Баннер
02.11.2016

Мне 20 лет: Олег Каданов. Чувак, май Бога в череві!

Стех

«ЛЮК» продовжує серію розмов про двадцятиліття людей-маркерів культурного та інтелектуального Харкова. Розмова третя з фронтменом гурту «Оркестр Че» Олегом Кадановим.

В одному із нещодавніх інтерв’ю ти казав, що одну частину життя ми натягуємо на себе різноманітні маски, а іншу – намагаємося їх з себе скинути і знайти себе справжнього. Якими ці маски були у твої двадцять?

Хоча я був досить невпевнений у собі, але вступив до театрального інституту і натягнув на себе маску такого класного чувака. Це притаманно більшості студентів театрального відділення. Є навіть таке правило: коли ти вступаєш на перший курс, ти – народний артист. На другому курсі – заслужений артист. На третьому — вже просто пересічний виконавець, а випускаючись, ти розумієш, що ти зовсім не артист, бо всі ми вступали з страшенними амбіціями і вважали себе великими акторами.

Тобто спочатку був театр, а музика вже згодом?

Я ще у Франківську почав писати пісні. Мене тоді вразив альбом Скрябіна «Казки», і ще тоді гурт «OneMore» випустили експериментальний альбом. Я не міг відірватись від прослуховування тієї касети, десь п’ять разів підряд прокрутив її, і зрозумів, що мені дуже близькі абстрактні, сюрреалістичні тексти. І це мене штовхнуло до того, щоб писати свої пісні.

Якось так сталося з перших днів, що ми з Мішою Кабановим затоваришували, він вчився на курс доросліший за мене, в групі з Бабкіним. В гуртожитку був період відпрацювання для першокурсників і ми з товаришем з Івано-Франківська, з яким разом приїхали поступати, фарбували стінку. І тут заходить такий небезпечний хлопець з двома сумками.

- Так, а шо? А хто ви?

- Я — Каданов.

- А я —Кабанов. Через 10 хвилин заходьте в 403 кімнату, я вас чекаю.

Це запрошення неможливо було не прийняти, так серйозно він це сказав. Ми заходимо, а там вже пляшка стоїть. Так ми й почали наше спілкування.

 

Фото на всю ширину 1

Коли ти переїхав до Харкова, якими були перші враження від цього міста? Чи не було думок, що от я довчусь тут, а потім ноги на плечі і на вокзал?

Місто мені сподобалось, але тоді не виникало бажання залишитись тут жити. Перші два курси я думав, що повернусь до Франківська, і тільки десь на початку третього я зрозумів, що хочу тут жити. Не знаю, місто мене прийняло чи я його прийняв, але повертатись у Франківськ не було особливого бажання. Взагалі, в двадцять років якогось осмисленого життя майже немає, ти чуттєво досліджуєш світ і можеш існувати тільки так.

Наше покоління двадцятилітніх застала революція і змусила чітко артикулювати свою громадську позицію, не залишаючи маневру, щоб бути «ні там ні сям». А от у твого покоління середини дев’яностих не було таких масових суспільних подразників. Ти якось ідентифікував себе із суспільством?

Ні, політично я був інфантильним ще довго після двадцяти. Була зовсім інша ситуація: політика не пронизувала всі сфери життя. Тоді був один такий момент: коли відмінили студентські пільги на проїзд, ми вийшли на площу усіма інститутами, а інститутів у Харкові достатньо. Ще тоді заходили в ОДА, спілкувалися з губернатором. А потім туди Богословська затесалась, почала виробляти якесь активістське ядро, формувати цей протест в політичну структуру — і я на другий день пішов звідти. Я на той час був абсолютно індиферентним.

А потім уже був 2004 рік. Жадан тоді сказав: «Приходьте, чуваки, треба ночувати». Ми з Кабановим прийшли, і нас в першу ніч людей 15 десь було. Ми там мерзли і боялися, бо кожних півгодини хтось прибігав, і казав, що там йдуть з дубинками і трубами до нас; там з Донецька два автобуси їде…

За допомогою, скажімо, легких наркотиків і задовільного економічного становища, людину зберігають в інфантильному стані. Коли вже потім, після тридцяти, людина починає щось усвідомлювати крізь цю «пєліну», в неї немає вже юнацької дурі, щоб протестувати.

Риторика не сильно змінилась за десять років...

Абсолютно. Воно ж в принципі нічого не міняється. Ті ж схеми працюють.

Наскільки важливо в двадцять років бути антисистемною людиною?

Біохімія така – воно пре, в тебе купа енергії, і коли ти бачиш якусь несправедливість, то розумієш, що проти цього треба виступати. А всі суспільні патерни, так чи інакше, направлені на ущемлення. Але за допомогою, скажімо, легких наркотиків і задовільного економічного становища, людину зберігають в інфантильному стані. Коли вже потім, після тридцяти, людина починає щось усвідомлювати крізь цю «пєліну», в неї немає вже юнацької дурі, щоб протестувати. Це побудовано на тому, що молодий бунтар є небезпечним для системи, і такими штуками його б’ють по голові, чи гладять – задобрюють.

Ти задоволений своїм поколінням? Воно змогло вивезти все, що змогло? Чи могло вивезти більше?

Думаю, насправді могло вивезти більше. Але, знову ж таки, початок і середина дев’яностих були досить жорсткі. Купа моїх ровесників займались гоп-стопом, ще відбувалась культивація кримінальної романтики. І багато моїх друзів просто пішли в кримінал і сиділи потім. Так, могли б вивезти більше, але пасивність і незацікавленість в своєму житті і житті країни призвело до того, що «маємо те що маємо».

Це ти говориш більш про кон’юнктурні речі – таке було суспільство. А якщо брати саме мистецьке середовище?

Взяти хоча б ту ж «П’ятницю» та й інших цікавих гуртів вистачало. І в театрі відбувались різні експерименти. Народжувались «Арабески», «Театр 19», і ще був такий «Театр ім. Ванди Адольфівни», який зробив декілька вистав і потім розпався. Про нього мало хто чув, але на той час, то був дуже крутий авангард. Я там брав участь у виставі «Кладовище запилених сонць», і Бабкін тоді прийшов на виставу. Виходить і каже: «Я нічого не зрозумів, але це так круто!». Там багато речей не промовлялося – вони просто дзвеніли у повітрі.

Якщо підсумувати щодо мого покоління, то як громадянське воно не вивезло, а як мистецьке – однозначно впоралось. І що головне, дало трамплін для подальшого не тільки існування, а й для розвитку.

Фото на всю ширину 2

Якби була така можливість, що б ти сьогоднішній сказав собі двадцятирічному?

Тусовки — це дуже кльово і корисно для зросту, але добре, коли є золота середина. А коли тусовки стають постійними, то забирають купу часу, який можна було б витратити на самовдосканалення чи переосмислення певних речей. Я розумію, що я тодішній не прислухався б то таких слів, але все ж варто сказати: «Чувак, май Бога в череві, думай, думай трохи більше».

Фотографії - Переверзева Катерина

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены