«Гучний мат» з Андрієм Бондарем

«Це жахливо, це неможливо, розумієте: або шахи, або щось інше».

«Розігрувати сторони не будемо. Завжди той, хто питає, ходить першим».

Починаємо завжди з Харкова, тому — чим для вас є це місто і чи уособлюєте для себе його в людях?

Вперше я побачив Харків у 1999-у році за допомогою Жадана. Він тоді показав мені літературний Харків, часи «червоного ренесансу», показав, де хто жив, де помирав, де похований. Для мене Харків — літературний. Це якраз той випадок, коли уявлення про місто було сформовано досить пізно: тоді мені вже було 25 років. Також для мене Харків — це купецьке місто, тобто місто, яке понад усе цінує людську комунікацію. Тобто цей процес купівлі/продажу/обміну, де завжди важливо бути теплим, завжди йти з позитивом до людини. Харків завжди в моїй свідомості був теплим містом.

Завжди під час розмов про Харків говорять добрі слова, приємні спогади, але напевно-що є й негативні асоціації?

Я не люблю говорити про місто, в якому перебуваю, погані речі. Єдине, що можу сказати з поганих вражень про місто, яке склалося тоді ж під час перших відвідин, — це готель «Харків». Там не було гарячої води, туалетного паперу, ці жахливі кахлі, такого навіть У Києві не було. У Києві бувало все, але такого не було. Ще в Харкові не було жодної презентації, яку я б міг назвати вдалою.

Чому так?

А от не знаю — таке життя.

Можна звинуватити в пасивності?

Ні-ні, вчора у Дніпрі мені сказали, що пасивність — це прерогатива Дніпра. Вражаюча самокритичність. На картинці горить якась будівля, а навпроти люди поспішають у своїх справах з целофановими пакетами і навіть не звертають на це уваги. А внизу гасло: «Дніпро — місто, якому похуй». Про Харків я такого не можу сказати. Харків разом з Одесою і Дніпром — міста, які не дали поширитися «русскаму міру», і це для мене головне.

Я потім буду страждати, що не вдалося нормально пограти в шахи, бо я це страшенно люблю.

Чи можна говорити про Харків як про місто певної літературної традиції?

Безперечно, можна говорити, що тут народжувалася українська література.

Можна говорити від кінця XVIII століття, від Сковороди і Котляревського, далі романтизм, все XIX століття. Загалом, не можна говорити про українську традицію чи літературу, не говорячи про Харків.

Ви багато перекладаєте закордонних репортажистів, входите в журі конкурсів репортажу, словом, можете, авторитетно говорити про стан українського репортажу.

Ні, авторитетно говорити не можу, бо я його просто не знаю.

Його немає?

Ні, він є, я не знаю його в тому обсязі, щоб про нього говорити і визначати його характерні риси.
Я тут підставився… Все, ходитиму радикально — плекаємо панк.

Все ж ще рано говорити про свою репортажну школу?

Про школу звісно — рано. Але є автори і нові з’являються. Є Артем Чапай, є Наталка Гуменюк, Олег Криштопа. Але про Капусцінського в українській ситуації ще рано говорити.

Коли в літературних критиків запитують, чому вони самі не пишуть романи, вони зазвичай відповідають, що бракує фантазії. Ви вже довгий час є близьким до репортажу, чому самі не пробуєте писати? Чи, можливо, пробували?

Не пробував, ніколи не мав нічого спільного з журналістикою. Я ніколи не був журналістом, якого годують ноги. Якщо писав у ЗМІ, то це завжди була або есеїстика, або публіцистика. З іншого боку, мені вистачає емпатії оцінити клас тексту. Для мене це дуже цікавий світ, світ створений іншими людьми. Завжди велике задоволення побачити свою країну очима людей ззовні. А поляки, вони завжди так цікаво дивляться на Україну. З одного боку, це така зверхність, а з іншого — симпатія і бажання постійно пізнавати. В Європі більше ніде такого немає, ну хіба ще в німців, трохи меншою мірою. Останній текст, який я переклав, теж польський репортаж, досить молодої авторки, Катажини Квятковської-Москалевич «Убити дракона». Сподіваюся, пощастить перекладати наступну книгу Вітольда Шабловського про події на Волині.

Шах? Шах треба оголошувати! Це жахливо, це неможливо, розумієте, або шахи, або щось інше. Але, нічого, в мене є виправдання з цим шизофренічним форматом.

В анотації до вашої нової книги сказано, що це «галерея небанальних сюжетів про звичайне життя пересічних людей». Пересічні люди — це хто? І що є ознакою непересічності?

Це не моє. Анотацію складав не я. І я переконаний у тому, що немає пересічних людей. Це просто мовний штамп. Всі люди цікаві і по-своєму неповторні. От, наприклад, не можу сказати наскільки пересічним був мій сусід. У мене з ним були постійні діалоги, іноді вони були світоглядові, іноді — ситуативні. Ми жили поруч і мені пасувало його описувати.

П.С. Не сподівайтеся, що ми повідомлятимемо результат гри. Можливо, це не зовсім справедливо, проте досить завбачливо.

П.П.С. Особлива подяка кригарні «Є» за надання місця та допомогу в організації фотозйомки.

Фотографії — Катерина Переверзева