Тюринка: спадщина Максиміліана Гельфериха, фасадний печворк та легендарна лікарня. Прогулянки Харковом

У пошуках харківських масонів

Ліза: Багато що у районі Тюринка пов’язано саме з заводом «Гельферих-Саде», більш відомий харків’янам під назвою «Серп і молот». Ми починаємо з площі Захисників України, адже завод заснували саме тут у 1881 році. 

Кінний ринок існував ще з XVIII століття, і, звісно, на ньому продавали коней. Тут же, на місці Академії національної гвардії, знаходився перший у Харкові іподром, а вже потім його перевели на Сокольники. Власне, оригінальна назва вулиці Академіка Павлова — Конюшенна.

І ось сюди приїжджає підприємець Максиміліан Гельферих. Його перший завод сільськогосподарської техніки знаходився прямо тут, де ми стоїмо — на площі Захисників України. Проте у Максиміліана були великі амбіції, а отже — потреба масштабуватись. Після його смерті справу продовжили брати, але у 1918 році все «віджала» радянська влада. Треба сказати, що Гельферих був не тільки підприємцем, а й меценатом… Але про це пізніше, а зараз ходімо до Будинку масонів.

Сьогодні ми гулятимемо на перетині кількох районів. У XIX столітті це була периферія, окраїна міста, тож тут зводилися заводи. Наразі бачимо тут мікс сучасної забудови та  історичних будинків. Такий собі фасадний печворк. Частина будинків розділена між «половинщиками», тож можна побачити ідеально відреставровану половинку поруч із хібарою, що скоро завалиться. За пластиковими вікнами та металевими дверями все ще вгадуються обриси дореволюційної архітектури. 

Коли гуляєш у цьому районі, варто звертати увагу на деталі, бо бувають дійсно унікальні речі. Всі ці місця варто досліджувати.

[Ми пірнаємо в бокову вуличку і опиняємося в приватному секторі. В загороджені парканами двори заглядають навколишні багатоповерхівки. Буквально кілька кроків вглиб провулку — і перед нами відкривається оригінальна споруда, що в народі називається Будинок масонів. Як і кожна легендарна будівля в Харкові, вона знаходиться на межі повного знищення. Можливо, тому такі споруди і стають легендарними?]

Ліза: Будинок специфічний, і я навіть не можу назвати його красивим. Він цікавий, нетиповий і навіть гротескний. Мені здається, ніби він зійшов сюди з ілюстрацій до якоїсь книжки магічних історій. 

[Позаду масонського будинку причаїлася дерев’яна господарча споруда. Тільки фасад будівлі мурований, а всі стіни дерев’яні. Ця конструкція нагадує мені Замок Хаула з однойменного аніме — ось, ніби він вже почав розсипатись, і скоро залишаться від нього самі дошки. 

У навколишніх дворах заливаються лаєм собаки. Повноцінний сільський вайб, ніби очікуєш, що зараз вискочить хазяїн із рушницею]

Ліза: Якщо бути реалістом, то з часом ми цей будинок, мабуть, втратимо. На нещодавніх фотографіях видно, що кругле вікно ще не закладено. Фасад зроблений у стилі модерн, але дуже еклектичний. Для модерну характерні рослинні орнаменти, але це листя прям якесь напрочуд карикатурне, гротескне. Через це він асоціюється у мене зі світом фентезі.

[У вікні будинку майорить зім’ятий аркуш з надписом «Терміновий продаж». Але особливість пам’яток архітектури в тому, що власник має відбудовувати їх згідно з історичним виглядом. Це дуже дорого, а отже ніхто не хоче зв’язуватись. Легше почекати, коли будинок остаточно розвалиться і продавати землю під новобудову]

Ліза: Я знайшла інформацію, що цей будинок збудували на замовлення якогось міщанина у 1908 році. Пишуть, що автор — Олексій Бекетов, але, насправді, цей будинок не схожий на традиційні бекетовські роботи. Можливо, будинок був прибутковим [окремі квартири в ньому здавались в оренду], адже це було популярно в тодішньому Харкові.

Ну і, власне, за легендою нібито тут збирались масони. Проте на фасаді немає жодного символу, який би вказував на їхню присутність. 

[Ми вирішуємо не зрізати шлях і прогулятись вглиб приватним сектором. Здається, за кілька років приватний сектор тут зникне остаточно. Хіба що війна затримає цей процес, адже починати нові будівництва в Харкові наразі ризиковано]

Завод «Гельферих-Саде» як символічна домінанта району

[Ми відчуваємо характерний запах і розуміємо, що наближаємося до заводу дріжджів] 

Ліза: У 1865 році харківський купець Олексій Ольховський заснував завод пивоваріння. На його основі у 1922 році радянська влада відкрила завод дріжджів.

Зараз це приклад якісної ревіталізації будівлі, приємно, що в цій історії ініціатором виступили самі власники. Частина будівель залишається без реставрації, і незрозуміло, чи то власники вирішили залишити частину автентики, чи то просто грошей на все не вистачило. 

Будівлі чимось нагадують архітектуру колишніх млинів на річці біля Горбатого мосту. До речі, для підприємств ріки відігравали ключову роль, тож вони розміщувалися поблизу води. 

[Ми оглядаємо відреставрований на німецький стиль фасад. Не всі будівлі відремонтовані, але сподіваємось, власники продовжать свою справу, і сюди можна буде приходити на екскурсії з технології пивоваріння. 

Вичурна табличка на будівлі заводу розповідає історію підприємства, тут же викарбувані портрети засновників та сучасних директорів. На території заводу знаходиться часовня ПЦУ. 

Через дорогу від заводу — універмаг «Харків». Жартуємо, що саме з цього почалась хвиля локального харківського патріотизму: називати об’єкти в місті на честь самого міста]

Ліза: На ділянці, де зараз універмаг, знаходився футбольний стадіон. Гельферих захопився футболом і збудував стадіон, аби грати з друзями. Поступово гра стала популярною серед робітників заводу. Фактично, Максиміліан зародив серед харків’ян любов до футболу. У 1910 році сюди на чемпіонат приїжджали англійці, і наші їх обіграли. 

[Хоча будівлю заводу «Гельферих-Саде» знесли, все у цьому районі нагадує про відомого промисловця. Так, нібито відсутня будівля залишається уявною домінантою району]

Ліза: Універмаг побудований наприкінці 1970-х років. Для свого часу він був дуже прогресивний — із системою кондиціонування, ескалаторами та послугою доставки продуктів додому. 

Сучасна реконструкція суттєво змінила вигляд будівлі. Але оскільки це типовий проєкт, можна сказати, що це невелика втрата. На місці сучасного ДК ХЕМЗ знаходився Народний дім для робітників, але він згорів. Тож на його місці звели дім культури в стилі конструктивізму. Початковий проєкт був частково у класицизмі, я знаходила ескізи.

[У парку біля ДК ХЕМЗ — маленька часовня, новобудова. Церква московського патріархату, але зведена тут в пам’ять про зруйновану більшовиками Святодухівську церкву. Зрада чи перемога?]

«Селище-сад»: ідея, що так і не була втілена

Ліза: А тепер ми побачимо котеджі для робітників заводу. Вони збудовані у стилі українського модерну архітектором Віктором Троценко на початку 1920-х років ХХ століття і створювали одне середовище. 

Між будинками — затишні внутрішні дворики, раніше тут усюди були сади. На жаль, власники частково переробили ці будинки, пофарбували в різні кольори, тож впізнати український модерн нелегко. Але за окремими елементами (дах, вікна у вигляді «домовини», цегляні візерунки,  дерев’яні кронштейни) ми можемо довести, що він тут був. Люди живуть і додають сюди якісь свої елементи. Наприклад, сучасні господарі розділили між собою землю навколо, розбили квітники і городики. Це, все ж таки, мило.

Тут жили працівники заводів, зокрема ХЕМЗа. Я зустрічала місцевого мешканця, коли готувалась до прогулянки, то він розказав, що проходив практику на заводі після навчання, потім залишився тут працювати і отримав житло.

[Ми роздивляємось, як кожен коттедж поступово набуває індивідуальних рис своїх власників. Хтось прибудовує тамбур, обшиває будівлю, лагодить дах… Десь на фасадах з’являються зовсім неавтентичні цікавинки, які, менш з тим, показують, що кожна будівля продовжує жити своїм життям… Як виглядали будинки у 2017 році частково можна побачити тут]

Ліза: Звісно, після реконструкції ці будинки втрачають свою архітектурну цінність. Але людям потрібно тут якось жити, а отже вони перероблюватимуть житло під нові технології. У старовинних будинках без сучасних комунікацій дуже важко жити. 

[Територія між будинками — ніби частина публічного простору. Але він «приватизований» частковими огорожами, поділений доріжками та квітниками, тож є відчуття, що ми вторглися на чужу територію.

Ми проходимо повз стадіон «Серп і молот». Ліза згадує, що ще кілька років тому тут був розплідник рослин. Але зараз приватний спортивний клуб взяв в оренду стадіон, тож він знову використовується за призначенням. Любительські команди можуть орендувати його для своїх тренувань, тут проходять різні турніри та змагання, є футбольне та волейбольне поля. Здається, Гельферих заклав підвалини основної інфраструктури району]

Ліза: Щоб увічнити пам’ять покійної дружини Жозефіни Саде, Гельферих збудував жіночу консультацію, що була безкоштовною для всіх харків’янок. У цій будівлі довгий час знаходився пологовий будинок. Зараз приміщення вважається аварійним і знаходиться на реконструкції. Місцевий мешканець сказав мені, що вона постраждала від обстрілів, ніби пробите перекриття і дах. 

[На будівлі — табличка з QR-кодом про історію і цінність цієї будівлі (QR-код працює). 

Ми проходимо повз… мабуть, раніше це був черговий пам’ятник маленькому «Володє Лєніну», але зараз він виглядає максимально… кічово. Скоріше за все, початково фігура стояла в іншому місці (на заводі? на стадіоні?), але хтось встановив його тут як місцевий «благоустрій»]

Лабіринти приватного сектору — село в місті

[Далі наш маршрут пролягає повз будинки сучасної дитячої лікарні і частково заселений приватний сектор. 

Не зрозуміло, чому люди не живуть тут — чи виїхали через війну, чи старі хазяї померли, а спадкоємців не зацікавили втоплені в землю маленькі хатинки. Хоча район тут непоганий — поруч із дитячою лікарнею є затишний парк, а далі трамвайна зупинка. Ми виходимо до будинку на березі ріки, який став героєм багатьох містичних фотосесій. Впритул до нього стоїть шиномонтаж. Ми підходимо ближче]

Ліза: Цей будинок дуже гарний, коли заходить сонце. Судячи з архітектури, він був пов’язаний із промисловим виробництвом. Проте цегляна архітектура нагадує готичний маєток, можливо, маєток з «Чарлі та шоколадна фабрика». Ми можемо спробувати обійти його з території шиномонтажу або вздовж берега річки. 

[Ми пробираємось вздовж ріки. Берег засмічений, зустрічаються дивні інсталяції. Зрештою, ми знаходимо натяки на тропку і піднімаємося на схил. Нам на зустріч вибігають собаки, але поводять себе доволі привітно. Ніби ніхто не проти, що ми зайшли сюди, тож продовжуємо оглядати територію] 

[«Чорна» сторона будівлі розчаровує нас своєю простотою. Магія «будинку біля річки» зникла. Проте, здається, будинок частково використовується шиномонтажем, а отже у нього є шанс на відновлення. 

Після короткої дискусії ми вирішуємо пірнути у приватний сектор замість того, щоб проїхати пару зупинок трамваєм. Куди нас виведуть манівці? Я задаю Лізі своє улюблене питання — про естетику району]

Ліза: Це абсолютна еклектика. Район дуже дивний. Коли я тільки приїхала, то він здавався мені дуже депресивним, особливо ці квартири в будівлі колишнього заводу. Забудова доволі хаотична, та й в оригіналі район промисловий. Мені треба було до нього звикнути. 

Зараз я вільно гуляю, накопичилося багато особистих спогадів. До всього можна звикнути, багато що можна полюбити. Звісно, влітку все це виглядає оптимістичніше. Це красиво, але це краса з минулого.

[Район може похвалитися дуже українськими назвами: вулиці Олени Пчілки та Лесі Українки. Приватний сектор чарує нас унікальними архітектурними рішеннями. Тут саме час згадати слова Лізи про «фасадний печворк». Один мінус — дороги немає, ні для машин, ні для пішоходів.  Як вони тут їздять? Я б не хотіла гуляти тут під час ожеледиці. 

Вдалечині видніються «Воробйові гори» як ще одна символічна домінанта району]

Ліза: Мабуть, все-таки тут цікаво жити — ходиш між цих будинків і неодмінно знайдеш нові враження. Коли купуєш таку хатку, то реставрувати її набагато дорожче, ніж знести і збудувати з нових матеріалів. 

Щоб реставрувати, треба бути естетом, розуміти цінність, вкладатись. Тож можна зрозуміти, чому люди роблять індивідуальні проєкти і не притримуються загальної ідеї.

---

Читайте також:

• Павлове поле: дім у лісі, ліс у домі. Прогулянки Харковом
• Григорівський бір: портал у місто, село, ліс та промзону. Прогулянки Харковом
• «Захарківський» район: автентичні вулиці, колишні набережні та архітектурні загадки. Прогулянки Харковом

---

Колаж кадрів 1981-1996 років

Ліза: З точки зору інфраструктури, цей район дуже різний. Там, де я живу — трамвайна зупинка і маршрути в усі кінці міста, недалеко метро, поруч великий супермаркет, «Нова пошта». Натомість тут ми майже не бачимо магазинів, і людині похилого віку буде дуже важко без машини купляти продукти.

Зараз я покажу вам одну з моїх улюблених будівель. Я не знаю, якого вона періоду, але виглядає як щось дуже казково-фантастичне. Здається, зараз у ній ніхто не живе.

[Один навпроти одного стоять два… ні, не будинка — маєтка! Роблю припущення, що їх власники змагалися між собою. І якщо один переміг за рахунок вичурності фасаду, інший забирає пальму першості у номінації «розкішний балкон-галерея». Що це було? Можливо, палаци художників?]

[Поки ми з Лізою обговорюємо зовнішній вигляд будинка праворуч (чим надихались архітектори? Можливо, мавританськими мотивами? Звідки ці візерунки на цеглі? Це щось таке візантійське?), фотограф «Люк» Юра знімає фасад з усіх ракурсів. І раптом нас перериває крик стурбованого місцевого мешканця: «А що це ви тут знімаєте?!» 

Ми представляємось, показуємо документи. Мешканець заспокоюється, ми дякуємо йому за пильність і запитуємо про власників будинку. Виявляється, обидва будинки належали представникам місцевої ромської громади. І ніяких тобі легенд…]

Тюрінське озеро — зона відпочинку. А психіатрічна лікарня?

Ліза: Зараз ми йдемо до Тюринського озера. Я чула легенду, що козак Харько вронив туди свою шаблю і не знайшов її. У радянський період в Саржиному яру випускалась вода №1, а тут — вода №2. Місцевість дуже гарна, але засмічена. Тут можна набрати воду, а можна придбати вже газовану. 

Місцеві мешканці почали турбуватись про цю територію і облаштовувати її вже після повномасштабного вторгнення. Можливо, влітку вони відновлять роботи і зроблять пляж. Раніше тут було дуже багато сміття. Це озеро живиться з джерел, а отже і взимку не повністю замерзає, і вода не замулюється, не застоюється. А ще я колись бачила, як тут хлопці випасали козенят. Це було так мило!

Ліза: Залишки сходів — це від колишньої дачі статського радника Федора Тюрина. На жаль, не залишилось жодного зображення його маєтку. Ні тобі креслення, ні реконструкції. Можливо, щось можна буде знайти в архівах.

[Ми намагаємось уявити, як виглядала дача Тюрина, і погоджуємось, що він обрав прекрасне місце для маєтку. Далі знову пірнаємо в приватний сектор і пошуках цікавих фасадів і дороги до цивілізації.

Яка ж прогулянка без котячої локації? Ми обговорюємо, що в цій локації було б непогано облаштувати кав’ярню з котиками. І оскільки інших кав’ярень на районі немає, можливо, вона могла б користуватися популярністю.

Нарешті ми виходимо до трамвайних колій. Дивне відчуття — нібито тільки ти був у якомусь далекому селі, і ось знову Харків. Навпроти фасади промислових будівель. Вони ховаються за деревами, але теж доволі привабливі.

Біля психіатричної лікарні більше немає пам’ятника Алєксандру Невському. Ми заходимо на територію лікарні і серед дерев якось одразу стає прохолодніше]

Ліза: Тут можна було б облаштувати чудовий парк. Я не певна, що перебування в такому занедбаному просторі сприяє одужанню пацієнтів. А так тут могли б гуляти місцеві мешканці. 

Серед пацієнтів лікарні люди з дуже різними діагнозами, і більшість з них абсолютно безпечна для оточуючих. Можливо, якби можна було гуляти територією лікарні як парком, це сприяло б більшій толерантності до людей, які мають психічні захворювання.

Серед будівель лікарні є старовинний маєток, з якого все починалось. Пишуть, що тодішній губернатор Петро Сабуров збудував його для того, щоб його донька, яка мала психічний розлад, могла жити усамітнено, подалі від людей. А вже потім тут відкрили лікарню, власне, найдавнішу в Україні.

Вважається, що під лікарнею є підземні ходи. Свого часу більшовики ховали там свої листівки та інші агітматеріали, таке собі підпілля. 

Номер лікарні постійно міняли через її специфіку. Спочатку була 36, тепер 15, тепер 3. На цю тему серед харків’ян був жарт: «Спочатку хворим був кожен 36-й, потім кожен 15-й, а тепер кожен третій!» Цифра 15 або «пятнашка» для Харкова тепер пов’язана саме з психічними захворюваннями.

На мою думку гарним прикладом збереження подібної пам’ятки і її доступності для людей є віденська психіатрична лікарня в стилі модерн в Австрії.

[У присмерках ми шукаємо написи Олега Мітасова, відомого харків’янина, чия постать оповита легендами. Нібито він загубив рукопис дисертації в трамваї і через це збожеволів та потрапив до «п’ятнашки». Як людина, яка захистила дисертацію — охоче вірю. 

Дорогою ми переживаємо, що не взяли ліхтарик і будемо довго шукати написи, але раптом вони виринають з пітьми. На вигляд як нові — схоже, хтось поновлює контури написів. Такий собі артефакт стріт-арта] 

Ліза: Навіть територія психіатричної клініки може бути гарною. Депресивний район сприяє деградації, хоча, як бачимо на прикладі Мітасова, може сприяти й творчій фантазії. Цю локацію можна романтизувати і відновити… Проте наразі тут триває невпинна руйнація. Навіть два роки тому вона виглядала набагато краще. 

[Наша прогулянка закінчується біля зупинки трамваю. Мені хочеться вірити, що локації, які ми бачили сьогодні, дочекаються своїх активістів, що об’єднають громаду і започаткують нові урбаністичні проєкти].

Текст — Вікторія Нестеренко, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Юрій Каплюченко, обкладинка — Катя Переверзева

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️