Головна - Місто - Видавництво IST Publising: «Де кураторство»
…

Видавництво IST Publising: «Де кураторство»

Час прочитання: 5 хв

Молоде видавництво IST Publising засновано в 2017 році на базі харківської галереї COME IN. Перший проект видавництва – книга «Де кураторство», яка є збіркою есеїв та інтерв’ю, що охоплюють коло питань, пов’язаних із темою кураторства в Україні. Презентація книги відбудеться 20 травня о 12:00 в рамках програми «Українська візуальна книга» на Книжковому Арсеналі за участі Олександра Соловйова, Оксани Баршинової, Тіберія Сільваші, Валерії Лук’янець, Анастасії Леонової та Катерини Носко. З дозволу видавництва ЛЮК публікує уривок з «Де кураторство».

Із середини 1980-х років художник Павло Маков живе й працює у Харкові, місті, з яким пов’язані його мистецькі пошуки. Користуючись дуже давніми технологіями — офорт і малюнок, які історично відсилають до друкованих візуальних свідчень, енциклопедичних і картографічних відомостей про світ, Маков створює роботи на перетині містифікації та факту, документу й місцевої легенди. Місце — головна тема всього творчого доробку художника, що умовно ділиться на роботи, які увійшли в книгу «Utopia. Хроніки 1992–2005», і ті, що були створені після (цикли «Сади» (2005 і дотепер) і «Обруси» (2005 і дотепер), серії «Paradiso Perduto» (2014), «Межа» (2013–2015) тощо). Маков є прибічником «персонального кураторства», відповідальності художника за зміст і формальне вирішення проекту, що не в останню чергу виражено в його прихильності до книжкової форми — авторських книг (серед них — «Донроза» (2010), «Тижневик» (2012)). Через книжкову культуру можна побачити і близьких Макову авторів — теоретиків і письменників. Видання «Тижневика» він присвятив американському літературознавцю та філософу культури Гансу Ульріху Гумбрехту (Hans Ulrich Gumbrecht), автору концепції «культури присутності». Планував створити спільну книгу з Тарасом Прохаськом. Сьогодні значну увагу приділяє твору Італо Кальвіно (Italo Calvino) «Невидимі міста». 

Борис Филоненко

Художественная жизнь в Харькове в 1960–1970-х годах была активной, особенно в области фотографии. Существовали разные объединения художников, о деятельности которых я знал, но напрямую, в силу своего возраста, к ним не относился. Потом я был хорошо знаком с «Литерой А».

Я всегда внимательно наблюдал за ними и был рад, что такое происходит в Харькове; но сам я не участвую в группах, потому что в общем и целом не чувствую в этом необходимости. Мне иногда нравится работать с кем-то, но только тогда, когда мне этого хочется. Обычно я просто не вижу смысла работать в каком-то объединении и считаю, что любая группа является ракетоносителем, и в результате все ее боеголовки разлетаются в разные стороны — у каждой свой путь и своя траектория.

В конце 1980-х я сидел в Симферополе и по мере возможности следил за тем, что происходит в художественной жизни в других городах. При этом надо учитывать, что тогда не было интернета и для того, чтобы позвонить по телефону, нужно было заказывать звонок за три дня наперед и ждать с пяти до десяти вечера, пока тебя соединят. Это был другой мир с точки зрения информационной насыщенности. В это же время Тиберий Сильваши и Саша Соловьев, готовя «Седнев-I», обнаружили нас, художников, которые прежде просто не знали друг друга. А потом взяли и бросили нас в один котел — и мы все вместе начали вариться. На тот момент наше общение было очень плотным, так и продолжившись после — кто-то нашел себе близких по духу людей. С моей точки зрения, это был колоссальный кураторский проект, который выявил целое поколение. В то же время мы все начинали свободную жизнь, в которой не было ни кураторов, ни арт-центров, ни галерей.

В 1990-х годах активизировалась деятельность групп, художественных объединений, в первую очередь «Парижская коммуна». Среди участников которой — Саша Гнилицкий, талантливейший человек нашего поколения и удивительный художник. Но 1990-е — это еще и экономическая ситуация, которая очень многих съела. Некоторые мои знакомые просто перестали быть художниками. Не иметь постоянного дохода было нормой жизни. Тогда я понял, что если не буду заботиться об экономической стороне себя-художника, то судьба его будет плачевна. И я взял на себя эту функцию. То есть во мне тогда начало жить два человека. Один из которых постоянно думал, как заработать на другого, оплачивать его поездки, квартиру, еду, материалы. В этом плане у меня родилась очень жесткая ответственность. В итоге это очень помогло мне как художнику.

Но на самом деле я считаю, что отличие художника от простого человека заключается только в том, что тот умеет рисовать. Тем самым, по большому счету, ему намного легче решить свои проблемы в жизни, потому что через рисование он их и решает.

Ведь что такое рисование? Это наше решение экзистенциальных проблем в своей жизни, ответы на собственные вопросы — и в этом смысле художники на порядок счастливее всех окружающих людей, потому что у них есть такой шанс.

Любой творческий человек, не обязательно художники, а и писатели, актеры, поэты, музыканты, кураторы, могут спасти себя в какой-то степени от ужаса повседневности. Рисование, в конце концов, — это не твой выбор, это то, без чего ты жить не можешь.  То есть я все-таки думаю, что в какой-то степени отсутствие денег в свое время сыграло позитивную роль, и если бы они у меня сразу были, то все получалось бы хуже. Поэтому как обычный человек, имеющий семью, я вынужден был говорить о проблемах повседневного существования и одновременно познавать жизнь с другой стороны. Теперь понятно, почему сегодня мне так легко работать с галереей — я сам ею был на протяжении 15 лет. У меня колоссальный опыт. Поэтому меня бесит, когда художник не знает, сколько что стоит. Это в какой-то мере безответственность художественной работы. Я вот сейчас считаю, что сидение на грантах и стипендиях мешает художнику иметь прямой контакт с окружающей действительностью.

Но, понятно, что обобщать всех нельзя. Возьмем в пример двух великих художников — Микеланджело и Леонардо. Да Винчи был никудышным куратором, у него все проекты не закончены, он метался, вынужден был подрабатывать разработкой фортификаций, оружия, планов. Хотя он, конечно, и там сделал прекрасные вещи, с его плана маленького города пошли все планы современных городов. А вот, например, Микеланджело очень грамотно и жестко «курировал». Ему тоже нравилось в первую очередь рисовать, быть под потолком и расписывать его так, как он этого хотел. Но прежде чем он это делал, он договаривался, сколько это будет стоить, какие у него сроки. Поэтому почти все проекты у него закончены. Более того, полтора года назад была выставка из фондов итальянских музеев, на которой была представлена написанная реальной рукой Микеланджело записка бригадиру, работавшему вместе с художником, с примерно таким текстом: «Будьте добры, без моего согласия всем тем, кто будет приходить к вам за деньгами и говорить, что они работали, денег не давать. Только со мной обсуждать этот вопрос, потому что я четко знаю, кто работал, а кто нет». То есть все художники достаточно разные. Поэтому, разумеется, отсутствие умения руководить профанной частью своей жизни не означает отсутствие таланта. 


Paradiso Perduto (з італ. — «Втрачений рай»)

Персональна виставка Павла Макова тривала впродовж 26.09.2014–26.10.2014 у Національному художньому музеї України в Києві. В основу проекту було покладено працю німецько-американського філософа Ганса Ульріха Гумбрехта (Hans Ulrich Gumbrecht) «Після 1945 року». Поняття латентності, що фігурує в книзі, стає одним із ключових і в графічній серії Павла Макова, що зображує харківські ландшафти та декларує відсутню присутність на них людини, чим підкреслює образ «втраченого раю».

«Межа»

Персональна виставка Павла Макова відбувалася двічі у просторах арт-центру «Я Галерея»: у Києві 03.06.2015–29.06.2015 та в Дніпрі — 27.10.2015– 28.11.2015. 
 Проект презентує графічні роботи та інсталяцію, що водночас відсилає до образу міста з рядами однотипних бетонних будинків та відбитку людського пальця. Художник продовжує лінію роздумів про ландшафти, яка була основною темою його проекту «Paradiso Perduto» (2014, НХМУ) та робить своєрідне аналітичне дослідження людського середовища, що, на думку автора, формує сприйняття категорії Щастя. 


«Седнів–I» (рос. «Седнев–I»)

Куратор — Тіберій Сільваші Пленер відбувався 16.04.1988–30.05.1988 в Будинку творчості Спілки художників (нині — НСХУ) у селі Седнів (Чернігівська область) та об’єднав більше 40 молодих художників із різних регіонів України. Метою пленеру було подолати «ідеологічну закріпаченість», створити умови для обміну ідеями, пошуку нових можливостей та засобів вираження. Під час пленеру були проведені мистецтвознавчі конференції з питань сучасного мистецтва, а його завершенням стала вис- тавка в залах Спілки художників.


«Літера А» (рос. «Литера А»)

Харківський колектив художників утворився в 1988 році та об’єднав Віталія Куликова, Олексія Борисова, Олексія Єсюніна, Андрія Пічахчі, Андрія Гладкого, а з 1990 — Сергія Браткова, які у своїй практиці апелювали до мистецтва авангарду початку XX століття та мислили колективні виставки як проекти. 


«Паризька комуна», «Паркомуна» (рос. «Парижская коммуна»)

Термін, яким названо сквот, що об’єднав майстерні художників по вулиці Паризької комуни (нині — Михайлівській) у будинку №12а в Києві та проіснував з 1990 по 1994 роки. Згодом ця назва почала визначати коло художників і нову модель взаємовідносин в українському художньому процесі, що «стала прототипом сучасного мистецького кластеру» [8].

 [8].  – Дослідницька платформа PinchukArtCentre представляє виставку «ПАРКОМУНА. Місце. Спільнота. Явище» [Електронний ресурс] / Режим доступу до ресурсу: http://pinchukartcentre.org/ua/news/30654 

Презентація книги «Де кураторство» відбудеться 20 травня о 12:00 в рамках програми «Українська візуальна книга» на Книжковому Арсеналі за участі Олександра Соловйова, Оксани Баршинової, Тіберія Сільваші, Валерії Лук’янець, Анастасії Леонової та Катерини Носко.

Текст — Катерина Переверзева

Поділитись в соц мережах
Підтримати люк