«Якби ми краще дбали про свою культуру, то, можливо, менше б мали воювати». Конспект дискусії «Сьогодення української культури, можливості ззовні та опора всередині»

Євген Скрипник: На цій панельній дискусії ми спробуємо знайти відповіді на те, які зараз для нас є можливості. Модератор цієї дискусії — Сергій Кейн, музичний критик. Учасниці — Ірина Соловей, платформа «Спільнокошт», Garage Gang, Олена Гончарук, «Довженко-Центр» і Євгенія Стрижевська — Kyiv Music Days і ще багато регалій, які зараз ви всі дізнаєтесь.

Сергій Кейн: Доброго дня! Зараз я скажу штуку, яку мені, можливо, не можна говорити. Ми сподівались, що на дискусії буде хтось з Мінкульту. Але вони, мабуть, дуже зайняті.

Одна зі спікерок сказала мені вранці: «Так а про що тут говорити? Опори всередині немає, можливостей зовні валом». Всьо, поговорили, розходимось. Фуршет в сусідньому залі, дякую, до побачення. 

Але ні, ми з вами все ж таки про щось поговоримо. Для початку я б попросив спікерок розказати про стан вашого проєкту — до вторгнення, після вторгнення. Що змінилось, який у вас основний біль проєкту?

Євгенія Стрижевська: Мене звати Євгенія Стрижевська. Я тут, скоріше, як різноробочий, бо про один проєкт важко говорити. 

Я є музичним редактором у TAVR медіа — це дев’ять радіостанцій, і бренд-менеджером Radio Jazz. З 24 лютого протягом 10 днів ми всі стали кожні 15 хвилин випускати новини. Потім 1,5 місяці був марафон [«Єдині новини»], тобто не було нічого, ми не працювали. 30 квітня ми відновили роботу і 21 липня було здійснено кібератаку на сервери та мережі TAVR медіа. Донині триває розслідування. Повернулися ми до ефіру наприкінці серпня. 

Я причетна до створення двох концептів. Це інформаційна радіостанція, створена в Польщі — «Нова Україна» та «Радіо Байрактар», яке зараз лунає на всіх частотах «Русского Радіо». Кльова заміна. Чому? Бо хотілося щось робити, коли лунав той рожевоокулярний марафон пісень. За першу добу цю станцію послухали 240 тис. людей в Україні. Тому, коли вчам треба сили, наснаги — «Радіо Байрактар», будь ласка. 

Також я асистент кафедри культурології Київського університету культури. Навчальний період скоротився, молодь має різні настрої. Але потроху-потроху працюємо над залученням [студентів] і вже є певні успіхи.

Олена Гончарук: Доброго дня! Я очолюю національний центр Олександра Довженка, він же «Довженко-Центр», який знаходиться в Києві. Це державний український фонд, який зберігає українське кіно, вивчає його та популяризує.

«Довженко-Центр» збирає кіно в різний його проявах: це і документальне, і художнє, і анімаційне кіно. Зараз почав вже і медіа-арт з‘являтися, і саундтреки до німих фільмів, які пишуть сучасні музиканти. Насамперед цінно те, що це українське кіно і в нас іншого немає. 

Від початку повномасштабного вторгнення наша єдина перелякана задача була в тому, щоб нічого не прилетіло. Але воно таки прилетіло в перший день. Це і вплинуло на моє рішення, що я нікуди не поїду з «Довженко-Центру», з Києва.

Я вражена тим, що колеги дуже швидко зорієнтувалися і з 24 лютого по сьогодні ми провели приблизно 50 кінопоказів за кордоном, дистанційно, і 50 показів по Україні. Мій найулюбленіший і найзворушливіший проєкт — покази в метрополітені для тих, хто ночували на станціях. І діти, і дорослі збиралися і переглядали мультики, старі фільми.

В Харків ми якось не зорієнтувались передати [фільми], але спостерігали за тим, як Коля Коломієць і Aza Nizi Maza жили в метро і зробили величезний проєкт. Для мене це є проявом того, що ми живі. І це відчуття своєї фізичної присутності в цьому світі — мабуть, одне з найцінніших відкриттів цієї клятої війни. І ще відчуття, що ми не знаємо, скільки нам часу відведено. І нам треба прожити доволі інтенсивне життя і багато встигнути за дуже короткий період часу. 

Ти сказав на початку, що зовнішній ресурс є, а внутрішнього мало? 

С.К.: Це Женіна теза була: «Опори всередині немає, а можливостей зовні купа».

О.Г.: Ніфіга.

С.К.: Ніфіга? Клас, а тепер починається дискусія!

О.Г.: (Сміється). Я вважаю, що внутрішня опора є. На днях Андрій Пелюхівський, який власник кав‘ярні в «Довженко-Центрі», сказав мені: «Таке враження, що ви така тендітна, а всередині — арматура».

С.К.: Нє, так про це ми і говоримо, що опора всередині є, а можливостей зовні… Чи я заплутався? Що я мав на увазі? Давай ти.

О.Г.: Я про те, що зовнішні можливості є, але і опора всередині є.

С.К.: Я думаю, в ході панелі кожен висловиться на цю тему, окремо поговоримо про опору. Олено, розкажи краще про біль «Довженко-Центру» зараз, раптом не всі знають, що відбувається.

О.Г.: Місяць тому Держкіно розпочало своє внутрішнє повномасштабне вторгнення і видало наказ про реорганізацію, фактично про ліквідацію «Довженко-Центру». Якщо в музейної архівної установи забрати її ядро — колекцію, з якою вона працює, це рівноцінно убити цю інституцію. Вже місяці ми перебуваємо в цьому протистоянні.

Ми отримали дуже велику підтримку спільноти, закордонних фахівців і наших однодумців, кіноархівів. Держкіно поки що упирається і намагається реалізувати свій сценарій. Це виглядає дуже дивно, тому що навіть не всі представники уряду і депутати розуміють, що саме вони хочуть зробити. Це таке майнове питання, все дуже примітивно. 

І вийшло так, що «Довженко-Центр», того не прагнувши і будучи ніби консервативною установою, зараз вивів на поверхню величезні проблеми, які є в кіногалузі, наявність бажання знову запровадити якийсь тоталітарний контроль над контентом і грошима.

Але спільнота вже не готова бути обманутою. Тому геройствуємо, боремося. І відчуваємо, що ми в цьому не самі. Система має бути перезавантажена, бо вона, очевидно, хвора. 

С.К.: Дякую, а мені от цікаво у людей спитати. А хто знає ситуацію з реорганізацією «Довженко-Центру» і, наприклад, підписував петицію [щодо її скасування]? (Присутні піднімають руки) Афігєнна, кайф! Дякую вам, насправді. Можете собі похлопати, це офігенно. Разом переможемо!

О.Г.: Це дуже цінно, насправді, тому що ми розуміємо, кому ми потрібні і для кого ми працювали. 

С.К.: Ірино, розкажіть нам про «Спільнокошт».

Ірина Соловей: Про «Спільнокошт». Мені хочеться розказати вам про Garage Gang. По суті, це організація, яка, так би мовити, фасилітує майбутнє. У 2012 році ми працювали з ідеєю креативних міст, яка зараз повністю втілена Україні і це чудово. І зараз люди прийшли до повного розуміння, наскільки цінно бути разом, працювати разом.

«Спільнокошт» існує вже 10 років і на самому початку нашої діяльності ніхто не вірив в те, що краудфандинг в Україні має хоч якийсь шанс. 2020 рік — український краундфандинг працює. Ми на таке не сподівалися, це не наша заслуга. 

Наша заслуга в тому, що ми показали альтернативу і таким чином створили вибір, а люди його зробили. І я як фахівець, який націлений на те, щоб побудувати цілу організацію для фасилітації майбутнього, працюю з нашою командою над тими речами, які, по суті, могли б нас підготувати до наступного апокаліпсису. І це такий дисонанс — всі тут і зараз валять і навалюють нормально, а ми знову думаємо про майбутнє. 

Є відчуття, що в це майбутнє ми заходимо в дуже природній спосіб. І воно полягає в тому, що наші команди складатимуться з людей, які знаходяться і фізично з вами, і онлайн. Воно буде складатися з того, що для розквіту міст такими, як ми б хотіли їх бачити, нам потрібно буде навчатися шукати спільну мову із місцевим самоврядуванням. А вони, любітєлі позаважати, матимуть вибудовувати комунікацію і з бізнесом. І для цього потрібні будуть інструменти, працюючі моделі, які створять цю ситуацію, коли існує альтернатива і є можливість зробити вибір. 

Щоб цей вибір існував в Україні, те, що ми зараз робимо — ми фактично переосмислили «Спільнокошт». Якщо раніше це було фінансування окремих проєктів — або ми залучили кошти і реалізовуємо проєкт, або не залучили і проєкт не реалізується. Наразі люди більше розуміють, що таке ком’юніті, бачать його цінність і знаходять дуже креативні способи розвивати свої спільноти. 

Зараз ми задаємо курс «Спільнокошту» на постійні кампанії. Тобто будь-яка організація може створити на платформі довготривалу кампанію, яку може продовжувати робити стільки, скільки необхідно, щоб досягати своїх фінансових цілей. Звісно, за таких умов більш актуальними стають підписки. 

Також ми зберігаємо напрямок, який ми розвивали до початку повномасштабного вторгнення — це співпраця з бізнесом. Чому? Тому що ми займаємося культурою в тому сенсі, в якому культура організовує суспільство. Якщо витягнуть бізнесові команди, в нас будуть гроші на ті зміни, які ми хочемо бачити в процесі післявоєнної трансформації. Зараз задача на наступні пару років — оцю налаштованість бізнесу бути частинкою суспільства інтегрувати, закласти в працюючі штуки. І тільки після цього ми зможемо думати про те, щоб трансформувати наші державні установи. Норми підтримки і роботи з культурою виробляться в бізнесі і перетечуть у роботу державних установ. 

Це я вам говорю для того, щоб ви могли себе підтримати в моменти, коли будете помічати, що попри війну, всі втрати, ту кров, яку ми спостерігаємо, ті сльози, які ми ллємо і разом, і окремо, наше державне, а, можливо, і місцеве самоврядування, не будуть виглядати такими, якими ми їх хотіли б бачити. І в цей момент не ставте хрест на Україні, будь ласка. Це процес, який має певну послідовність і ми не можемо зробити квантовий стрибок. Ми маємо йти крок за кроком. 

Ми розуміємо, що непогано даємо раду один на один, але, якщо ми об‘єднаємо зусилля, будемо рухатись в більш-менш синхронізований спосіб, то ми можемо досягати того синергетичного ефекту, який нам зараз потрібен. Цей мультиплікатор, щоб вийти з тої ситуації, в якій ми опинилися.

С.К.: Дуже дякую. Звучить оптимістично, надійливо, позитивно. Хочеться трішки болі і дьогтю у всьому цьому, але, я думаю, ми ще до цього доберемось. 

І.С.: А там вистачає [болю]. Тому що — можливо, зі мною колеги посперечаються, можливо, погодяться — нам треба формувати управлінську культуру. Ну тобто, щоб цими можливостями скористатися, щоб абсорбувати ту готовність нам допомагати, нас підтримувати, ми маємо навчитись управляти, організовувати себе довкола своїх цілей. Є в нас багато ентузіазму — і це найважливіше. Тим не менш, хороша управлінська культура — от в цьому біль. Але ми готові навчати. 

Взагалі я вважаю, що джерелом викликів і можливостей майже завжди є єдине джерело. Тобто це болить, але якщо в цьому напрямку щось зробити, то оця різниця потенціалів — як було та як стало — вона якраз виштовхуюча. 

С.К.: Дуже важлива теза про оце вміння менеджерувати можливості і як людина, яка донатить час від часу на проєкти «Спільнокошту» із перших днів «Спільнокошту» теж відчуваю — ви наче прививали цю культуру весь цей час, трошки давали вибір людям, як воно може бути. І ось воно спрацювало в дуже сюрреалістичних масштабах, на які ніхто і не сподівався.

І.С.: Я хочу скористатись можливістю і подякувати доброчинцям «Спільнокошту». Я думаю, що спільнота доброчинців «Спільнокошту» зробила те, що ми зараз спостерігаємо. Тому що ми запропонували модель, але ви підтримали. 

С.К.: Я думаю, тут багато хто донатив і до вторгнення. 

І.С.: Спасибі вам велике! 

С.К.: Дякуємо вам за те, що ви робите. Прозвучала теза про культуру, що організовує суспільство, і про потребу діалогу з бізнесом і діалогу з державою. І це, власне, підводить нас до опор всередині. Як мені уявляється, можливі опори, які б в нас як у культури могли бути [сьогодні] — це, власне, авдиторія, бізнес і держава. Як ви оцінюєте стан цих опор в Україні зараз? На яких опорах можна впевнено стояти, а які сильно прогнили? Що треба змінювати в першу чергу?

О.Г.: Насправді ми достатньо виросли навіть за ці вже пів року, щоб казати, що нам хтось щось винен. Держава — це ми. І завжди питання, звідки взялась ця теза, що держава має когось підтримувати? Ну, власне, держава — це хто? Це президенти і вся вертикаль чи це бюрократи? 

С.К.: Давай розберемось. Ну, може, це локальна місцева влада, а може, — Мінкульт. 

О.Г.: Мабуть, це представники офіційної влади, але наскільки в нас там спільна ціннісна рамка, наприклад, з цими людьми? 

І.С.: Ціннісна рамка в нас може бути окей, але робоча культура може плавати. 

О.Г.: Ірина пропонує робочу культуру, окей. От і чогось від самих себе, напевно, теж вимагати. Не вимагати, а шукати в собі ресурс. Та і будь-яка ініціатива зараз — чи то від держави чи приватна — шукає цей ресурс і де його більше можна отримати. 

С.К.: Я згоден, що не варто чекати від держави чогось і покладатись на те, що вона обов‘язково має прийти і дати. Краще робити щось. Чи відчуваєш ти, що можеш спертися в своїй діяльності на хоч якийсь бізнес в Україні? І аналогічно — на суспільство? Скажімо, 25 тис. підписів під петицією за [збереження «Довженко-Центру»] за місяць — це норм чи це насправді капєц мало? 

О.Г.: Це важливий показник того, що суспільство дуже реагує. 

С.К.: Ну тобто це можна класифікувати як значну реакцію?

О.Г.: Це значна реакція, бо ми ж беремо людей 18+, які вже свідомі, відповідальні люди. І це на нас також самих накладає відповідальність. І це вже не натовп, тому що ці люди явно розуміють, за що вони віддають свій голос. Це вражаюча наполегливість, але це вже інший рівень відповідальності. 

До речі, от ми почали шукати вихід і рішення серед людей, які також в бізнесі працюють, які готові шукати, які теж не те що кажуть, що держава нам непотрібна. Ні, вони навпаки зацікавлені, щоб цей величезний ресурс, який часто марнотратно абсолютно витрачається, був використаний ефективно. І щоби це була історія win-win, щоб держава в цьому була зацікавлена чи представники держави, щоби культурний сектор і сам бізнес від цього вигравав. Тому що їм теж нецікаво бути просто про бабки, їм теж хочеться більше смислів, більше опори, на яку можна спиратися. 

Тому тут можна говорити про якийсь баланс, але відповідальність перед громадою чи перед суспільством, напевно є найбільш цінною. І от мені дуже сподобався приклад того, що ВВС в Великій Британії фінансується за рахунок громадян. Вони сплачують чи то податок обов‘язковий чи там вираховується щось із зарплатні. Але ти реально знаєш, що п’ять фунтів із твоєї зарплати пішли на ВВС і маєш повне право вимагати від них відповідальності, професійності, врахування твоїх інтересів. І це дуже круто працює, на мій погляд. 

С.К.: Дякую. Хтось хоче щось додати про ці три опори? 

Є.С.: Це ж моя цитата… Я вже забула, як хотіла її розшифрувати.

Якщо говорити про музичну або концертну індустрію, то у 2020 році ми прийшли до розуміння того, що ми і є бізнес. Концертні майданчики, промоутери, продюсери, продюсерські агенції і т.д. — ми сплачуємо державі мільйонні-десятимільйонні податки насправді. І в ідеальній картині світу ми своїми податками підтримуємо якісь музичні гранти, фінансовані УКФ [Українським культурним фондом, державною установою — «Люк»]. Так мало бути. Ми до цього прийшли і ми це проговорили. 

Згодом у Верховній Раді з’явилося міжфракційне об‘єднання музичної індустрії. Я в бюрократії не дуже є сильною, можливо, якісь терміни неправильно кажу. Думаю, що всі зраділи, коли сфера культурної діяльності  перейшла з 20% ПДВ на 7%. Також є наша заслуга в цьому, нашої ініціативної громади. 

Чому я казала, що немає опори? Бо не опрацьований закон, бо ми ніхто. Це міжфракційне об‘єднання, знову ж таки, не працює. В українському законодавстві не має закону про музичну індустрію. Немає такого терміну як музична індустрія і її суб‘єкт, правил, як ти маєш працювати — ФОП, ТОВ. Це не визначено все. Ти не потрібен своїй країні, вона не захищає тебе, не платить тобі за публічне відтворення твого мистецтва. 

Думаючи наперед, хотілося б вийти з цього тунелю. Вимагати від телебачення, радіомовлення, промоутерів, квоту на 40-60% української мови в ефірі, решта — іноземна, але не російська. А потім якось через УКФ ми підтримаємо музикантів.

І нам треба думати про те, як ми врятуємо наших контент-мейкерів, щоб вони писали українською і розуміли, що вони потрібні своїй країні. Опори немає, але ми над цим працюємо.

С.К.: Тепер про можливості ззовні.

І.С.: Підтримка заходу — це солідаризація. Вони бачать, що ми стаємо на захист своїх територій, і стають поряд з нами. В них не буде можливості стати на нашу сторону, якщо ми самі не будемо стояти на своїй стороні. 

У нас є ілюзія, що західні країни розглядають культуру як (говорить з іронічно-пафосною інтонацією) щось естетське. А якщо дивитись тверезо на це все, для них культура — це сфера безпеки. Та галерейна культура, яку ми знаємо, починалась з виставлення військових трофеїв. Це оці галереї, де ви йдете коридором і бачите — тут шлем, тут ще якась штука, тут якась маска, тут ще щось. Це все були військові трофеї.

Тобто ми маємо дещо постімперське уявлення про культуру і зараз це все деколонізується. І Україна — важливий гравець в такій остаточній деколонізації. Тому що ми наче і не розпізнаємося як колонія, але маємо багато колонізаційного накипу. 

Насправді, культура — це про безпеку. Я багато спілкуюся військовими, зі знайомими зі сфери культури, які пішли воювати. Вони говорять одну і ту саму річ: «Якби ми краще дбали про свою культуру, то, можливо, менше б мали воювати». А для них це не просто діяльність, це втрата їхніх побратимів і посестр. Вони це розуміють буквально. І якщо ми будем належним чином займатися своєю культурою, що є фактично нашою безпекою, вони будуть втрачати менше людей. 

Тому ми маємо дуже серйозно поставитися до себе, до того що ми робимо, до того нашої мистецької, культурної, креативної діяльності. Попри те, що ми, як люди, хочемо, щоб це була, певною мірою, щедрість, ми все рівно маємо сприймати цю діяльність як бізнес. 

Що значить бізнес? Що значить бізнесова робоча культура? Це коли ти щось робиш таким чином, що в тебе є можливість зробити і втілити наступний раунд. Якщо говорити спрощено, навіть редуковано — то це як художник, який малює картини і продає їх для того, щоб мати можливість малювати нові картини. Коли ви дбаєте про свою справу як про бізнес, то ви дбаєте про те, щоб вона могла продовжуватись. 

Треба зважати на те, що в нашому суспільстві не вистачає екосистемності. Складне слово. Воно про те, що кожна сфера, складається з бізнесової, культурної та освітньої діяльності. Ми даруємо щось людям навколо, ставимо цю діяльність на ставні рейки і вчимо інших робити таку ж діяльність.

З чим в нас складно в Україні — так це з аналітичною спроможністю. По суті, ми не знаємо, що в нас працює, а що ні. Нас рятує оця наша мафіозність — ми всі одне одного знаємо, тож попили кави, поїли гамбургера разом і все вирішили. І це дуже круто, це також треба зберегти. Тим не менш, важливо розуміти, що працює, що не працює, і це фіксувати. Мати елементарну інформацію: скільки нас, що нам вдається, скільки грошей нам треба, щоб це відчувалося як опора, які речі і як пріоритезувати, для чого зараз краще консолідуватися. 

Це мій біль, так як я представляю «Спільнокошт». Від ініціатив я постійно чую пісню про «Та хто на це гроші даватиме». А коли ти з тієї сторони, яка може надати грошей, і всі донори це прекрасно знають, найбільша проблема — знайти тих, кому можна дати грошей і вони, вибачте, від цього не обісруться. Тобто, ми хочемо дати 100К і у людей паніка. Вони навіть не знають, як за ці гроші звітувати.

С.К.: І вони навіть не знають, що 100К — це дуже мало, що вони швидко закінчаться. 

І.С.: Отож. Коли хтось мені пропонує зробити проєкт за 20К я кажу: «Може, ми не будемо на це витрачати час?». Щоб розвернутися на 20К треба бути генієм. Або бути в цьому такому куражовому потоці, коли ми за 10К українських грошей робили таке, що я досі афігєваю, як ми це зробили. 

Але ми дорослішаємо і мені хочеться бачити оцю екосистемність. Це про те, що коли ви думаєте про себе — це момент подумати про ціле. І от тут це шото новєнькоє.

Ліна Плуженко, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.