Баннер
23.01.2018

Кочівники українського театру: між Львовом та Харковом

Фото автора
Марина Верещака

Як і коли відбувався театральний обмін між двома областями України: Харківською та Львівською? Чим Східна Україна завдячує Галичині і навпаки, і як надалі формується театральний простір через обмін досвідом, акторами і режисерами у державних і не зовсім театрах? ЛЮК проводить лінію і розповідає, як по ній відбувалися театральні трансфери.

Першим був Гнат Хоткевич, який поїхав на Галичину від переслідувань владою Російської імперії і там влаштував мандрівний гуцульський театр. Харківський хлопчина, технар за освітою і митець за покликанням: письменник, бандурист і театральний діяч. Ще студентом Хоткевич організував сільський театр в Деркачах та Печенігах на Харківщині. А згодом у 1903 році заснував перший в Україні робітничий театр, в якому працівники паровозобудівного заводу (нині завод Малишева - прим. ред.) грали українську класику

Гнат Хоткевич

Гнат Хоткевич

За участь у керівництві політичним страйком 1905 року митець зазнав переслідувань і виїхав до Австро-Угорщини. Деякий час він живе у Львові, а пізніше у селі Краснопілля робить народний аматорський Гуцульський театр. Саме з цього театру вийшов Лесь Курбас, який згодом привнесе на схід традицію нового українського театру.

Курбас народився на Галичині, вчився у Відні, пройшов школу гуцульського, корифейського і театру товариства “Руської бесіди”. Маючи бекграунд української і європейської культури, Лесь Курбас започатковує “Молодий театр”. Митець шукає нові форми і нарешті хоче перевести вітчизняний театр із рангу “шароварної екзотики”.

Лесь Курбас

Саме в цей час розпадаються імперії. Після створення УРСР Перша столиця згуртовує у Харкові всю інтелігенцію. Сюди ж забирають і Курбаса з його новим експериментальним театром, і кількома акторами-галичанами: Амвросієм Бучмою, Йосипом Гірняком та ін. У 20-ті роки розквіту української культури Курбас започатковує політичний і філософський театр. Створює театральну школу при “Березолі”, учні якої розсіються спочатку по багатьох театрах Харкова, а після репресій інтелігенції - і всією Україною та світами.

Актори театру «Березіль»

В той час у Львові до 1939 року не було стаціонарного театру. Серед яскравих представників мандрівного тогочасного театру - “Заграва”(1933-1938)  Володимира Блевацького, який орієнтувався на курбасівську школу, яку свого часу пройшов у Харкові його керівник. А от з початку Другої світової у приміщені оперного діє Український театр міста Львова. Сюди ж у 1942-му тікає Йосип Гірняк з  Харкова. Вперше ставить українською мовою “Гамлета” (якого зіграв Блевацький).

Сцена з вистави “Гамлет”, джерело - http://photo-lviv.in.ua

Отож, 91 рік назад у Харків приїхав новий український театр. А молоді режисери та актори і до сьогодні  отримують тут освіту і вирушають опановувати простори театральної України, зокрема, Львів.

Оскільки тоді професійну освіту у Львові отримати було ніде, більшість режисерів і акторів приїжджали саме після київських і харківських вишів (у Львові кафедра театрознавства та акторської майстерності заснована 1999 року. До того у місті у деякі роки діяла театральна студія при театрі Заньковецької). Так із харківською освітою чи практикою в театрі до Львова переїжджає низка випускників Харківського інституту мистецтв (Харківський національний університет мистецтв). Серед них Святослав Максимчук (актор театру Марії Заньковецької), Олександр Барсегян (грав у Першому театрі для дітей та юнацтва), Борис Тягно (був головним режисером Львівського театру Заньковецької), Володимир Скляренко (керував “Першим” і був головним режисером театру опери і балету), Олексій Ріпко (працював у Першому українському театрі для дітей та юнацтва,  був режисером театру Заньковецької).

Цікаво, що той Перший український театр для дітей та юнацтва теж починається з Харкова, де у 1920 році заснували так званий “Театр казки”. До Львова театр перевели у 1944-му. Через харківський ТЮГ пройшла ціла плеяда учнів і послідовників курбасівської школи.

Напередодні отримання Україною незалежності у Львові також утворюється свій театр Курбаса, куди їдуть випускники Харківського інституту мистецтв. Так Олекса Кравчук був актором і директором театру Курбаса, деякий час працював у Луганську, а після початку бойових дій на Донбасі повернувся до Львова і нині керує театром естрадних мініатюр «І люди, і ляльки». В одному з інтерв’ю видання ZIK Олексій сказав:

Степовики – це люди з особливим почуттям волі. Вони як гуляють, то гуляють, як п’ють, то п’ють, як закохуються, то закохуються. Так само і на сцені – він помре, але зробить все, щоб зіграти роль на відмінно. У в той же час галичани вміють зберігати і накопичувати знання, культуру. І от поєднання знання і сили – дуже важливий момент. Захід і Схід повинен доповнювати один одного. Чому війна на Донбасі? Тому що ніхто не займався дослідженням культури країни. Україна єдина, але культура та звичаї областей різні

Олексій Кравчук, джерело - http://photo-lviv.in.ua/literaturna-kav-yarnya-abo-rezhyser-mandrivnyk-oleksij-kravchuk/

У Харкові також вчилася і працювала актриса театру Курбаса і співачка гурту “КурбАси” Наталія Рибка-Пархоменко та Олег Стефан, відомий за фільмом “Червоний”(реж.Заза Буадзе). Ярослав Федоришин також навчався у Харкові, потім грав у Першому театрі у Львові, а у 1990 році заснував духовний театр “Воскресіння”, є його художнім керівником і організатором Міжнародного театрального фестивалю “Золотий Лев”, що проходить з 1989 року. Театр Курбаса і “Воскресіння” є такими, що були створені на хвилі здобуття Україною незалежності і отримали від місцевої влади фінансову підтримку.

Жодне інше українське місто цього не зробило. На початку 90-х покоління старших режисерів самобутніх, на яких ми сподівалися - це Жолдак, Гладій, Більченко - не отримали підтримки держави у створенні своєї окремої структури і роз’їхалися світами, виявилися непотрібні Україні

- каже Світлана Олешко, засновниця харківського театру “Арабески”. Переконавшись у тому, що держава не збирається фінансувати молоді проекти, 24 роки тому у Харкові 20-річна філологиня Світлана Олешко разом із друзями з театральної школи заснувала незалежний театр “Арабески”.  В одному з інтерв’ю вона говорить, що

Ніхто з нас не хотів іти працювати в державні театри після закінчення навчання – ми чітко розуміли що будемо творити свій театр

Окрім виникнення самостійних ініціатив як “Арабески”, появі студентських театрів Харкова сприяв той факт, що директор місцевого “Будинку актора”, не отримуючи грошей від держави на утримання приміщення, почав пускати на сцену всіх бажаючих.

Так з’явився цей рух незалежних театрів, нові режисери і т.д. У нас 6 державних і близько 100 незалежних ініціатив. У Львові цього немає. Трошки це починає з’являтися у Києві, але через те, що це столиця, то там все складніше. Люди хочуть заробляти гроші, знімаючись в серіалах, а не сидіти в андеграунді і творити без грошей  

Колись така ініціатива заманила до Харкова галицького персонажа, Михайла Барбару. Львівський актор і музикант з 2001 року працює і живе у “Арабесках” в Харкові. Їхня співпраця почалася після знайомства на політичній акції “Україна без Кучми”. “Арабески” і соліст гурту “Мертвий півень” Барбара вирішили зробити щось спільне. Цим спільним стала вистава “Merry Christmas, Jesus Christ”, слова до якої написав Сергій Жадан, а музику гурт “Lюk”. Барбара грав головну роль. Тоді прем’єра відбулася у львівському театрі Заньковецької, потім у Києві, у Харкові, де Барбара і залишився. Зараз “Арабески” відновлюють цю виставу і покажуть її знову у Харкові.

Театр грає в приміщені колишньої фармацевтичної фабрики, проте ймовірно на цьому місті у 1926 році репетирував щойно переведений у Харків театр Курбаса. “Арабески” перебувають, як вони кажуть, в андеграунді, але творять без грошей і сам не розуміють, як їм це вдається вже стільки років.

 

Незважаючи на консервативність Львова, тут також існує свій молодіжний рух незалежних театрів, представником якого є театр “Гершом”, “Око”, “Theatrum Domus”, "Склад 2'0", театр імпровізації “Pan Kotsyk”.

В державні театри моє покоління тільки зараз активно прорвалося. До того, як і в будь-якому місті, молодь сварили, що вона недостатньо «обросла академізмом і дозволяє собі бозна-що»

- каже Олена Апчел, випускниця Харківської академії культури і головна режисерка театру Лесі Українки у Львові. Цього року дівчина виграла конкурс на посаду головної режисерки в театрі Лесі і переїхала до Львова.

  

Це крутий шанс для українського театру - вибудувати новий тип стосунків і праці в державному театрі, який я не маю просто права пропустити. З одного боку – це занадто сміливо. Мені у Харкові добре, я тут все і всіх знаю, і їхати з цього міста, як мінімум, дивно. З іншого боку, щось я таке дивне відчула в театрі Лесі, що мене надихнуло, кинуло мені мистецький і особистий виклик

Паралельно з отриманням академічної освіти Олена працювала і навчалася в незалежному авторському харківському театрі «Котєлок» завдяки якому сформувалися смаки дівчини до сучасного мистецтва.

Наш художній керівник – Володимир Гориславець – дивовижна людина з сучасним смаком і прекрасною «чуйкою до нового». Тоді, коли в інших містах театральна спільнота в більшості навіть не знала, що таке Нова драма, метод вербатім або документальний театр і т.д, ми це активно вивчали.  Потім ця хвиля в Харкові десь у 2011-2012р.р. трохи стихла, її підхопив Київ з фестивалями нової драматургії, а згодом й інші міста. Але той андеграундний початок – це було круто. Коли нас ніхто не розумів. А ми відчували, що на вірному шляху. Я зберегла, як мені здається, ось це дивне відчуття – невпевнено стояти, похитуючись, але на кілька кроків попереду

Про театральну спільноту нового для режисерки міста Олена поки що судити не хоче. У Харкові є два мистецькі виші,  які виховують режисерів та акторів. У Львові цього немає, тому спільнота, певно, менша.

Однак я п’ять років слухала розповіді своїх викладачів про традиції Львова. Нам завжди розповідали про унікальні, глибокі і непорушні морально-етичні правила поведінки і співпраці, які сформовано в театральному Львові. Що тут актор – розумний, емансипований, відповідальний. Нас орієнтували на театральну львівську традицію як на взірець. Подивимося. Я тільки починаю. Маю надію, що мене не обманювали

- каже Олена.

Саме галицькі актори, які мусили виживати у конкуренції з польськими, були універсальними: могли співати, грати, танцювати - такий синтетичний актор, це те, якими Курбас виховував своїх учнів, “розумних арлекінів”. А східна традиція, представлена зокрема театром корифеїв, була обмежена сільською тематикою. І це їх дуже звузило. Театр Великої України був радше етнографічно-побутовим, більш емоційним і чуттєвим. Тому на початок ХХ століття існували такі традиції. Зараз, незважаючи на строкатість світу, відмінності теж є, в силу різної ментальності та історії. Але так має бути, головне - вміти спілкуватися один з одним...У нас є неймовірний брак молодої режисерської сили. Кияни до нас не хочуть їхати, бо вважають, що Київ - це найкраще. А от між Харковом і Львовом є такий контакт

- коментує Майя Гарбузюк - Львівська театрознавиця та доцент кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету Івана Франка.

 

Переїзд в інше місто для мене  - важливий політичний жест в першу чергу як людини, яка займається мистецтвом, а не війною. В нашій країні, якось так сталося, що кожне місто і область завзято люблять демонструвати свої паркани. Не можу сказати, що для мене парканів не існує, чи я їх не бачу. В тому й річ, що я їх бачу, але завжди намагаюся знайти щілину. І знаю, що вона є навіть в глухому куті 

- каже Роза Саркісян, вже два місяці як головна режисерка Першого театру для дітей на юнацтва у Львові. Дівчина вчилася на політичного соціолога, з дитинства мріяла бути слідчим, а стала режисеркою у театрі для дітей і прагне  просувати демократичні цінності і критичне мислення серед юного покоління.

  

Роза Саркісян та Діана Ходячих

Роза вивчилася на режисерку у Харківському університеті мистецтв, далі поїхала підкорювати Москву, працювала з різними театрами у Росії. Після початку війни з політичних переконань  повернулася назад. Повернувшись до України захопилася рухом незалежного театру. Керувала театральною платформою Харківської муніципальної галереї і незалежним театром DeFacto разом з театральною художникцею Діаною Ходячих, брала участь в міжнародних фестивалях і проектах-коллабораціях, співпрацюючи  з  різними европейськими і українськими організаціями і театрами. Брала участь у проекті “Мапи страху, мапи ідентичності”, і з виставою «Мій дід копав, мій батько копав, а  я не буду» команда об’їхала всю Україну. Половину 2017 року за стипендією “Gaude Polonia” стажувалася у варшавських театрах. Тепер заїхала до Львова, де вони в тандемі з Діаною Ходячих виграли конкурс на посаду головної режисерки і завліта театру. Дівчата планували кооперуватися із державними структурами, аж тут з’явилася така можливість.

Державна інституція дуже стала і часто замкнута структура. І те, що зараз до неї активно заходять люди з недержавних театрів, теж важливий політичний жест. Безумовно, конкурсний відбір кадрів для такої структури завжди шок. Гарантій, що завтра буде так як завжди, немає. Але як раніше вже і не буде, бо театр є частиною суспільно-політичних змін. І він ніколи не може бути осторонь.

- каже Роза.

Якщо ми говоримо про те, що будуємо українське мистецтво, апелюємо до національного показника, то маємо знати одне одного. Бо якщо модернізм - це мистецтво божевільних пацієнтів, і чим більше ти хворий, тим краще, то постмодернізм - мистецтво лікарів. Вони будують творчість на розумінні

- додає Діана.   

Директор Першого театру, Юрій Мисак, який деякий час працював у харківському театрі “P.S.”, сприяє пошуку нових форм і підтримує традицію запрошених режисерів. Роза каже, що для неї добрий театр - це “прохідний двір”, де мають бути постійні кооперації, щоб не було застою. Так незабаром на місце запрошеного режисера приїде  Артем Вусик з харківського театру “Прекрасні квіти”. Режисер також співпрацював з Львівським театром Лесі Українки.

Мені здається, що сьогодні львівський театр недостатньо проартикульований. Зараз, приїжджаючи до Львова, людині ніхто окрім аніматорів біля кафешок не цікавий. Хіба що оперний театр, бо там красива архітектура, можна прийти посидіти у золотій ложі. А сама опера чи постановка не так важлива. Це не погано, але в принципі львівські театри людям не дуже цікаві. При тому Київ і Харків у цьому виграють

- каже Діана.

Для театральної спільноти як окремого міста так і країни важливо мати своєрідний форум - кажуть мисткині, де б естетики, притаманні кожному державному і недержавному театру, стикалися, де б актори і режисери ділилися своїми поглядами і розвивалися. І тоді будь-який актор чи режисер почуватиме себе в українському театрі як вдома, незалежно від міста і рівня державності.

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены