Кінець прекрасної епохи. Куди зникли неформали?

Чому субкультури народжуються і вмирають, і хто потрапляє в молодіжні групи? 

Спочатку я вирішила, що зможу відповісти на ці питання, користуючись власним досвідом. Адже я і є той «динозавр» в шкіряних рукавичках без пальців і з розмазаною по обличчю тушшю після концерту «Короля и Шута» (я не плакала, просто туш дешева була і розтікалася від махачу хаером). Але в процесі написання цього тексту я зрозуміла, що експеримент не буде чистим, якщо не запитати, що пам’ятають інші «динозаври» тієї епохи. 

Раніше здавалося, що субкультури вічні, як напис «Цой — жив!». Ми збиралися разом, обговорювали літературу, музику, філософію і були проти будь-яких обмежень. Об’єднуючись в групи, ми бігли від набридлих догм, шукали свободу і нові сенси. 

Субкультура як така з’явилася після інциденту влітку 1968 року в Парижі. Тоді тисячі молодих людей вийшли на вулиці міста проти усталеного суспільного ладу Франції, і заявили свої права на культурне домінування. 

Суть гасел і висловлювань демонстрантів зводилися до того, що їх не влаштовують порядки, які придумали та проповідують дорослі: вони хочуть жити інакше і мають намір перебудувати світ на свій лад. 

Словом, покоління кінця 60-х висловило незгоду з тодішнім існуванням. Молодь тих часів відрізнялася від своїх батьків поведінкою і манерою спілкування — слухала Гендрікса і Ділана, носила кльош, курила травку, протестували проти війни у В’єтнамі і в цілому дивилася на життя під іншим кутом. Таким чином, виникли перші групи людей, які об’єднувалися навколо спільних смаків і життєвих цінностей. 

Субкультура завжди була зоною свободи, незалежним соціальним простором, в якому кожен може знайти свою ідентичність і познайомитися з однодумцями. Як клуб за інтересами, субкультура постає протиставленням соціальним інститутам на кшталт дитячих садків та шкіл, де оточення формується під контролем дорослих без участі самого індивіда. 

Психотерапевт Олена Батинська вважає, що в роки Перебудови субкультура як форма інакомислення була специфічним шляхом пошуку нової ідентичності для соціально прогресивних верств. 

«Марні пориви молодих людей, які десятиліттями розбивалися об зашкарублі правила, ідеологічні стовпи соціалістичного радянського світоустрою, буквально “чекали” тригера для виходу, — пояснює «Люку» Олена Батинська. 

Пусковими механізмами, серед інших, стали глухий економічний кут, і, зрозуміло, Чорнобиль, який зруйнував картину світу навіть у тих категорій населення, які завжди були покірні радянській владі. 

Потім сталися події в Баку, в країнах Балтії. Колишні радянські республіки заявили про свою незалежність. Базові стовпи ідеології, що існувала десятиліттями, зруйнувалися. У пустоті, що утворилась, хаотично гуртувались люди — насамперед, молодь, яка не встигла увібрати інфекцію радянських гасел. 

Частково це вкладається в модель Маслоу, коли перші рівні фізіологічних індивідуальних потреб мінімально збереглися, а для подальшого розвитку необхідно групуватися заново». 

Однією з форм виходу накопиченої енергії, вочевидь, і стало народження субкультур 90-х. 

Modus vivendі 

Специфіка і особливості субкультури визначаються географією її походження, загальним культурним тлом, соціально-економічними та політичними подіями. 

Різні субкультури об’єднує наявність візуальної атрибутики, яка вирізняє їх від загальноприйнятих форм. На етапі зародження субкультури зовнішні ознаки досить провокаційні і помітні, але це скоріше ознаки «своїх», обраних, ніж зовнішній протест. 

Такі атрибути не можуть отримати, придбати випадкові люди, це особливі знаки для ідентифікації, захисту і збереження субгруп. У  цей період такі співтовариства є закритими, вони свідомо обмежується і навіть переховуються. 

Чим більш розвинена субкультура, тим яскравіша потреба в інших параметрах, які об’єднують і розширюють мету. Для підтримки традицій — ритуалів, специфічних святкувань, традиційних дат, часто прив’язаних до дня народження лідера — і правил «суб», які є у всіх вони груп від байкерів до емо, потрібно досить багато вільного часу або фінансів. Це не хобі, які мирно уживається з основною діяльністю в межах соціальних норм, а персональний і колективний modus vivendі (від лат. modus — спосіб і vivendi — жити: згода сторін співіснувати з різними поглядами на певний об’єкт незгоди). 

З часом обмеження всередині групи стираються, а жорсткі правила стають більш коректними. Група прагне розширюватися — найчастіше для того, щоб закріпитися в соціумі, який вона спочатку відкидала. 

Елементи субкультури розчиняються в загальних культурних хвилях і часто стають трендовими. Наприклад, в період горбачовської Перебудови рок-гурти отримали свободу для публічного висловлення своїх ідей, і незабаром стали повноправними учасниками масової культури, а потім і частиною шоу-бізнесу. 

Практично всі субкультури «дорослішають» і йдуть у небуття, залишаючи жити символи, атрибути і навіть міфи. Така історія трапилася і з неформалами. 

Бунт часів Перебудови 

Бурхливий сплеск неформального руху, який ми зазвичай маємо на увазі згадуючи термін «неформали», виник в епоху Перебудови. Тоді молодь поділилася на два «табори» — комсомольці і неформали. 

«Неформалами» називали молодіжні групи, що самоорганізувалися і стали в опозицію до формальних структур— піонерської та комсомольської організацій. Сам термін вкорінився завдяки комсомольськими бюрократами, але, на диво, добре був прийнятий самими «бунтівниками». 

На тлі цього руху у середині 80-х з’явилися такі лідери як БГ, Цой, Майк, «Наутилус», «АукцЫон», а трохи згодом «Король и Шут» та інші, які виростили вже класичного, в нашому розумінні цього слова, неформала в мені. 

Мені було 10 років, коли один старший друг приніс касету «Арии» і поставив «Закат». Він брав мене на свої неформальські тусовки і мені здавалося, що вони зі своїми хаєрами, пивом і гітарами найкрутіші. Словом, я втягнулася і провела десять років свого життя в такому ритмі. 

Неформали того часу розчинилися в 90-х — у бізнесі, бандитизмі, і, як не дивно, у ейфорії дискотечного руху. Були й такі, хто залишився вірним улюбленим Megadeth, Sex Pistols, Slayer, але вже не могли бути взірцями для наслідування наступним поколінням. 

Сьогодні, гуляючи містом, складно зустріти молодняк в косухах або рваних джинсівках, розмальованих синьою ручкою. Таких точок залишилося дуже мало — площа Поезії в Харкові, пам’ятник Сковороди в Києві, стіна Цоя в Дніпрі… 

Тож я вирішила запитати у сторожил неформального руху — нині лідерів думок — що сталося з їхнім внутрішнім неформалом і чим вони живуть тепер. 

Артем Скоропадський, політичний аналітик, публіцист: 

В тусовку я попал абсолютно случайно году в 1994-м. На тот момент это была самая хулиганская движуха Севастополя.   

Я рос в довольно обеспеченной и культурной семье. Один дед был генералом, другой работал в Госплане, обе бабушки — художницы. Соответственно, я воспитывался в “домашней оранжерее”, огражденный от всякого внешнего влияния — мата, курения, алкоголя и т.д. 

Однажды одноклассник дал мне послушать кассету с записью альбома Егора Летова. И я как-то незаметно начал втягиваться в панковскую субкультуру. Послушал другие группы, сходил пару раз на концерты блэк- и дэт-метала, но все это тогда называлось “рок-концертами”. Много лет спустя я стал журналистом, и мой первый журналистский текст, опубликованный в “Слава Севастополя” как раз таки был отчетом об очередном концерте. 

Тогда мы выглядели так, что от нас отсаживались люди в троллейбусах. Слушали “Гражданскую Оборону”, Sex Pistols, Dead Kennedys, The Clash, в общем, весь тот англо-американский кошмар, который тогда начал появляться в продаже. Некоторые оригиналы слушали еще и окончательно забытую сейчас группу“Автоматические Удовлетворители”. Вокалист — жуткий алкоголик и хулиган — давно умер, а его отец какое-то время был дирижером Венской оперы. 

Денег не было ни у кого. Кто-то тихонько подворовывал у родителей, кто-то на центральном рынке. Словно бомжи, мы шарились по подвалам, заброшенным домам, подключали каким-то образом электричество и на грязных вонючих матрасах валялись в этих норах и слушали музыку. Многие уже с 12-14 лет курили травку, употребляли дешевый алкоголь. До сих пор с отвращением вспоминаю мерзкое пойло, которое выдавали за “Портвейн “Славянский”: такое ощущение, что он заранее продавался со вкусом рвоты. 

Все это можно было назвать “юношеским максимализмом” на фоне последнего издыхания “совка”. В крупных городах перемены начались сразу после 1991-го, а периферия по инерции продолжала жить в условном 1987-м. Разрушить весь этот бытовой и культурный советский мрак хотелось любому здоровому человеку и уж тем более молодому. Нам тоже хотелось новой жизни. При этом мы не относили себя ни к одной субкультуре. 

Субкультура — это готы, эмо, постпанки и т.д. Возьмите, например, невыносимое дерьмо вроде “Короля и Шута”, “Пургена”, “Тараканов” и прочего околомузыкального шлака: никакого отношения к панк-культуре они не имели. Как и их слушатели — домашние мальчики и девочки, которые перед концертом раскрашивали глаза, надевали драные футболки, угашивались дешевым пивом и омерзительным сидром “Очаковский”, а утром умывались и шли в школу. 

Поздние субкультуры тоже унылые. Эмо — худые нытики, которым не давали даже их не менее страшные подруги. Инди —  странная субкультура, представители которой часто сами не могли объяснить, в чем смысл ее существования. Потом надолго появились хипстеры, которые и сейчас — по крайней мере, в одежде —задают тон среди молодежи (признаюсь, я и сам так одеваюсь). Но все это — не образ жизни, как было у нас, а кривляние перед другими и самими собой. 

Ну, надел ты клетчатую рубашку, отрастил бороду, как у канадского лесоруба, а дальше что? Ничего. Тупость, самовлюбленность и высокомерие. Большая часть эмо, постпанков, инди книг не читают, а мы, будучи грязными оборванцами, на полном серьезе обсуждали Ницше, Достоевского, Хармса, Введенского и т.д. Хипстеры тоже читают, но их интересуют литературные объедки вроде “Хазарского словаря” Милорада Павича или Любко Дереша. 

Из старой тусовки я ни с кем не общаюсь. Разве что с парнем, который мне дал первую кассету с“Гражданской Обороной” (сам он панком, кстати, так и не стал, сейчас живет в Германии, успешный бизнесмен). 

Субкультуры перерастают, как пеленки и детские игрушки. А дух бунтовщиков начала 90-х остался только у тех, кто не ступил на путь наркомании. И таких, к сожалению, мало. Большинство протестовали против серости и параллельно занимались самоуничтожением. Кто-то сел, кто-то умер. В основном, от наркоты, конечно. Тогда же суровые наркотики были — мак, “винт”. А с теми, кто жив, общего ничего не осталось. 

Музыку из того времени я практически не слушаю. Иногда под настроение могу включить старые альбомы Exploited — но именно старые, а не то, металлическое дерьмо, которое они начали делать после “Massacre”.Или пару песен NoMeansNo включить — не более. 

Сейчас слушаю радио. У меня дома три приемника и каждый настроен на свою волну — новости, военная радиостанция и хиты 90-х – начала нулевых». 

Антон Юр’єв, фронтмен гурту Megapolis Witches:

«Однажды кто-то дал моей сестре кассету Линды, а я нашел в ее коробке с кассетами и послушал. Тогда это оставило очень мощное впечатление. 

Мы, аутсайдеры, протестовали против попсы. Все, что нравилось той тусовке, вызывало обратный эффект у меня и нашего круга общения. И таким образом мы естественно и плавно переходили из одного неформального русла к другому. 

Это был свой микросоциум, где мы могли реализовать себя так, как не могли в школе. Тут, помимо аутсайдеров, мы могли примерять на себя совсем другие роли, амбиции и т.д. 

Думаю, наличие и разнообразие субкультур очень важно. Здорово, что каждый может найти свой микрокосмос или комфортную среду. Главное, чтобы это не несло в себе агрессии, которая приводит к убийству, насилию и т.д. Другое дело, оправданная агрессия, когда ты выпускаешь пар, например, устраивая мош под Pantera илиThe Dillinger Escape Plan. 

Я думаю, субкультура неформалов просто видоизменилась. У современных неформалов меньше булавок на джинсах, но внутренне они совершенно такие же, как и раньше. 

Олекса Косенко, тренер Київської федерації «Спас»:

«Десь в 14-15 років у мене сформувалося коло друзів, яких понесло в одному напрямі. Я панкував, але серед нас були і металюги, і скіни. 

Час проводили переважно в своїй невеликій компанії, інколи ходили на місця великих збіговиськ та на концерти. Мети особливої не було, просто спілкування з однодумцями. 

Ідея важлива, але її кожен інтерпритував по-своєму. Певною мірою — це був протест, зараз розумієш — більше протест проти того, що ми на той час не могли зрозуміти. 

Більшість тих друзів лишилася — хтось ближче, хтось далі, але все ж не втратилися. Тоді основою двіжу була музика, тому саме вона повертає ті спогади. 

Як на мене, неформали не зникли, а просто стали інші. Панки-рокери були породженням свого часу. Зараз є інші рухи, в яких молодь бере участь. 

Я не згоден, що зараз у людей менше потреб в тому, щоб виділятися з натовпу. Просто тоді це найяскравіше можна було виразити одягом і соціальною поведінкою, а зараз для цього достатньо завести блог і там чудити і втілювати свої амбіції. 

Владислав Яшин, музикант Fjords:

«Не уверен, было ли в середине 80-х понятие “неформал”, но тогда нас это особо не волновало. 

Наверное, так сложилось, что у кого-то из нас были продвинутые старшие братья и сестры, а у кого-то родители вернулись из-за бугра и притащили кучи запрещенного винила и видеокассет. Нам повезло, что наши детские уши продуло тем ветерком свободы, от которой нас так “заботливо” оберегал советский режим. Было кайфово знать, что есть другая музыка, другие фильмы, другие книги, хотелось находиться и пульсировать в этом зазеркалье. 

В то время быть неформалом было жутко интересно. Все, что тебе нравиться, нужно было “доставать”. Нам с друзьями приходилось вставать в 4 утра и топать на нелегальную толкучку, где можно было прикупить или поменять фирменный винил. Но денег у нас особо не было, поэтому мы были рады даже пленочным негативам с фотками рок-групп. 

Нам было по 15, и никакую конкретную идеологию мы не исповедовали. Нам не нравилось ходить строем. Нравилось слушать, читать и носить то, что мы хотим, заниматься запрещенным кунг-фу, пытаться вникать в дзэн-буддизм и чудить на людях. И плевать мы хотели на то, что о нас подумают. 

В порядке вещей было на школьной дискотеке между всякими “модернтокингами” внезапно зафигачить какой-нибудь Def Leppard. Это очень не нравилось завучу, но, главное, что это нравилось “правильным” девочкам. А что нам тогда еще было нужно? 

Наверное, в этом и выражался наш латентный протест, хотя, мы тогда знать ничего об этом не знали. 

Потом случился 91-й год. Мы повзрослели, вернулись из армий, и прямо в лоб прилетел гранж. В наших кассетниках оказались Pearl Jam, Soundgarden и The Smashing Pumpkins, a в наших руках — гитары и барабанные палочки. И понеслась. А как было иначе? Это было то, что надо — и по музыке, и по мироощущению, и по стилю одежды. Вот прямо в точку. 

Как-то быстро отрастились волосы до плеч. На нас оказались тяжелые ботинки, рваные джинсы и толстые клетчатые рубахи — мы как родились в них. А летом — кеды. Девочки — те же грубые ботинки и платья в цветочек. С тех пор прошла целая вечность, а я до сих пор не снимаю все это. Ну почти. Тогда мы впервые ощутили себя частью вполне определенной субкультуры. 

Особенно классно осознавать, что практически все из тех моих друзей “неформалов” такими и остались и не превратились в дядичек. Пример тому — мой лучший школьный друг Олег Кука, который сейчас играет на барабанах в Karyotype. 

Конечно, в то время осознавать себя неформалом было весело и интересно. А сегодня представители субкультур — исчезающий вид. 

Первая причина — это массовая интеллектуальная лень. В большинстве своем, молодые умы затягивает в виртуальный мир гаджетов и соцсетей. А неформал — это, прежде всего, нежелание следовать мейнстриму, качественное и вдумчивое прослушивание музыки, живое обсуждение новых альбомов и арт-хаусного кино, публичное самовыражение на улице в компании таких же. Сейчас мало идей, мотивации, вкуса и времени. Соцсети забрали все. Изобилие развратило и убаюкало. 

Вторая причина — это гиперлиберализация нашего мира. Толпа стала очень разношерстной. Ты можешь слушать любую музыку, иметь любую ориентацию, одеваться как угодно, исповедовать любые идеи — всем, по большому счету, наплевать. Ты не выделишься, а просто расширишь границы толпы. Все это так и останется еще одной разновидностью мейнстрима. 

А любая попытка по-настоящему выделиться рискует превратить тебя во фрика и маргинала. Поэтому запроса на неформальные субкультуры сегодня нет. А те, кто могли бы сегодня ими стать, больше склонны к индивидуализму. Личностное развитие, формирование неформального мышления и вкуса, нежелание следовать за стадом, — все это осталось. Но никто уже не видит потребности заявлять об этом на весь мир. Миру стало безразлично». 

Ольга Пелих, художниця:

«Я считала себя готом, потом металлисткой, но, по моему скромному мнению, чистых субгрупп почти не бывает. Так что у нас и старые рокеры были, и панки, и хардкорщики всякие. 

Однажды мы с подругой разоделись во все черное и пошли в “Трубу” [переход на Майдане Независимости в Киеве, где собирались металлисты и панки] слушать музыку. Не обошлось и без знакомств. Но это все были не те люди. Своих я нашла среди писателей-фантастов и музыкантов. 

Так как знакомых было много, в разных тусовках было по-разному. С одними просто гуляла и болтала, с другими участвовала в интеллектуальных встречах, с третьими пыталась играть в группе. Нам просто было комфортно вместе, и мы, безусловно, принимали странности друг друга. 

Благодаря всем тем знакомствам отчасти научилась отделять зерна от плевел. Это некая свобода, необходимая для всех подрастающих умов и не созревших личностей. Так что, если вдруг так случится, что субкультуры вернутся, я не буду против участия в них моих детей, например. Значит, им так будет необходимо на данном этапе. 

Протест в субкультуре спорный вопрос. Иногда это просто выбор. Иногда это просто оболочка и убежище. Иногда это протест против самого себя. 

Все течет, все меняется. И мы тоже не стоим на месте. Если бы остались в субкультуре, это скорее бы было отклонением. Но, мне кажется, сами субкультуры никуда не исчезают. Они просто меняются. Ребята-единомышленники все так же собираются и играют на гитарах, только другую музыку. А одежду и модель поведения диктуют с мониторов любимые блоггеры. 

Фрики все еще ходят по улицам. Вот он открывает рот, и ты уже знаешь, что перед тобой — новый панк. Одет он иначе, слушает другую музыку, но проблемы у него такие же. 

Юрій Медведь, музичний продюсер:

«В подростковом возрасте мне хотелось примкнуть к какой-то культурной группе, но я нигде долго не задерживался, потому что быстро становилось не интересно. Вся неформальная группа сводилась к небольшой компании друзей-одноклассников, с которыми были общие музыкальные вкусы и представление о времяпрепровождении. 

В старших классах школы попал в престижный мат-класс, в котором учились ребята со схожими музыкальными вкусами. Мы мгновенно подружились. Обменивались новинками музыки. Учились играть на инструментах. Осваивали музыкальное программное обеспечение на компьютере, который спаяли сами. Сочиняли и записывали треки. Репетировали и выступали на школьных событиях, а позже — вместе играли в группе. Устраивали фотосессии и проявку бумажных фотографий (отдельный кайф). Кадрили девчонок. Насмехались над обывателями и их моральными устоями. 

Для меня субкультура была протестом. Кроме того, важно было наличие единомышленником с такими же интересами и музыкальными пристрастиями. Слушали тогда thrash и death metal 80-90-х, подражали играющим в этих жанрах музыкантам. 

Мое увлечение со временем переросло в профессию. Я по-прежнему занимаюсь созданием музыки, пользуюсь программными и аппаратными средствами для ее написания, занимаюсь съемками и концертной деятельностью». 

Руслан Горовий, письменник, режисер, автор проєкту «Служба розшуку дітей»:

«В моєму дитинстві у нас з субкультурами в маленькому містечку на Сумщині було дуже цікаво. 

Я належав до групи металістів. Даже всередині групи у нас була ворожнеча. Особливо між тими, хто любивMetallica, і тими, хто любив AC/DС. Доходило до ворогування, биття пластінок. 

Оскільки пластинки Metallica і AC/DС хрєн знайдеш, то били все, що попало, на голові один одного, і ворогували до нестями. Допоки не наїбнувся совок, і всі не зажили своїм обичним життям. 

Другий прояв субкультури був абсолютно неформальний — це був бій район на район. Приводів було абсолютно достатньо. В цих бійках брали участь абсолютно всі, хто міг битися. 

Раз на місяць один район йшов бити другий. Побитий район збирався з силами, об’єднувался з іншим й разом вони йшли бити перший. І така перманентна штука тривала роками. Виростали цілі покоління з синяками, які ненавиділи інший район і прославляли свій. 

Час від часу від такого “культурного” проводження часу страждали міліціонери. А одного разу було таке, що поперевертали їхні “бобіки”. Але знову ж таки — в 90-х це припинилося». 

Хельга Логуш, барменка и филологиня:

«Для меня неформальная тусовка не была протестом, просто хотелось, чтобы поменьше вмешивались в твою жизнь. 

Мы делали то же, что и любые интересующиеся и увлекающиеся люди. Слушали музыку. Играли на гитаре. Обменивались записями. Делились мнениями. Ездили на природу. Пили, конечно же. Разговаривали много. Книги читали, писали что-то, спорили. 

У нас в Днепре довольно интеллектуальная компания собиралась на тусовке “под Лысым” — так называли памятник бывшему вождю мирового пролетариата. Мы никогда никому ничего не доказывали и не навязывали. Просто жили и общались. Пару раз в год ходили к стене Цоя и нас, конечно же, приходили бить гопники. Иногда дрались, но чаще отговаривались. 

С тех времен со мной осталась музыка. Много любимой музыки и пара хороших друзей. 

Я считаю, что и сегодня молодежные группы никуда не исчезли. Просто нынче такое разнообразие субкультур, что нефоры на их фоне уже незаметны. Меняются приоритеты, появляются другие интересы, но верность некоторым идеям все равно остается. 

Саша Ком’яхов, ілюстратор, художник:

«Умовно, моє коло називалося “металісти” + “хіпі/панки”. Це була студентська туса, а також ентузіасти“гітаризму” — здебільше домашні музиканти-аматори та аматори, які виготовляли електрогітари. 

Основною метою було спілкування з собі подібними під впливом речовин. Крім зависання у когось на хаті/общазі, концертів і вживання речовин, ми обмінювались музичними записами; грали на гітарі та “репетирували”; продавали й обмінювали особисті речі, пов’язані з субкультурою (аксесуари для гітар, одяг, журнали, постери тощо); досліджували різні райони міста та закинуті будівлі. 

Для соціалізації підлітків і входження в актуальний культурний контекст субкультури важливі. Важка музика —чистий антисовок, для мене це була розрада від стресу і бадьорість. 

Якщо казати про тренди, то “неформали” 90-х розсмокталися в рейви. А взагалі, субкультури нікуди не діваються, а нашаровуються, знаходять нових адептів і мутують. Через нашарування субкультур, які не зникають безслідно, а відновлюються, я для себе навіть сформулював термін “фейкстальгія”. Усі ці молодіжні ретро-фестивалі, фанатки The Doors 2000 року народження, хіпстери з ломо-вінтажем… 

Також через політкоректність зараз нормалізується фріковість. Підліток 90-х свідомо йшов на провокацію, коли фарбував волосся в дивні кольори, сподіваючись отримати батхерт у “не таких як він”: “Так, я опудало, але це краще, ніж бути занудою”. Зараз же фарбована молодь на кепкування щодо зачіски може обурено прочитати лекцію про рівність: “How dare you? Ми з вами однакові люди!”. 

*** 

Якщо мене спитати «Куди зникли неформали?» я, як годиться динозавру тієї епохи, відповім: «Наче нікуди!». 

Мої хлопці побралися і мають родини, і більшість часу приділяють роботі і особистому життю. У нас майже не лишилося часу на спілкування, музику і філософію Ніцше та Канта. Але на наших зустрічах, що таки зрідка бувають, ми досі залишаємося тими самими неформали зі значками на розфарбованих рюкзаках. 

Течія неформалів, як і інші молодіжні напрямки, у чистому вигляді давно себе зжила. Важко повірити, що субкультури, які подарували стільки музичних гуртів з мільйонами прихильників у світі, раптово зникли. 

Здається, зараз немає потреби химерно одягатися і привертати до себе увагу оточуючих. Ми невпинно віддаляємося від «совку» і чиїсь там відмінності від звичних стандартів вже не викликають у більшості несприйняття та подиву. 

Класична постать баби Галі у вашому дворі, яка впевнена, що ви проститут чи наркоманка, можливо так і сидить на своїй звичній лавці. Але здивувати когось яскравим чи епатажним луком вже неможливо. 

Разом із тим, сучасна підліткова культура все більше комерціалізується і перетворюється на частину загальної споживчої культури. Сьогодні субкультури трансформувалися, видозмінилися і змішалися — не тільки одна з іншою, але й з мейнстрімом. 

Класичні субкультури витіснили спільноти ЗОЖа, бодіпозитива, боротьби за права тварин, екоактівізма тощо. Щоб перебувати в одній з них, не обов’язково мати спільні музичні смаки, достатньо розділяти з іншими учасниками надідею. 

Та й сама музика, яка була такою важливою для справжніх рокерів, зараз стала куди більш різноманітною й доступною завдяки високошвидкісному інтернету і стримінговим сервісам. 

Сьогодні бути неформалом або панком не актуально і не модно. Інша справа розумітися в різних музичних жанрах, стежити за новинками. Ваш плейлист — це і є субкультура в її істинному і глобальному значенні. 

Юлія Зоран, обкладинка — Ілля Зубков