На крижаному краю світу: як потрапляють і живуть на антарктичній станції «Академік Вернадський»
За містом
Українська антарктична станція «Академік Вернадський» — складний відбір, рік життя в ізоляції, жорсткий режим роботи й команда, де кожен має бути не просто фахівцем, а ще й психологічно витривалою людиною.
«Люк» поєднав дві різні, але взаємодоповнювальні історії — Катерини Козиревої, кандидатки, яка дійшла до фіналу відбору, та Анни Соіної — полярниці, що вже пройшла річну зимівлю.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
«Я думала, що мене не візьмуть»
Катерина Козирева — біологиня з молекулярним бекграундом, досвідом у генетиці, популяризації науки та навіть криміналістиці — подавалася на конкурс до антарктичної станції «Вернандський» без ілюзій.
«Я все життя працювала з молекулами. Сиділа і думала: з високою ймовірністю мене не візьмуть. І дуже здивувалася, коли взяли», — згадує науковиця.
Антарктика для неї не була дитячою мрією. Скоріше — усвідомленим компромісом: залишатися в українській науці й працювати у сфері, яка справді цікава. Катерина знала, що це реально: ще під час навчання в КНУ ім. Шевченка викладали люди, які їздили в антарктичні експедиції. Зокрема, Ірина Козирецька, яка нині очолює відбір кандидатів.
Остаточним поштовхом стала наукова конференція, де науковці з ХНУ імені В.Н. Каразіна розповідали про геноміку в антарктичних умовах. «Я просто подумала: а що мені заважає?» — і за рік подала документи.
П’ять етапів відбору
Відбір на станцію проводить Національний антарктичний науковий центр (НАНЦ). Процес складний і багаторівневий:
- Серпень — збір документів (триває близько 30 днів). Формується широкий пул охочих.
- У другій половині осені — очне інтерв’ю (зазвичай у Києві). Присутні члени комісії НАНЦ та майбутня команда через Zoom. Питання ставлять професійні та мотиваційні. Класичне: «Яка ваша унікальна навичка, яка робить вас кращим потенційним полярником?»
Катерині допомогли курси першої медичної допомоги: «Я впевнено описала те, що можу робити медичні маніпуляції… Якщо буде потреба робити якісь хірургічні штуки, то можу підхопити, співпрацювати з лікарем».
- Того ж дня або в окремі дні — співбесіда з психологом. Тестування на особистісні риси, релігійні погляди, здатність підтримувати ритуали в ізоляції, побутові софт-скіли. «Були дуже дивні запитання і дуже цікаві, — згадує Катерина. — Велика частина співіснування людей на станції — це підтримка побуту і певного безконфліктного середовища».
- Медогляд — інтенсивний, подібний до військового. Перевіряють хронічні хвороби. Хтось «доліковується», хтось виходить із відбору.
- Злагодження — найцікавіший і найвирішальніший етап. Усі фіналісти збираються на тиждень в ізольованому місці (у випадку Катерини — Канівський заповідник КНУ). Там проходять лекції про станцію, історію, правовий режим Антарктики, розподіл обов’язків, зустрічі з досвідченими полярниками.
«Нам прямо сказали: всі, хто дійшов до злагодження, вже гідні. Але склад формують під конкретні задачі року», — ділиться біологиня.
На бажання поїхати в експедицію рідні Катерини реагували емоційно. Мама спершу злякалася, а потім махнула рукою: «Скільки того життя?». Друзі відреагували з подивом і повагою. Хтось пожартував: «Що було б, якби дружина Ніла Армстронга не відпустила його…»
Саме тут Катерина зрозуміла: найважче — не страх Антарктики, а очікування й терпіння. Вона не потрапила до складу цієї експедиції, але планує подаватися знову — на сезонні й річні програми.
Рік на краю світу: як це виглядає зсередини
Зовсім інший досвід — у полярниці, яка вже відзимувала рік на станції як озонометристка та геофізикиня.
Анна Соіна — молодша наукова співробітниця відділу Радіофізики геокосмосу Радіоастрономічного інституту НАН України, учасниця 25-ї та 29-ї Українських антарктичний експедицій.
«Як і у всіх романтиків — все починається з мрії, а потім поступово починає з’являтися шлях до неї, — розповідає Анна. — І от ти вже в офісі НАНЦ, з командою, з якою будеш жити цілий рік».
На станції постійно живе 10-14 людей: біологи, геофізики, метеорологи, лікар, кухар, механік, дизеліст і системний адміністратор. У відборі важить: професійність, здоров’я і психологічна сумісність.
Найважче для Анни — дорога. Трансатлантичні перельоти по 12-17 годин, пересадки, корабель, очікування погоди. Під час пандемії COVID-19 шлях до станції розтягнувся на місяць — і в якийсь момент здавалося, що Антарктика залишиться недосяжною.
Психологічне усвідомлення «назад дороги немає» приходить не одразу. Для Анни воно настало тоді, коли попередня команда залишила станцію — і вона вперше опинилася там «на рік».
Побут без тиші, але з ритуалами і баром
Типовий день тут починається просто — з кави. Далі все залежить від спеціалізації.
«Озонометрист працює за чітким графіком, прив’язаним до висоти Сонця і погоди, а геофізику головне — вчасно помітити проблеми з апаратурою та обробити дані», — зазначає Анна.
О 13:00 — спільний обід, о 19:00 — вечеря, після якої команда миє посуд і прибирає.
Поміж цього — робота, хобі, прогулянки островом, фотографування. Станція засинає близько опівночі, але не повністю: нічний черговий і деякі метеорологи працюють, навіть коли інші сплять.
«Тиші в Антарктиці немає: шумить океан, вітер, скрипить крига, кричать мартини й пінгвіни, а ще постійно чути генератори», — каже Анна.
Найвідоміший елемент станції — «Faraday Bar», один з найвіддаленіших барів світу. Українці додали сюди вишиванки, прапорці та свої традиції. Кожна субота — святкова: гарний одяг, святковий стіл, потім ігри, пісні, танці.
«В суботу ми завжди робимо святкову вечерю. Всі гарно одягаються: костюми, вишиванки, сукні. Після прибирання їдальні (бо свято чи ні, а чистоту ніхто не відміняв) переходимо в бар, який працює до 12-ї ночі, — каже Анна.
Вже опівночі нічний черговий просить всіх піти, бо нижче поверхом знаходяться наші “кубрики” (спальні місяця), і хтось вже може відпочивати. Бар відкритий “до останнього” лише на Новий рік, Мідвінтер [Свято середньої зими 21 червня, коли найдовша ніч і найкоротший день, — «Люк»] та часто дні народження (але наша команда вирішила, що в дні народження бар працюватиме до 3 ночі)».
Бар заснували у серпні 1980 року британські дослідники, що працювали на станції «Faraday Station» — саме ця назва й дала ім’я пабу. Ідея створення «Faraday Bar» була дуже практичною: у суворому кліматі Антарктики, де навколо лише вітер, сніг і безмежні льодові поля, британські вчені вирішили облаштувати місце відпочинку та соціального життя, яке б піднімало настрій дослідникам у вільний час.
Бар зробили буквально з того, що було під рукою: деревина, яка мала піти на побудову причалу, перетворилася на інтер’єр британського пабу з маленькими столиками, стільцями і полицями з сувенірами.
У 1996 році станцію передали Україні після того, як наша країна довела, що може проводити наукові дослідження на високому рівні, і завдяки роботі наших науковців і дипломатів.
«Український бейс-командер Геннадій Міліневський передав британському бейсу £1 — монетку, яку дають коли беруть кошеня чи цуценя, щоб воно прижилося.
Британський бейс відразу вмурував фунт у стійку бару, де він і зараз», — пояснює науковиця.
Разом із самою станцією українські полярники успадкували й «Faraday Bar». Його інтер’єр радше нагадує музей, ніж звичайний паб: стіни вкриті світлинами ще з британського періоду, фотографіями яхт друзів станції, а серед експонатів — давні полярні артефакти: лижі, багор та інші речі з історією. Тут зберігаються не лише українські сувеніри, а й пам’ять про різні етапи життя станції.
«Святкування українських свят та підтримка наших традицій дає чудову можливість, навіть там, за 15 тисяч кілометрів, відчути себе українцями», — зазначає Анна.
Читайте також:
- Почався конкурс на участь в Українській антарктичній експедиції. Як податись?
- Харківський науковець отримав премію від Міжнародного астрономічного союзу
- У Харкові шукають людей, які будуть годувати кажанів
Найскладніше — не холод і не люди
За словами полярниці, найважче — залишатися з собою:
«Куди б ти не йшов, ти береш з собою себе. З природою й людьми завжди можна порозумітися».
Команда доросла, конфлікти вирішують швидко. А якщо потрібна самотність — достатньо вийти на прогулянку: поруч гніздяться тисячі пінгвінів, іноді з’являються королівські чи імператорські.
«Час летить!» — запевнює Анна. П’ятниця з генеральним прибиранням настає так швидко, ніби хтось клацнув пальцями. Справ завжди багато — і наукових, і побутових.
А ще хочеться, зізнається Анна, «нагулятися, нафотографувати, відчути Антарктику так, щоб запам’ятати назавжди».
Антарктика, яка не відпускає
Обидві історії сходяться в одному: Антарктика — це суспільна місія, українська наука і форма міжнародної присутності України у світі.
Катерина, яка не пройшла відбір цього разу, вже готується подаватися знову. А Анна після зимівлі каже, що бажання повернутися не зникає.
«Антарктика не терпить випадкових людей. Якщо вона вже покликала — це на все життя», — підсумовує полярниця.
І якщо ви колись ловили себе на думці: «А що мені заважає?» — можливо, це саме той момент, коли варто відкрити черговий набір НАНЦ і спробувати.
Текст створено ГО «Люк — медійна група» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.
Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — надані героями матеріалу, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко
Новини
Новини
Новини
Новини
Новини 
