Баннер
04.11.2016

Громкий мат з Тарасом Прохаськом

Фото автора
Стех

ЛЮК продовжує серію розмов з людьми, які зовсім випадково чи цілком навмисно опиняються в Харкові і вміють грати в шахи. Цього разу за шахівницею Тарас Прохасько, здається, найспокійніший та найврівноваженіший український письменник. Приїхав літератор з кількаденним авторським курсом «Письмо як світогляд». Запропонований нами шизофренічний формат проведення інтерв’ю обережно назвав цікавим і розповів про Харків, літшколи та свободу.

Яка історія ваших перетинань з Харковом? Як часто ви сюди приїжджали?

 В Харків я потрапив уже в зрілому віці, десь в 2000 році, до того я його не знав. Потім був тут кілька разів і мені Харків страшенно подобається. Насправді, я вважаю, що в Україні є три по-справжньому великі міста, не за розміром, масштабами чи на населенням, а за архетипом міста. Це, почну з найближчого, – Львів, Одеса і Харків. Якщо доводити до якоїсь давньої моделі, то це ті міста, які могли би бути містами-державами, зі своєю історією, характером та ідеєю. Тобто, я вважаю, що Київ не є тим великим самодостатнім містом. Київ погубила його столичність, вона завжди розмиває автентику міста. А Харків є повноцінним і самодостатнім і мені подобається його атмосфера, його історія. Не зважаючи на те, що різні тут бували речі, але в ньому є якась повнота буття.

Коли до нас приїжджають письменники з інших міст і ми в них розпитуємо про Харків, вони зазвичай малюють такий ідеалізований образ 20-30-их років, Харків Курбаса-Куліша, «розстріляного відродження»…

Мене мало торкнулося «розстріляне відродження», за винятком кількох персонажів, тому що я досить критично ставлюся до їхньої радянської заангажованості. Всі вони були майстрами свого кінця. Грубо кажучи, вони оспівували власну смерть. Вони причинилися до того, що потім з ними сталося. Я ставлюсь до них з повагою і співчуттям, але без особливого сентименту. В той же час мені подобається той період, бо тоді ставало зрозуміло, які міста Європи стануть потужними, у відрізок з середини ХІХ ст. і до початку Першої світової. А якщо говорити про містобудування, то Харків цікавий тим, що це чи не єдине місто в Україні, де присутній конструктивізм.

Для чого потрібні літературні курси/школи?

Вони потрібні для розширення світобачення, для відкривання самого себе, для контакту з чимось трішки іншим та новим. Тобто, це є в найкращому сенсі пізнання світу. Бо, я не думаю, що тут може стояти мета навчитися займатися літературою. Головним сенсом є перетинання різних думок та просторів. Люди живуть якісніше і повніше, коли вони більше знають щось про інших людей і їх світи. Попри те, що ці світи є приватними та суб’єктивними. Просто знати, що є багато всього іншого ніж ти – найкраща наука і найкращий результат. І всі ці навчання, тренінги, в першу чергу, — вказування на те, що щось може бути інше.

Нещодавно переглядав фільм Пола Шредера про Місіму, де персонаж-прототип молодого Місіми говорить, що різного роду літературні гуртки/школи потрібні для посередніх, пересічних типів, які з літературою нічого спільного не мають.

Ну так, але разом з тим, я розумію, що є дуже хворобливим і поганим починати займатися літературою з думкою про те, що я одразу буду Сервантесом, Кундерою чи Андруховичем. Коли з самого початку ти починаєш з думкою про якесь чемпіонство. Це можна порівняти з простою фізкультурою і професійним спортом. Так само є домашнє музикування, танцювальні гуртки чи музичні групи, які не думають про участь в конкурсах і фестивалях, а грають собі в задоволення. Для чим більшої кількості людей писання, заняття літературою чи просто записування не виглядає чимось чужим, диким, тим краще всім.

Фото на всю ширину 1

Ще щодо кінематографу: це мистецтво є зараз потужним рупором, який здатний транслювати закладені в нього сенси, набагато ширшому колу людей ніж література. Хотілося б почути вашу трійку улюблених фільмів.

Кіно я люблю, але як кажуть у церкві – я не є практикуючим християнином, — так само я не є практикуючим кінолюбом. Не дивлюсь по кілька фільмів на тиждень і це не є для мене необхідністю. Та й загалом, в мене немає потягу встигати за новинками. Але якщо говорити про якусь класику і про ті фільми, які справили на мене колись враження, то це «Чоловік і жінка» Клода Лелюша. Наступним варто назвати «фільм фільмів», який є важливим як для мене, так і для всього кінематографу, це – «Кримінальне чтиво» Тарантіно. І надзвичайне кіно, яке не може бути сприйнятим у всій своїй глибині, якщо не відчувати органічно усіх тонкостей та інтонацій української мови – «Пропала грамота».

Що таке свобода? Якщо розглядати її як таку комплексну штуковину, то які складові її формують?

Свобода – це страшенно багатозначне слово. Можна сказати, що свобода є синонімом життя. Найголовнішим у свободі є адекватне гідне сприйняття свого існування. Віра в те, що ти маєш право і ти можеш, і мусиш бути таким, яким ти є. Також свобода є в усвідомленні міри своєї свободи. Це як з вибором, де свобода полягає в тому, що ти щось обираєш, але ще більша свобода полягає в усвідомлені того, від чого ти відмовляєшся.

Що унеможливлює свободу?

Унеможливлює незнання себе, неуважність до себе. Відсутність розуміння свого місця, призначення і власне свого шляху.

П.С. Не сподівайтесь, що ми повідомлятимемо результат гри. Можливо, це не зовсім справедливо, зате досить завбачливо. Стенограму з наступної турнірної зустрічі можна знайти в нас на сайті, за кілька тижнів. 

П.П.С. Особлива подяка «Spalah» за надання місця та допомогу в організації фотозйомки

 

Фотографії - Катерина Переверзева

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены