«Усе починалося із Джека». Вінтажна вистава з митцями 70+

Передмова

У моєму досвіді зрідка трапляється, коли про митця/мисткиню літнього віку скажуть, що він/вона хоча б просто «‎красавчік» або «красавчікиня». Ця характеристика стосується не формального визнання або поваги до віку, а саме залученості молодших колег до сенсу і змісту творчості зрілого митця або мисткині. 

Люди схильні цікавитися людьми та мистецькими продуктами свого покоління. Це не дивно, бо наразі ми бачимо приклади поколінь, що розділені прірвою, утвореною Радянським Союзом. І справа тут не в тому, що хтось дуже прорадянський, а саме у способі мислення, який змінюється не тільки під впливом часу, але й завдяки обставинам, що цей час пропонує. 

Наразі молоде покоління не має змоги уявити собі, що таке Радянський Союз, і це я авторитетно заявляю як представник цього молодого покоління. Є навіть поширене явище — щось на кшталт ностальгії за часом, в якому ви не жили. Воно виникає через серйозне сенсове викривлення фактів та наративів у колективній свідомості, але жоден із фантазмів на цю тему не дасть нам досвіду та усвідомлення. Тому, власне, прірва між нами не зменшується. 

Ще більший скепсис завжди викликає слово «аматор». Якщо мова йде про аматорів, яким ще й років втричі більше, ніж мені, то тут або це обговорювати не варто, бо несерйозно, або можна лише кинути жартівливий коментар і продовжити робити велике свіже молоде професійне мистецтво. Звичайно, з такою позицією робити сучасне мистецтво неможливо, бо:

• ми тут усі разом — це стосується і країни, і мистецтва в цій країні;
• ми в XXI сторіччі, модерновими книжками можна стіл на дачі підпирати.

Тому сьогодні розповім про творчу групу з іронічною назвою «Ще не вечір» (яку, можливо, іронічною вважаю тільки я), що складається з мисткинь та митців старшого віку, та їхню виставу «Усе починалося із Джека». 

Саме вже існування такого прецеденту (за підтримки Goethe-Institut в Україні та партнерів) — привід для обговорення. За кордоном є явище senior театру (театр, що створюється митцями старшого покоління, але залишається відкритим до співпраці з молодими митцями) і, зокрема, фестиваль Vintage Improv [майданчик у США для акторів-імпровізаторів віком 50+ — «Люк»]. 

В Україні ця історія, мабуть, поки що не відкрита і не розпочата, бо створення власної ідентичності — справа молодих (чи ні?).

Кульмінація

Вистава «Усе починалося з Джека» розповідає історію, що мала місце напередодні повномасштабного вторгнення, в будинку, який збудував дехто Джек, англієць, що є другом одного з героїв пʼєси — бізнесмена Валерія. 

В будинку зʼявляється нова консʼєржка Олена і через призму її погляду ми знайомимось з усіма персонажами, що тут мешкають. Окрім бізнесмена Валерія, тут є багато персонажів, але мій улюблений — дідусь Спірідон. 

Є одна особливість, на якій важливо наголосити. На мій погляд, учасники вистави приковують увагу не завдяки своїй акторській грі, режисурі тощо. Вони просто є. 

Спірідон — чудове тому підтвердження. Протягом всієї пʼєси в нього є лише декілька реплік, але в кінці, коли всі мешканці сидять у підвалі, ховаючись від обстрілів, Спірідон промовляє свій монолог про Другу світову війну, яку він зустрів ще будучи дитиною. Він не викликає жалю, захоплення, злості, але відчувається монолітним постаментом, на якому стоїть памʼятник подіям, про які й досі знімають фільми (перепрошую за таку художність). Тобто персонаж має дуже формальний образ і драматичну лінію, бо всім нам цікава людина, що за цим персонажем стоїть. 

Таким чином зʼявляться новий коридор, який дозволяє проникнути в історію людини, наче через умовніть — ми сидимо в театрі і спостерігаємо за сюжетом, але насправді унікальна людина, що пережила надзвичайну кількість змін світу, ділиться з нами своєю історією.

У виставі ми дізнаємося про стосунки жильців будинку, їхній побут, перипетії. Формальним сюжетом або першим планом вистави є дуже проста та наївна історія крадіжки вагону з зерном у Валерія, яка, звичайно, закінчується хеппі-ендом. 

Проте основний сенс вистави розкривається тільки коли в сюжет втручається війна. Є дуже схожий хід в фільмі «Готель “Гранд Будапешт”» Уеса Андерсона, коли весь фільм ми слідкуємо за полюванням на картину «Хлопчик з яблуком», а потім — і за полюванням на її викрадачів. Але справжній контекст розуміємо тільки в сцені потягу, коли до вагону заходять солдати СС. 

У цей момент ми дізнаємося, що сюжет, який ми побачили, є лише елементом гри масштабів. Головних героїв забирають до відділку воєнної поліції і жодне посвідчення не в силах їх врятувати, адже Зеро (головний герой) — іноземець. Ми розуміємо, що комічна і наївна історія є однією з тисячі історій «старого світу», світу напередодні війни. 

Власне, переглядаючи виставу, ми маємо справу з достатньо унікальним принципом акторського існування, бо багато факторів, що не поєднувались раніше, зійшлися в цьому проєкті. Це життєвий досвід, історичний бекграунд, комунікація з молодим режисером і багато інших нюансів (непомітних сторонньому спостерігачеві). 

Акторки та актори вільно імпровізують на будь-які теми і розширюють текст пʼєси майже вдвічі, користуючись нею, як картою, але обираючи власний шлях. Кожен з них володіє і керує власним голосом, пластикою, мімікою та жестом не через довгу акторську практику, а через 70 років життя у власному тілі з власною манерою. Це той випадок, коли кількість перетворюється на якість. 

Складнощі виникають у комунікації всередині вистави, бо, окрім того, що швидкість думки дуже відрізняється у кожного з учасників, ще й швидкість адаптації та пристосування різна. Але ці технічні складнощі, насправді, не є недоліком, а сприймаються скоріше як частина гри, така собі міра умовності. Наприклад, було б дивно, дивлячись на театр тіней, сприймати тростини, на яких тримаються ляльки, як недолік сценографії, бо це є специфічна художня особливість лялькового мистецтва, яка має технічні причини. 

Принцип (якщо коректно так сказати) акторського існування в «Усе починалося із Джека» дуже добре порається з монологами і дуже обережно вслуховується в діалоги, інколи втрачаючи щось, але продовжуючи тримати звʼязок.

Фінал

Насправді людям старшого покоління дуже складно комунікувати. Важливо цей факт артикулювати, давати йому вихід. Я не буду порівнювати складнощі різних вікових категорій, професій та способів життя, бо це шлях в нікуди, але кожна проблема має місце в дискусії.

У виставі «Усе починалося із Джека» всі говорять українською (окрім однієї персонажки, російська мова якої виправдана сюжетно). Беручи до уваги десятиріччя (!) зросійщення, це можна вже вважати великим і сильним жестом. 

Дуже сподіваюся, що прецедент створення такої вистави дасть поштовх іншим зрілим митцям, які мають бажання створювати власне мистецтво і обʼєднуватись в цьому бажанні з однодумцями. 

Важливо наголосити, що процес створення подібних проєктів є надважким завданням (тим паче, під час війни). Є дуже багато фізичних і психологічних обмежень, які учасники долають, створюючи мистецтво, тому наразі в цьому напрямку немає місця критиці.

Не знаю, чи маю право, але закликаю дбати та підтримувати цей сегмент театрального мистецтва, щоб одного дня в Україні ми стали свідками серії випадків, що переростуть у явище нашого власного senior театру.

Відеоверсія вистави «Усе починалося із Джека» доступна до кінця лютого 2023 року на YouTube-каналі Goethe-Institut в Україні: 

Виставу «Усе починалося із Джека» було створено в межах проєкту «Fit in Fakten» («Фейки та Факти»), який реалізується Goethe-Institut в Україні у партнерстві з Куншт (Київ), Fundacja Rozwoju Społeczeństwa Informacyjnego (Варшава), освітньою платформою Сuranda (Berlin), театральною майстернею KURINGA (Berlin) та аматорським театром «Ще не вечір» за підтримки МЗС Німеччини.

Даниїл Зенкін, фотографії — Поліна Полікарпова, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.