Мне 20 лет: Жадан і Харків 90-х

Я навчався в педагогічному університеті, ми там всі були філологи. І, очевидно, що на кожному філфаці є люди, які пишуть вірші. І в нас були такі люди, ми між собою перезнайомилися і створили групу, яку назвали «Червона фіра». Це була весна 92-го року. Все, що читалося, обговорювалося в колі цих поетів. В нас були друзі, які нас слухали, читали наші перші вірші. А потім ми усі прибилися до Літературного музею. Ми всі сюди прийшли, знайшли тут однодумців. А потім, в якийсь момент, почали тут працювати.

Визначальними для мене тоді були книги, які я читав. Але як говорив класик марксизму-ленінізму: «не можна жити в суспільстві і бути від суспільства вільним». Безперечно, що побут і загальна суспільна ситуація накладали відбиток і на настрої, і на поведінку. Це були часи кризи з усіма цими пунктами з продажу валюти, з усім цим паленим алкоголем, криміналом і т.д. Але, з іншого боку, в нас була література, був театр, була музика. І насправді, в мене немає ностальгії по тих часах, і взагалі, мені здається, що ностальгія — це досить неконструктивне відчуття. Але я об’єктивно розумію, що тоді, на початку і в середині дев’яностих, робилося надзвичайно багато крутих речей. Інша річ, що можливостей було значно менше, але якщо це вже робилося, то робилося від щирого серця і дуже драйвово. Тобто справді було кілька реальностей: з одного боку — фінансово-економічна криза, з іншого — збиралися кілька художників і впроголодь робили геніальні речі.

Тоді багато речей сприймалися більш гостро, тому що було таке певне «безчасся». Балансування між різними політичними часами — совок ніби розпався, але з голів він нікуди не дівся.

Той-таки статус української мови був зовсім інший. Говорити українською в Харкові початку 90-х — то був виклик. Як на мене, то сьогодні це вже норма — все більше чую на вулицях. От я ходжу, говорю — і нічого. А тоді це була позиція. Ти мусив на це зважитись. І з одного боку — це було, і правильно, і важливо, і сміливо, але коли мова є не просто формою комунікації, а все-таки виявом позиції, то це травмує, і мову, і носія мови.

Бути антисистемною людиною — природньо, і в двадцять, і в сорок, і в шістдесят років. Людина, яка стає частиною системи,  фактично обрізає собі багато різних можливостей. Інші можливості вона, звісно, набуває. Але цей конформізм, так чи інакше, він тебе ламає і чогось позбавляє — ти мусиш пристосовуватись до іншого, мусиш інсталюватися в систему, відмовляючись від важливих базових для себе речей.

Я ніколи не розумів, не розумію і багато про це пишу — про позицію харківського студентства. У Харкові нараховують близько чотирьохсот тисяч студентів. Подивіться скільки їх було на харківському Майдані. Це були десятки, навіть не сотні. На Антимайдані їх було ще менше. Тут є ряд пояснень, які не стосуються нашої розмови, а стосуються скоріше політики харківського міського голови, який зачищає повністю політичне поле. В моєму розумінні, це могло б бути стимулом для спротиву. Тому що коли тебе гнуть — ти маєш опиратися, а не прогинатись. Студентство в Харкові, Донецьку, Луганську, загалом на сході України, завжди було страшенно пасивне. І є навіть така поширена фраза, що, мовляв, треба не бунтувати, треба вчитися нормально. Це фраза пристосуванців і конформістів. Фактично, наші університети є не школою життя, а школою конформізму.

Я мало часу приділяв навчанню і був не дуже хорошим студентом. Тому що вже на першому курсі я мав якісь публікації, у нас була наша «Червона фіра», ми виступали, їздили на фестивалі, акції. Тобто, ми захоплювалися літературою не як предметом вивчення, а скоріше як практикою.

Після завершення навчання я працював у своєму університеті. Це була трохи інша Україна. Тоді якраз була акція «Україна без Кучми». Я викладав і ніколи не намагався якось проговорювати своїм студентам політичні речі, тому що розумів, що це не коректно. Все-таки коли ти викладач, ти повинен викладати, а не займатись агітацією. Але мої студенти приходили на наші політичні мітинги, акції, літературні вечори. Я сподіваюсь, що вони приходили, бо їм це було важливо і цікаво. А не тому, що думали, що я їх побачу і поставлю залік. Але, так чи інакше, деякі з викладачів робили на мене кляузи і говорили, що я вимагаю, щоб студенти ходили на мітинги, бо інакше я їм не поставлю заліки.

Я закінчив школу, і був переможцем республіканської олімпіади з української літератури, і в мене була можливість без іспитів поступати на будь-який філфак Української РСР. Я розглядав, як варіант, Луганськ. Але в мене була тітка в Харкові і це було таким важливим фактором, і я приїхав сюди.

Коли ти приїздиш з Луганщини, з цих маленьких міст, сіл і хуторів, і бачиш цей потужний промисловий і культурний мегаполіс — це вражає. Харків захоплював і закохував у себе з першого погляду. Я от пам’ятаю запах метро, який я вперше відчув в десять чи одинадцять років. Це те, що залишається як якийсь найважливіший для тебе запах в житті. І коли ти приїжджаєш і бачиш усі ці величезні будинки і заводи, це не може не захопити уяву.

В мене було специфічне коло спілкування. Моя тітка тоді була головою організації, яка називалася «Спадщина». Ну її вже зараз нема, вона була ніби культорологічна, але мала політичне спрямування. І туди приходило усе патріотичне середовище Харкова, себто ті люди, які підтримували «Рух», Спілку української молоді, «Просвіту». Це були ті люди, які ще наприкінці вісімдесятих років вивішували синьо-жовті прапори. Власне, тоді я і познайомився з проукраїнським середовищем. Для мене відкриття Харкова почалося саме через них. Я розумію, що це було досить суб’єктивне відкриття, бо Харків був такий не весь. Це, швидше, була така субкультура.

Вік двадцяти років — це той вік, коли засвоюється базова інформація. Іноді вона неперебірлива, еклектична. Ти хапаєш все поспіль, тому що все цікаво і ти не можеш розрізнити потрібно воно тобі чи ні. Ми, молоді письменники, активно намагалися знайти однодумців, намагалися знайти людей, які також щось пишуть. І таким чином відкривали для себе сучасну літературу. А літературний процес початку дев’яностих, це страшенно цікавий період. От, наприклад, журнал «Сучасність», який видавався в еміграції і в 1992 повернувся в Україну. У цьому виданні було надруковано першу прозу Андруховича. Це число переходило з рук в руки і викликало страшенний скандал. Всі обурювалися, всі писали якісь листи: «як можна таке друкувати? Це взагалі не література!». І це був твір, який відкрив нову сторінку в українській літературі, як би це пафосно не звучало. Тоді це була бомба, це була революція – я носив із собою в наплічнику це число.

Фотографии — Екатерина Переверзева