«Дніпро — це про мрії та майбутнє. Нам нема куди дивитися назад». Інтерв’ю з організаторами Construction festival

«”Конструкція” була для нас причиною, чому ми залишились в Дніпрі»

— Давайте почнемо з того, що таке «Конструкція»: як вона починалася і чим вона стала за 10 років?

Катя: Ідея «Конструкції» виникла у 2013 році. Нас було декілька друзів, які думали, що нам недостатньо сучасного мистецтва, експериментальної музики, якогось «незашквару» в Дніпрі. 

Це була спроба знайти зв’язок з містом, зрозуміти, чи потрібно розвивати тут сучасне мистецтво і культуру ще для когось, крім нас. Хотілося зрозуміти чи залишатись нам, чи їхати кудись, де ми зможемо розвиватись краще. Це стало певною відправною точкою, після якої ми стали вигадувати проєкти, реалізовувати ідеї, а навколо цього почали збиратися люди. 

«Конструкція» створювалась ще до Революції Гідності. Зрозуміло, що вона, окупація Криму, Донеччини та Луганщини багато чого змінила від перших ідей і концептів фестивалю.

Андрій: У 2013 році ми не були професіоналами, у нас було дуже мало досвіду в організації культурних подій. Але «Конструкція» була для нас причиною, чому ми залишились в Дніпрі.

Пам’ятаю тоді ми сиділи на лавочці і думали, що робити далі — я, Катя і ще Лєра Мальченко, наша колежанка, яка з нами починала фестиваль. Лєра займалася медіа, Катя — візуальним мистецтвом, я — музикою. Тоді ми вирішили об’єднати наші інтереси. 

Потім доєдналася ще Юля Овчаренко, яка займалась урбаністикою. Тоді ми створили фестиваль. Ми вирішили робити те, що нам хочеться, і створили фестиваль, який нам подобається. 

Завдяки «Конструкції» я досі в Дніпрі — це був такий якір, що нас заземлив, завдяки фестивалю ми почали більше цікавитись Дніпром, переосмислювати різні локації в місті, бо ми взаємодіємо з ними в межах фестивалю. Ми часто брали якісь недобудовані або закинуті місця, або будинки культури, що є рудиментами радянського часу, де нічого нормального не відбувається. Намагались переосмислити і вдихнути життя в ці простори, показати, що в будь-якому місці можна робити щось цікаве.

В перші роки «Конструкції» ми говорили, що Дніпро — ідеальне місто для сучасного мистецтва, бо тут багато «заброшек». Ми бачили всю цю розруху не як щось униле і депресивне, а навпаки — бачили багато можливостей. Йшли, наприклад, по місту, і бачили: «О, в цій будівлі можна зробити якийсь перформанс чи поп-ап виставку». 

Катя: У тих, хто розвиває культуру в Харкові і в Дніпрі є велика різниця. В Харкові ви маніфестуєте свою любов до Харкова. Ми же завжди підкреслюємо, що ця любов через страждання. 

— У нас теж, знаєш, через які страждання ця любов пробивається?

Катя: Я знаю, але це потім вже зчитується. А Дніпро — це завжди щось саркастичне, це заголовком прям йде: «Як я тебе ненавиджу, але як я тебе люблю». Мені здається, що багато чого в «Конструкції» відбувається через те, що ми критикуємо, сміємося, намагаємося через різні інструменти проаналізувати, що відбувається, що можливо змінити. 

Якщо брати Харків і Дніпро, у нас зовсім інша ситуація. У нас немає вищих навчальних культурних закладів, дуже багато людей починають щось робити і їдуть просто тому, що їм не вистачає інфраструктури, однодумців і так далі. А в Харкові цього добра вистачає.

Андрій: Тут треба додати, що Дніпро — це транзитне місто і, якщо запитати у людей, чи жили їх батьки і бабусі-дідусі в Дніпрі, то, скоріш за все, ні. Тут люди тримаються лише одне-два покоління і їдуть, тому що місто достатньо складне. 

Але це був виклик, і тому мені цікаво, щоб цей фестиваль був не одноразовий. У 2014 році ми зробили великий фестиваль з бюджетом близько 120 тисяч гривень на 15 локаціях, який тривав тиждень. Але через те, що це місто, яке людей не тримає, а навпаки — випльовує, то мені хотілося зробити фестиваль на постійній основі. І я вважаю, що це наше досягнення. 

Зараз вже 2025-й, а фестиваль досі існує. Це те, чим наша команда може пишатися. Але команда за цей час змінилася відсотків на 90%. 

Катя: Це, може, і класно — робити фестиваль сучасного мистецтва і музики в такому місті, як Дніпро, бо у нас немає жорстких прив’язок. У нас не було сильних взаємовідносин з Москвою в плані культури. У нас немає важкої проблеми, щоб переосмислювати її в культурному плані — що там робилось в часи Радянського Союзу чи розпаду його. Бо нічого особливого не відбувалось, всі звідси їхали. Всі ініціативи, що тут виникали, робили це всупереч. Наприклад, журнал «НАШ»: яким чином він з’явився в Дніпрі, як так сталося?

Ми часто говоримо про степ, де ми живемо, і таке ж відчуття є у речах, які ми робимо. У нас немає кордонів, є відкрите поле, немає певних точок, які чіпляють око і сильно відволікають. У тебе такий простір, що роби, що хочеш, скачи в будь-яку сторону. 

Андрій: Якщо брати великі міста України (Київ, Одесу, Харків, Львів і Дніпро), то Дніпро — це місто без нормальної ідентичності. Проблема будь-якого великого міста, наприклад, Одеси — там є спадщина, і містяни до неї прив’язані, вона їм заважає рухатися вперед. Вони дивляться назад і нічого з цим не можуть зробити, бо це якась неповоротка махіна, ця спадщина. 

У Харкові теж, напевно, той міф, що він був «першою столицею України»…

— Це тупо наш біль: якщо хочеш, щоб у людини з адекватного культурного середовища засіпалося око, скажи, що Харків — перша столиця. Коли є такі штуки, які сильно вчепились у загальний міський наратив, то тобі додатково треба ще проводити роботу, щоб розширити цей пласт і рухатися далі.

Андрій: В цьому й проблема, так. У Львова теж своя спадщина, вони теж розказують про минуле свого міста, а не про нові проєкти. У Києва теж величезна історія. 

Катя: Ну, Києву везе, бо всі туди злітаються. Але там в інших моментах важче. 

Андрій: Дніпро — це більше про мрії, подумати про майбутнє, бо нам нема куди дивитися назад, у нас нічого, по суті, немає.

Катя: В тому то і справа, що ми постійно виуджуємо якісь історичні факти. Але є поле для міфотворення. У нас на фестивалі часто є проєкти, в яких ми щось вигадуємо. Наприклад, в [американського митця, який наразі живе у Києві] Клеменса Пула був проєкт, де він робив псевдо-архів про те, як в Дніпрі в 70-ті роки розвивався дисидентський рух. Ми наймали акторів, і робили псевдо-відео-архів. 

Або з «Відкритою групою» у 2014 році робили проєкт «Паспорт об’єкту». Вони на паспорти об’єктів довгобудів клеїли паспорти центру сучасної культури, коли ми навіть ще не думали про це. 

Навіть сам Центр сучасної культури в Дніпрі DCCC спочатку з міфу вийшов. Такого багато в Дніпрі, в цьому 100% наша сила.

---

Читайте також:

• Про війну, волонтерство і відбудову — а також мистецтво і хардкор. Репортаж з фестивалю «Конструкція» в Дніпрі
• Faine Misto 2025: фест, що переїхав, вижив і виріс наново. Інтерв’ю зі співзасновником Володимиром Пасякою

---

«Зараз ми навчились не тільки мріяти, а й втілювати реальні проєкти»

— Виходить, що «Конструкція» існує вже 12 років як фестиваль. Ви весь цей час працюєте з темою ідентичності міста. Що ви можете зараз сказати про те, чим є Дніпро, а чим він точно не є? Яким він вас відкрився для вас в ході цих пошуків?

Андрій: Ми стільки отримали досвіду за ці 12 років, але єдине, що змінилося в моєму ставленні до міста — те, що у 2013-2014 роках ми ходили по місту і просто міряли. Умовно, коли я проходив повз закинутий ресторан «Маяк», то казав, що там ідеальне місце для Центру архітектури та дизайну, коли дивився на човнову станцію на Монастирському острові, то думав, що там місце для Центру сучасного мистецтва. 

Ми більше мріяли, але не дуже багато робили. А зараз навчились не тільки мріяти, а й втілювати реальні проєкти. 

Катя: «Конструкція» точно вплинула на культурний ландшафт міста та України, але якоїсь революції не відбулося. Не відбулося ще три фестивалі, наприклад. Це те, чого нам хотілося, у нас була утопічна ідея, що ми зможемо спонукати дикий розвиток. Десь щось змінювалось, нам фестиваль дає можливість спілкуватись з ком’юніті, бачити, що є багато класних і прогресивних людей. Чи готові вони самі займатись цим? На жаль, ні. Щось нове виникає, але все одно люди їдуть.

Андрій: Я можу сказати, що наша команда з першої «Конструкції» помінялася на 90%, тоді як аудиторія — на 99%. Це зовсім нові люди, яких не було в 2014 році.

«Конструкція» стала поштовхом для реалізації інших проєктів, які все росли. Завдяки ній ми створили «Сцену» — тимчасовий культурний простір, потім побудували DCCC, зараз є проєкти великі, які ми теж розробляємо. «Конструкція» заклала фундамент нашої діяльності, і досі закладає. По суті, до 2025 року вона стала речовиною, яка зв’язала всі наші проєкти за ці роки. 

Катя: Для поціновувачів це важливий фестиваль як в місті, так і за його межами. Те, що ми продовжуємо робити такий андеграундний фестиваль — це вау. Він не окупається, це завжди був простір для експериментів, для людей, які живуть в Дніпрі, це можливість зробити нові колаборації. 

Для багатьох, хто брав участь в «Конструкції», фестиваль був вагомим майданчиком. Ми давали простір митцям експериментувати. І далі у них розвивалися кар’єри — в певних межах, я думаю, це було і завдяки нашому фестивалю. Класно, коли у тебе є майданчик, який тебе не «щимить», а навпаки підтримує. 

У нас є, авжеж, кураторський підхід, але я не можу сказати, що він деспотичний і цензуруючий, навпаки — він завжди easy going [легкий, добродушний]. 

— Я до вас вперше приїхала у 2017 році, і досі, коли чую щось про Дніпро, то питаю: «А ви знаєте про фестиваль “Конструкція”»? Потім почала так казати про DCCC. Я не живу в Дніпрі і не знаю, як воно відчувається всередині, але зустрічаю багато людей, для яких «Конструкція» і ваша команда змінила повністю сприйняття міста і відкрила його з іншої сторони.

Ви для мене одні з тих, хто надихнув більше працювати з містом, несподіваними локаціями (або інтерпретаціями) тощо. Я впевнена, що масштаби «Конструкції» простягаються дуже далеко за межі Дніпра. 

Андрій: Це класний фідбек. Я згадав, що багато чув від людей, які приїжджали на наш фестиваль, що для них Дніпро ставав одним із самих класних міст України. Але я завжди їм казав, що Дніпро під час фестивалю — це одне, а після — зовсім інше. Бо на фестивалі є велика кількість класних людей, тому здається, що тут все дуже круто. 

До нас звертається багато партнерів, які пропонують різні співпраці, але при цьому з міською владою у нас досі нема нормального контакту. Це дуже дивно, що вони досі не помічають нас як інституцію.

— А чи були у вас спроби самим іти на контакт?

Андрій: Постійно. До повномасштабного вторгнення ми намагалися взаємодіяти з міськрадою, навіть пару разів отримували від неї невеличкі гранти. Але це були символічні гроші. Зараз намагаюся знову спілкуватися з начальником управління культури, представниками міської влади. Але, крім розмов, немає жодних результатів.

Вони розуміють, що ми, як інституція, набагато ефективніші, ніж будь-який ДК, що є у них на балансі. Але вони не готові мінімально нас підтримувати. Це дуже дивно. При цьому, під час повномасштабного вторгнення фінансування будинків культури, бібліотек складає більше 100 мільйонів гривень щороку. Міськрада просто вливає гроші в зарплатні і «комуналку» цих будинків, але там нічого не відбувається. Це просто мінус 100 мільйонів щороку.

А при цьому є ми — такі божевільні, які готові фігачити щодня, робити купу класних подій, які намагаються вкладати сенси, розвиватися і розвивати. Міськрада просто робить вигляд, що нас не існує. Це мій головний біль, я постійно намагаюсь на це повпливати, але серйозних результатів нема.

— У нас абсолютно аналогічна ситуація з департаментом культури. Я про їх діяльність чула рівно один раз, коли вони допомагали міськраді віджимати приміщення Муніципальної галереї, скориставшись тим, що росіяни запустили по Харкову 15 ракет (не було ні електрики, ні води, ні опалення — тож можна займатися рекетом). 

Катя: Також важливо, що ми говоримо про це за місяць до фестивалю, тому ми застресовані і, думаю, такий настрій — це нормально через те, що ти думаєш: «Я знову в це ввязалась, скільки можна?» 

Я люблю цей фестиваль, і щоразу після його закінчення ми з Андрієм знову такі: «О, клас, нам треба зробити це, це і це». Але чим ближче до фестивалю, тим більше питань накопичується. І війна впливає на те, як швидко ми можемо втілювати задумане. Ми всі втомлені, робимо це, бо любимо цей фестивалю і аудиторію. Ми не хочемо, щоб росіяни забрали у нас ще й це.

Йде вже четвертий рік великої війни, і це друга «Конструкція», яку ми робимо під час повномасштабного вторгнення. У 2023 році був один з кращих фестивалей, він мав дуже глибокий сенс, ми зробили його, не зважаючи ні на що. У нас вийшов класний, цілісний фестиваль з меседжем, ми побачили скільки людей прийшло, наскільки це було потрібно аудиторії.

Наприклад, публічна програма «Український хардкор. Вивчаючи досвід низових ініціатив» — це взагалі був супер-формат. Ми змогли зібрати різних представників (активістів, волонтерів, економістів, політ-економістів), і в одному місці вони поговорили про відбудову, яка вже відбувається руками, ногами і головами людей з низових ініціатив. 

Це все йшло довгим відлунням. Публічна програма лягла в основу частини українського павільйону, який зараз у Венеції. Для мене це також про тяглість і те, що ми можемо меседжами не зі столиці задавати тон і розвиток ідеям, які в подальшому виходять за межі Дніпра.

У нас іноді немає часу і ресурсу, щоб озирнутися і подивитись: «А що ми за ці роки зробили?» Але ми знаходимося в постійному русі, коли немає привілею проаналізувати, подякувати собі і команді. 

«Рутина мінливості»

— Давайте поговоримо про те, що буде цього року на «Конструкції». Яка основна тема фестивалю, які з подій ви вже можете анонсувати?

Катя: Все, як завжди, йдемо декількома напрямками: публічна програма, панельні дискусії, дискусії з аудиторією, презентації, музична програма з експериментальною електронною музикою. Буде декілька проєктів на перетині експериментальної музики і традиційної. Ну, і візуальна частина — ми не готуємо окремо виставку, але буде декілька проєктів, пов’язаних між собою. 

Ми порушуємо соціально-важливі теми і, зважаючи на часи, ми просто не можемо думати про інший формат. Оце саме слово «фестиваль», «радість життя» — воно трішки tricky [складне, каверзне]. Ми все думаємо, яке слово замість нього можна вжити, бо воно вже не передає те, що ми хочемо розповісти. 

На попередньому фестивалі ми зібрали 150 тисяч гривень, і всі донати йшли волонтерам. Цього року ми вже почали збирати кошти для ініціативи KHARPP. Вони пдопомагають людям, родинам з прифронтових територій, працюють з громадою Новопавлівки та харківськими громадами. Оскільки ми дніпровський фестиваль, то збираємо на будинок для великої родини з Новопавлівки (Дніпропетровської області), де відбувається евакуація. Наша мета — купити будинок і облаштувати його, перевезти туди родину разом з курочками, козочками і всім господарством, через що люди часто залишаються в небезпечних зонах.

Ми почали шоукейси «Конструкції», які ми робимо і в Україні, і за її межами. В липні ми робили шоукейс у Відні, зібрали там 1600 євро, перед цим у Гаазі та Львові. Спільно до цього збору долучилась ще команда Українського павільйону, а також різні наші друзі. Десь третину суми ми вже зібрали ще до початку фестивалю.

Андрій: Попередні три «Конструкції» ми робили в приміщенні DCCС. У 2019 році ми тільки зайшли в цю будівлю та почали переосмислювати її через фестиваль.

Цього року нарешті ми повертаємось до формату роботи з різними локаціями. Коли ми обирали, з ким можна працювати, то дивилися або на вже існуючі простори, які є низовими і самоорганізованими, або на нові. Хочемо взяти дві локації, яких ще немає на культурній мапі Дніпра. І не просто на подію в межах фестивалю, а так, щоб продовжувати з ними працювати. 

В цій «Конструкції» для мене важлива оця сталість, більш грунтовний підхід до взаємодії з просторами, які ми беремо. Я думаю, що це щось нове, чого до цього не було.

Катя: Тема цьогорічної «Конструкції» — «Рутина мінливості», ми би хотіли через цю тему досліджувати мінливість стійкості, суперечності, що здатні співіснувати поруч. Це про нашу внутрішню силу і вразливість, про ту реальність, в якій ми живемо.

Те, що здавалось тимчасовим, стає постійним — навіть виживання стає рутиною. Або безсонні ночі. Це вже якась рутина, до якої ми звикаємо, але вона також мінлива.

Одною з головних тем буде тема публічної програми — Frenemies, пов’язана з публічною програмою ДАХ українського павільйону на 19-й Венеційський архітектурній бієнале. Ми будемо говорити про тонку межу між дружбою і ворожнечею, де вона проходить, як вона змінюється. В геополітичному плані, у взаємовідносинах. У нас буде три підтеми. Перша — Homes, де ми говоритимемо про дім як місце захисту й затишку. Та водночас — простір, сповнений суперечностей, де загрози можуть посилюватися, а минуле — нагадувати про себе. Ми розглянемо напруження між гостинністю та безпекою: як зберегти дім відкритим для друзів та незнайомців, але водночас захищеним, укріпленим від небажаних гостей; і те, як навчитися відрізняти одних від інших.

Наступна тема буде Drones. Ми поговоримо про FPV-дрони, які в українському контексті тривалий час залишалися низовою, недорогою й водночас високоефективною «таємною» зброєю, здатною завдавати непропорційно великих втрат неповороткій та негнучкій воєнній машині росії. 

Дрони стали символом технічної винахідливості та горизонтальної самоорганізації, характерної для українського суспільства в умовах війни. Проте ситуація поступово змінилася: ворог навчився швидко адаптуватися, розгорнув масштабне виробництво, почав застосовувати волоконно-оптичні технології та інші методи, щоб перехопити й використати силу дронів на свою користь. Ми також хочемо поговорити про те, як еволюціонували українські дронові стратегії, як вони вписуються у ширший глобальний контекст воєн і конфліктів. І зрештою, про те, яке майбутнє використання чекає на дрони як інструмент захисту домівок, культурної спадщини, екосистем, відновлення прифронтових територій та найважливіше — збереження життя тих, хто нас обороняє. 

Остання тема — Data, в якій ми розмовлятимемо з активістами, художніми колективами, які поставили на паузу свою мистецьку практику, або поєднують її з OSINT.

Фестиваль відбудеться в Дніпрі 29-31 серпня. Ознайомитись з програмою фестивалю можна на сторінці Construction festival.

Текст — Катерина Переверзева, Антон Малиновський, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з архіву героїв, обкладинка — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️