«Там, де вже нікого немає, залишається церква». Як фільм «A Faith Under Siege» говорить про війну, віру і правду

Про мету фільму

— З чого почався цей фільм для вас? Хто був ініціатором і яка була його мета?

Ярослав: Для мене фільм почався з запиту моїх колег, продюсерів зі Штатів, які за рік до того знімали в Україні документальний серіал «Turning Point» для Netflix про Холодну війну. Моя роль була в тому, щоб організувати українську частину цієї історії і зробити так, щоб вона була помітна в цьому серіалі. Бо історія Холодної війни, ядерної бомби і всього, що зараз відбувається, неможлива без історії України та контексту війні проти Росії.

Минулого літа одна з продюсерок написала мені, що мала б вже приїхати знімати фільм про українських євангелістів на війні і в окупації, але через сімейні обставини приїхати не може. Американська команда вже була в зборі: продюсери, герої, готова логістика зустрічей з євангелістами. Вони шукали надійну людину, яка може зняти цей фільм та організувати знімальний процес.

Власне, в цей момент ми з Кирилом почали у дуже швидкому темпі готувати зйомки. Вони стартували у вересні минулого року. 

Мета цього фільму — розповісти правду про життя, страждання та виклики християнських спільнот в Україні. В Америці наша війна сприймається так, що це не РФ та Путін переслідують християн, руйнують церкви і намагаються всіляко контролювати всі непідконтрольні їм релігійні течії та церковні організації. А навпаки: багато людей вірять, що в Україні переслідують церкви і християн. 

Я людина не церковна, тому все, що було далі, було для мене великим відкриттям.

Кирило: У нас були доволі стислі терміни — буквально два тижні, щоб зібрати команду. Ми готувались до цієї експедиції з точки зору нової інформації для себе. Ми обидва не дуже розбирались в баптизмі, євангелістських та християнських тематиках. Ми просили українського баптистського священника розповісти нам контекст баптизму, бо було доволі непросто зрозуміти що це, чим відрізняється, як себе поводити, на що ставити акценти. 

Ми з Ярославом і Софією Бугрій (другою операторкою) намагалися придумати, як це має візуально виглядати. Нам хотілося зробити щось масштабне, здивувати наших американських друзів. Ми зняли дуже багато інтервʼю, і все, що ми знімали, було на межі наших можливостей.

— Працюючи з віруючими людьми, які пережили війну, ви, напевно, стикалися з іншим типом сприйняття й осмислення подій. Що ви для себе відкрили про те, як віра впливає на світогляд, витримку й проходження через травму?

Ярослав: Для мене було відкриттям те, що часто там, де нікого не залишилося, залишається церква. Це стосується не тільки баптистів, так само й УГКЦ і ПЦУ. Вони залишаються зі своїми людьми навіть в окупації. 

Це особисте рішення пасторів, священників та настоятелів. Воно контрінтуїтивне і нераціональне. Будь-які представники церкви, як очільники громадського руху, розуміють, що в окупації до них прийдуть в першу чергу.

Спочатку, напевно, прийдуть до євангелістів, потім до греко-католиків, потім до ПЦУ, потім до католиків, потім до УПЦ МП. Десь там, між іншим, прийдуть до євреїв і мусульман. До них точно прийдуть, бо росіяни і ФСБ розуміють, що церква, так чи інакше, комунікує з великою кількістю людей і має потенціал впливати на їхні думки, серця та душі. 

Там, де не доїжджають волонтери та міжнародні організації, часто залишаються церкви, які довозять щось у найвіддаленіші точки. Наприклад, отець Михайло Романів з католицької церкви довозить гуманітарну допомогу в села під Херсоном, де немає електроенергії. 

Загалом, віруючі люди, які переживають величезні втрати, такі як Ярослав Базилевич або Сергій Гайдаржи, що втрачають сімʼї від російських ракет та дронів…. Коли ми говорили з Сергієм, то питали: «Як ти взагалі це переживаєш?». Він нам відповів: «Нам ніхто не обіцяв раю на землі. Звідки ви взяли, що на землі має бути добре? Йов страждав ще більше, то чому я маю жалітися на шось?». 

Аналізуючи та приймаючи ці сторони проявів віри на війні, проявів ірраціональних дій або реакцій, я розумію, що їхні рішення базуються на їхній вірі, яка, своєю чергою, базується на символічному ряді, який є в Біблії чи священних книгах. Я зрозумів та почув, що без віри в Бога в ці страшні часи дуже важко. Людині, яка не користується цим символічним рядом, потрібні десятки тисяч психотерапевтичних годин, щоб прийти до такого рівня самопожертви, прийняття, до якого приходять люди віри будь-якої конфесії. Це джерело сили для них, яке робить абсолютні дива.

Кирило: У мене багато в чому це моменти, які виходять з ідеї Ярослава.

На окупованих територіях стиралася грань між деномінаціями. На службу приходили люди різних конфесій: баптисти, православні, греко-католики. Не було різниці, вони всі хотіли бути разом і це їх обʼєднувало. Хоча з дитинства мені здавалось, що люди різних конфесій не дуже дружні між собою. 

Або коли ми були на зборі капеланів в Харкові: там був один з наших героїв, християнин. А потім приїхали капелани-мусульмани з величезною каструлею плову. Це не якесь штучне обʼєднання, а, навпаки, природне зближення. 

Про мову релігії

— Поки я дивилась фільм, я згадувала, що часто від людей, які живуть без віри, можна почути щось накшталт: «Ой, а що там ваш Бог, якщо він є, то як він може дозволяти те, що відбувається?» Можливо, у вас є історії, які вам здалися найбільш влучними в цій темі? Які персонажі для вас найбільше розкрили тему віри під час війни?

Ярослав: Я згадував вже Сергія Гайдаржи, це для мене найбільш красномовний випадок. Вони всі користуються метафорами і посиланнями на євангелістські або біблейські сюжети, описуючи людей або ситуації. Наче говорять однією мовою. 

Наприклад, пастор Олександр з Ізюма, який стоїть на згарищі церкви, в яку влучила російська ракета, розповідає, як вони ховалися в підвалі і грілися від гарячої підлоги, бо нагорі горіла будівля їх церкви і давала тепло. Це дало їм можливість вижити і прожити цей холодний період. 

Навпроти може стояти американець, який не розуміє нічого українською мовою, але коли вони описують цей підвал і те, як вони переживали цей момент, а американці чують в перекладі цю історію, вони сходяться в тому, що це все нагадує Неронівські часи і початок християнства в Римській імперії. 

Для мене це не щось нове. Я знаю про Неронівські часи і початок християнства, але фактично я не усвідомлюю цю риму. Американський християнин приєднується до досвіду в Ізюмі через усвідомлення, що зараз українські християни переживають такі ж важкі часи, як перші християни в Римській імперії. І тоді вони прямо на очах стають якимись братами. Це для них мова, якою вони говорять, і яку вивчають щотижня на біблійських читаннях вже багато років.

— А як ви відбирали історії? Я так розумію, що більшість контактів людей, з якими ви робили інтервʼю, були вже зібрані американською стороною?

Ярослав: Якихось героїв ми самі пропонували, когось дійсно знайшла американська сторона, але у співпраці з українцями з християнських кіл. Всі деномінації знають найбільш болючі, кричущі історії, якими варто поділитися. Далі було питання вибудовування довіри між кіногрупою та героєм. 

Кирило: У нас багато було неочікуваних зустрічей, були моменти, коли ми їхали і не знали з ким будемо спілкуватись.

Далеко не все увійшло до фільму, матеріалу мінімум в сто разів більше. У нас було дві експедиції, кожна по 3500 км. Ми жили в бусі, пересувались по всій Україні — це дві поїздки по 10 днів без вихідних. Щодня знімали до п’яти інтервʼю в день. Це була доволі скажена подорож.

— А фінальну версію збирала вже американська сторона? 

Ярослав: Так, це американська команда з Нью-Йорка та Лос-Анджелеса під керівництвом Чарлі Седоффа. Окрім фільму є й короткометражки, що розвивають героїв або підтеми. Частину з них ми робили тут в Україні. 

Але враховуючи наші загальні прагнення зробити так, щоб фільм був, перш за все, зрозумілий в Штатах конкретній аудиторії американських євангелістів, варто зупинитися на цьому моменті. Ми говоримо про євангелістів: і баптистів, і пʼятидесятників та інших деномінацій, яких в Америці від 80 до 90 мільйонів людей. Це найбільша електоральна група в США, яка голосувала за Трампа, і яка дотримується традиціоналістського порядку денного. Це група, яка вірить, що Росія — це християнська країна, яка захищає традиційні цінності. Це є найбільшою проблемою, і для нас було важливим, щоб цей фільм говорив з цією авдиторією.  

Коли ми подивились матеріал, зрозуміли, що тут є варіант поїхати на Канни або зробити класний прокат в Україні. Але перша версія мусила вийти швидко і для конкретної аудиторії, бо заради цього він був ініційований.

Основна задача фільму — якомога швидше і краще достукатися саме до цих людей через ті канали, які вони дивляться, і через тих лідерів думок, до яких вони прислуховуються. Головним з них є журналіст Такер Карлсон, який буквально декілька тижнів назад брав інтервʼю в олігарха, куратора УПЦ МП Вадима Новінського, який в Америці спонсорує кампанії з дискредитації України. І сам же фінансує створення міфу про Україну як країну, яка переслідує християн.

Це питання стратегічні і безпекові для нас, тому для мене творчі амбіції відійшли на другий план. Коли ми побачили, що є команда, яка робить саме для них дуже зрозумілі штуки, то ми були не проти, щоб вони забрали монтаж на себе. Бо навіть по монтажу короткометрівок видно, що ми дуже сильно відрізняємося в сприйнятті одного й того самого матеріалу. Для нас може бути щось резонуючим, тоді як для американців воно буде абсолютно незрозумілим. І навпаки.

Після чотирьох років війни дуже важко, сидячи в Києві чи Харкові, збирати щось для авдиторії, яка принципово не хоче входити в тему війни в Україні та тримається від неї якомога далі. Тому це дуже логічна співпраця. 

Але разом з тим, ми сфокусовані на тому, щоб зробити українську версію цього матеріалу. Для людей віри та людей без віри, щоб вони надихнулись цими історіями, побачили як ще можна проживати ці часи. І може для якоїсь ще глобальної секулярної аудиторії. Тому що з тих десятків годин, що ми назнімали, увійшовши в український світ християн, людей віри, ми розуміємо, що перед нами ще більш амбітна можливість поговорити про питання віри та цінностей під час війни з усім нерелігійним світом.

Зараз тема віри та Бога, фактично, табуйована в медіа та на основних кінофестивалях. Мало хто з творців буде говорити про свою віру, це дуже велика рідкість. При тому, що на планеті мільйони людей, які щиро вірять в бога. Але мейнстрімна культура намагається якось уникати цього. 

Якщо ми подивимось на сучасний стан західної цивілізації та продовжимо інтерпретувати її як атеїстичну, то ми все одно в якийсь момент почнемо говорити про інші речі, які роблять країни схожими одну на одну. Це західні цінності. Зараз про них всі говорять, та про їх кризу. А ці цінності стоять на тисячоліттях розвитку християнства — католицької теології, зокрема, як частини західної філософії і є, по суті своїй, християнськими. 

Так само, коли ми говоримо про західний світ, ми часто говоримо про світ, який стоїть на базисі Реформації. Найбагатші країни сучасного західного світу — це країни, де перемогла Реформація: Німеччина, Скандинавія, Англія, надалі й Америка. Навіть коли перед тобою стоїть данський або американський бізнесмен, і говорить, що в Бога не вірить і християнином він не є, все, що він робить у своєму житті, буде сильно нагадувати християнську протестантську етику. Як він буде поводитися з партнерами, грошима, зобовʼязаннями — все буде результатом Реформації. 

Мені здається, що західний світ зараз не усвідомлює, що, промовляючи свою нерелігійність, без тисячоліть усвідомлень віри, західного світу в такому вигляді, в якому він є, не було б.

---

Читайте також:

• «Рускій мір — це єресь». Розмова зі священником Віктором Маринчаком про війну, свободу та колективну відповідальність
• «У Харкові особливо відчувається голод за Богом». Інтерв’ю зі священником Павлом Німаком про віру, війну та служіння

---

Про дистрибуцію та аудиторії

— Як відбуваєтьсяся дистрибуція фільму?

Ярослав: Це доволі специфічна дистрибуційна стратегія, щоб якомога швидше охопити максимальну кількість людей. 

Вже була премʼєра на CBN, в музеї Біблії у Вашингтоні, були в церквах — там дуже багато паралельних рухів, які не схожі на звичну дистрибуційну кампанію документального фільму. Так само були й фестивалі, телебачення, YouTube, Angel Studio (це платформа з США, яка виробляє та дистрибютує контент, зокрема для консервативної аудиторії). Дуже багато закритих показів, цей фільм бачили і в адміністрації Трампа, і конгресмени, і сенатори. 

Це є результатом нашого спільного усвідомлення, що цей фільм — не про творчу самореалізацію, а про конкретну місію: зберігати і збільшувати підтримку України у нашій війні за незалежність в країні, від якої залежить дуже багато. 

Просто уявіть собі, у американців, що подивилися наш фільм, кардинально міняється відношення до війни в Україні, про це каже наша соціологія. Потім вони шукають свого конгресмена і питають його: «Що ми робитимемо з Україною?» Це відбувається за 60 хвилин цього фільму.

Коли американці бачать наших християн, вони кажуть: «Ось це є християнство, оце люди віри, ми тут в Америці не є такими християнами, як вони. Ми можемо не прийти на службу, бо пастор її скасував через неробочий кондиціонер. А вони збираються під палаючими церквами, щоб читати Євангеліє». Коли вони дивляться на нас, як на християнський центр, найбільш спроможний з точки зору моралі, то це дає нам, як суспільству, та християнам величезну потужність голосу. 

Ми можемо говорити про себе, про причини війни, про те, як це відбувається насправді. По-друге, ми можемо апелювати до моральності та цінностей, бо хто, як не ми, може про це говорити зі світом віри?

— Зараз у вас є версія для американців, що вийшла дуже вдалою з проговоренням моментів, які важливо розуміти західному світу. Як би ви перезбирали фільм для українців? Про що б тоді він був?

Ярослав: Ми говоримо про переслідування християн з фокусом на євангелістські церкви, тому що маємо цей американський підтекст, що саме євангельська аудиторія в США — найвпливовіша і найнедосяжніша для української дипломатії та громадської думки публіка.

Кирило: Треба сказати, що це та сама аудиторія, до якої найгірше ставились російські солдати. Ті, до кого першими приходили — це євангелісти, бо для них це максимально незрозумілі люди. Їм не раз казали, що якщо ти євангеліст, то ти американський шпигун, бо це має якесь відношення до Америки. Їм було страшніше за все. 

Ярослав: Це одна зі сторін, якщо говорити про те, чим наш фільм був би цікавим для української аудиторії: історія релігійних переслідувань в Україні має останні століття одне джерело — це Росія. 

Ми багато працювали з архівами та бачили, що якщо ми говоримо про євангельські деномінації, то часто якщо ти пастор, то твої батько та дід також були пасторами. І ми бачили, що прізвища діючіх пасторів в Україні зʼявляються в документах КДБ, які відстежували діяльність таких церков як сект починаючи з 1930-х років. 

Кожна євангельська сімʼя в Україні знає і відчуває історії переслідування не тільки зі сторони КДБ, але й зі сторони простих людей, які піддавалися впливу радянської пропаганди і відносилися до євангелістів як до якихось дивних людей. 

Якби Україна переусвідомила в ширшому значенні хто такі євангелісти та яку роль вони грають в країні, побачили дії цих та інших церков, я думаю, ми би подолали велику психологічну травму, створену РФ та СРСР.

Я би хотів, щоб українці усвідомили християнську сторону питання. Бо дуже важко дивитися на те, що говорять Трамп, Венс, Помпео, Рубіо [представники правого крила Республіканської партії США, — «Люк»] і так далі, і не зійти з глузду від алогічності всього, що відбувається. І, водночас, як тільки ти накладаєш на всіх цих людей християнську і євангельську оптику, то дуже багато речей отримують логіку. Від доволі радикальних історій (ми всі знаємо про скорочення державного апарату або боротьбу з ЛГБТК+ — це теж сторона цієї історії), і потім, коли ви подивитесь на фотографії Трампа, якого оточує велика частина євангельських пасторів, і співставите це з проєктом, в якому говориться, щоб весь державний апарат замінити на людей з християнськими цінностями, то дуже багато речей стають більш ясними. Не менш страшними, але більш ясними. 

Так само підтримка Америкою без жодних апеляцій Ізраїлю — вона також незрозуміла без євангельських церков та історії християнства. Не можна пояснити сучасний світ без християнства, не вивчаючи це як предмет цікавості. Без цього можна швидко зійти з глузду.

Кирило: Якщо повернутись до питання того, що хотілося б додати в українську версію фільму, то мені ще цікаво, як релігія поєднується з війною, бо частина наших інтервʼю були з капеланами, коли ми їздили на фронт. Коли ти не спілкуєшся з цими людьми, то не розумієш рівень релігійності. Я не можу сказати, що на фронті одні християни та баптисти, але те, як люди швидко починають шукати підтримку в релігії, це дуже очевидно. 

Один з наших героїв — Крістіан — мав місію відвезти на фронт 80 тисяч Біблій. Він їх возив буквально «на нуль». Там він проводив тренінг для військових, які ніколи в житті не бачили турнікет. Він їх тренував і роздавав аудіобіблії. Вони були максимально далекі від розуміння того, хто такі християни, але вони всі взяли ці Біблії, кожен. Сам Крістіан здивувався такому ажіотажу. Тема пасторів та релігії на війні — це дуже цікаво.

Друга тема теж історична. Якщо не розбиратись в темі, то це не нова для України річ і не нова релігія. Меноніти вже 230 років в Україні, з 1789 року. У нас був невеликий шматочок про менонітів на Хортиці. І купа інших деномінацій, які були давно на території України, є частиною української культури та історії. З ними боролись, але вони досі є і завжди були. Просто на цьому ніколи особливо не акцентувалась увага — кількість різних конфесій в Україні доволі велика, і частина євангелістів — неймовірно велика. Я не знав скільки і чому їх так багато тут. Це теж хотілося б підсвітити у фільмі, щоб не робити з баптистів секту.

Текст — Катерина Переверзева, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — кадри фільму, з архіву героїв, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️