтовної освіти. Він сам про це говорив, і Пушкін, підозрюю,  в нього здер: «Мы все учились понемногу, чему-нибудь и как-нибудь». Він тримає зв’язок з античними авторами, але, як би тепер сказали, на рівні шкільної програми. У нього було насичене й цікаве життя. Але він не зайнявся описуванням якихось пригод чи написанням дослідницьких трактатів (що тоді було дуже модно), а просто розповідав про те, що сам відчував і думав. Ці розповіді про свої роздуми, як на мене, і є тією базою, на якій дотепер тримається вся література. Також варто сказати, що він досі є дуже актуальним і, попри час, не перетворився на музей. Зазвичай прочитання авторів дев’ятнадцятого століття здається давнішим, ніж Монтеня.

Юрій Андрухович

Ернст Теодор Амадей Гофманн “Житейские воззрения кота Мурра”

Гофманн, окрім того, що був визначним письменником, також займався музикою, диригував оркестром, писав музичні твори. Третє ім’я (Амадей) він сам собі дописав, бо був великим шанувальником Моцарта. Для мене це один із базових письменників моєї студентської юності. Я тоді дуже захопився лінією казкової фантастики з релігійно-філософським змістом. У Гофмана був недогматичний погляд на людський дух, і він значною мірою орієнтувався на східні системи. У цій книзі ми маємо його центральний роман «Життєві міркування кота Мурра», який значною мірою є автобіографічним. Тут зображено закоханого диригента. Водночас це соціальна сатира — світ людей, коментований через мудрого кота, який залишає свої нотатки.
«Золотий горнець» — його рання новела. Вона вважається найкласичнішою для того, щоб уявляти собі, як писав Гофманн.
«Лускунчик і мишачий король» — це одна з найдосконаліших різдвяних історій, коли-небудь написаних.

Борхес, оповідання

З обраних мною книжок дві належать аргентинським письменникам. У Радянському Союзі Борхеса довго обходили увагою, а коли говорили про феномен латиноамериканців, завжди згадували про Маркеса і Кортасара. Про Борхеса мовчали, бо він свого часу прийняв якусь премію з рук чилійського диктатора Піночета. Але десь у середині вісімдесятих його видали в російському перекладі, і це стало для мого покоління сенсацією. Раптом з’явився якийсь латиноамериканець, не такий, як усі, що працює з короткою формою. Борхес є майстром лабіринтів і парадоксів. Він за своїм життєвим кредо книжник, а за фахом — бібліотекар. Це людина, яка провела все своє життя серед книг і пишучи про книги. Тобто це література літератури — обігрування творів інших письменників. Також він був майстерним у пародіюванні, взагалі це той автор, що в центр естетики поставив літературні ігри.

Кортасар «Игра в классики»

Аргентинець, якого ми знали трішки раніше. Я пам’ятаю, як з’явилося це видання і ми всі кинулись до франківських книгарень його розкуповувати. Цей роман розмонтований, деконструйований. У ньому є послідовність розділів, і можна читати за нею. Але автор пропонує нам іншу схему, із зовсім іншою послідовністю, у результаті чого роман перетворюється на своєрідний пазл. Тут йдеться про Париж, роки десь 40-50-ті.  У центрі цих розповідей — аргентинська діаспора. Зображені стосунки кількох богемних людей, які розмовляють про мистецтво, про найновіші віяння в авангарді, п’ють мате, багато курять і займаються сексом. Вважаю для себе це одним із тих творів, який вчив мене, наскільки безмежні можливості прози й роману.

• 

• 

Фотографії – Переверзева Катерина