Баннер
31.10.2016

Мне 20 лет: Світлана Олешко. Помовчи і подумай

Стех

«ЛЮК» продовжує серію розмов про двадцятиліття людей-маркерів культурного та інтелектуального Харкова. Розмова четверта з режисером театру «Арабески» Світланою Олешко.

Театральна режисура як правило є досить дорослою професію, ви ж заснували «Арабески» коли вам було 20 років. Це досить сміливо й амбіційно. Для вас двадцятирічної це була певна авантюра чи усвідомлений, впевнений крок?

Так сталось, що в мене друзі вчились в театральній школі і ми просто проводили час разом. Зараз це вже важко уявити, але двадцять років тому у нас не було мобільних телефонів, комп’ютерів і нічних клубів. Книжки і спілкування – це все чим залишалось займатись молодим людям у вільний час. От так в пошуках чергової книжки зайшли у харківський Літмузей (який тоді не так давно відкрився) там якраз готувалась виставка до сторіччя Хвильового. Ми як зайшли туди – вже так і не вийшли. Там можна було потримати в руках паспорт Курбаса, за яким його арештували в Москві, посидіти на канапі Тичини і тому подібні речі. А на відкриття виставки директор музею нам каже: «Ну ви ж артисти, то зробіть що-небудь артистичне». Так з’явилась наша перша вистава. Це була компіляція з різних творів Хвильового «Шлях до загірної комуни».

Потім сталась друга вистава, вона була вже на замовлення. На першій виставі, яку ми грали прямо серед експозиції в Літературному музеї, був Осип Зінкевич, директор видавництва «Смолоскип». Він тоді попросив нас зробити щось подібне, тільки за творчістю Василя Симоненка. А вже з третьої вистави ми зрозуміли, що ми не просто група друзів, яка так проводить час, і що ми, мабуть, театр. До третьої вистави у нас не було назви і той-таки Осип Зінкевич назвав нас «Арабесками». Після чого повіз нас на гастролі в Штати і Канаду.

Просто не можу оминути Шевельова. Забужко в своїх листах до нього писала таке: «…безпритульний студентський театр, проваджений суворою дівчинкою-режисеркою, яку просто розцілувати хотілося, таке воно чисте й натхненне…», і ще цитата з іншого листа: «В них за режисера цілком фантастичне дівча, одержиме шаленою ідеєю вчинити повний переворот українського театру, і дай їй Господи!». Вам не було лячно від такої відповідальності? І чи відчували ви цю відповідальність? Як не як, Шевельов був сучасником того ж Хвильового.

Справа в тому, що листи ці оприлюднені досить недавно і я тоді про це все не знала, вони ж не давали почитати свої листи. Але, в принципі, Оксана говорила нам це в очі, оскільки була в нас на перших виставах. Шевельов в Нью-Йорку теж прийшов на нашу виставу і звісно було лячно. Перш за все, він був для нас людиною, яка наживо бачила вистави Курбаса. Плюс до цього він ще був досвідченим театралом, бачив і Бергмана, і дуже багато іншого. Він тоді підійшов після вистави до нас і запитав: «Хто вас цього навчив?», і я щось почала белькотіти на предмет книжок… А він такий: «Ні-ні, я питаю хто конкретно вас навчив?». А ми тоді вчились на тому «як не треба» і ніяких вчителів у нас не було. Нам дуже пощастило, що ми в двадцять років поїхали до Нью-Йорку і в цю першу поїздку сходили подивитись на постановки на Бродвеї, відвідували театральні школи західні. І тоді було чітко зрозуміло, що нас тут дурять. Ніхто з нас не хотів іти працювати в державні театри після закінчення навчання – ми чітко розуміли що будемо творити свій театр.

Це одна з найзагадковіших п’єс Чехова, яку ставлять у всьому світі і яка є страшно популярна. І це готовий бренд. В нас є фантастичний план зробити фестиваль в рамках якого будемо привозити театри з усього світу, які мають постановки «Вишневого саду»

Ви колись казали, що в театру «Арабески» є мрія висадити в Харкові вишневий садок. Будете її втілювати? І чому саме вишневий?

Збираємось це реалізувати і ми не просто його висадимо – ми хочемо перетворити Харків на вишневий садок. Ця прекрасна остання п’єса Чехова говорить нам про те, що цей вишневий садок був у Харкові. Тут можемо повернутись до професора Шевельова, я велика фанатка його концепції чотирьох Харковів і переконана що ми творимо – п’ятий. А Чехов, власне у своїй п’єсі писав про другий Харків, в якому говорить персонаж: «ничего примечательного кроме вашего вишневого сада, во всей вашей губернии и нету». І це одна з найзагадковіших п’єс Чехова, яку ставлять у всьому світі і яка є страшно популярна. І це готовий бренд. В нас є фантастичний план зробити фестиваль в рамках якого будемо привозити театри з усього світу, які мають постановки «Вишневого саду». Це обов’язково проходитиме навесні і кожен іноземний актор, який сюди приїде посадить своє дерево, і напевно-що захоче колись повернутись, щоб подивитись на своє дерево чи скуштувати з нього вишень.

Яка книга або автор в ваші двадцять були для вас знаковими і важливими?

Хвильовий. Ми тоді його відкривали, це для вас уже шкільна програма, нам цього в школах не викладали. Тоді тільки-тільки почали видавати раніше заборонену літературу. Тоді мені батько подарував двотомник Хвильового, пізніше двотомник Куліша… Ще щастя, що були харківські архіви Літературного музею – то була для нас така жива історія. Також феномен «розстріляного відродження», який тільки починали вивчати, безперечно це справило велике враження. Власне, тому ми й «Арабески».

І перша вистава по Хвильовому…

А ми фактично народились з ним в один день, тільки через сто років. Грали першу виставу в день народження Хвильового – 13 грудня. Ми тоді не усвідомлювали цього інтелектуально. Це як Андрухович сказав про Жадана, що Господь ткнув пальцем в Старобільський район і сказав: «Ти, малий!». От так приблизно і з нами було.

Якби була така можливість, що б ви теперішня сказали собі двадцятирічній?

Помовчи і подумай.

Фотографии: Екатерина Переверзева

Оставить комментарий

Убедитесь, что вы вводите (*) необходимую информацию, где нужно
HTML-коды запрещены