Як проходить евакуація з Вовчанської громади — фоторепортаж від «Люк»

«Горіло усе. Собачки, кішечки, курочки — всі горіли»

13 травня тривала евакуація з Вовчанської громади (приблизно 10 км від кордону з Росією). У селі Бугаївка збиралися люди, які виїжджали з Вовчанська та прилеглих сіл. Їх вивозили правоохоронці та волонтери, хоча деякі мешканці виходили з міста самостійно. 

Жити у Вовчанську стало неможливо через постійні обстріли та наступ ворога. Чимало переселенців брали з собою домашніх улюбленців: котів, собак, папуг, одна родина прихопила маленьких курчат. Місцевий мешканець Віктор, наприклад, взяв із собою сусідського пса Тайсона. Тварина була в стресі і постійно скавчала. 

«Ми бачили, як поруч з нашим домом дві хати горять, — згадує Віктор. — Горіло усе. Собачки, кішечки, курочки — всі горіли. Там і вдень, і вночі все гахають і гахають. Короче кажучи, страшно. Сусіди виїхали. Це їхній собачка. Тайсоном звати. Його хата його вчора згоріла. По ній шарахнули».

За словами начальника сектора реагування патрульної поліції Вовчанського відділу поліції, майора Олексія Харківського, російська армія наразі руйнує всі прилеглі території.

«За останні три дні було зафіксовано майже 70-80 КАБів [керованих авіаційних бомб, — «Люк»], які прилетіли по самому Вовчанську та околицях. Плюс артилерія працює, міномет, танк, — каже Олексій Харківський.

Ми потрапили під обстріл вчора. Цивільне населення, яке евакуюється, потрапляло під обстріл. У самому місті перебувати небезпечно, триває цілодобова руйнація міста. 

Тероризують, обстрілюють. Ворог намагається зайти до міста. У перший день з міста та околиць вивезли 260 осіб, 11 травня — 320, вчора нам сказали, що 306 [людей вивезли 12 травня]». 

«Поки можна було, допоки і сиділи, а тепер уже все»

Серед переселенців переважна більшість — це літні люди. Харківський це пояснює тим, що чимало молодих людей виїхали ще до початку бойових дій. Не було сенсу залишатися через постійні обстріли та відсутність роботи. 

Багатьом людям старшого віку було непросто наважитись на такий крок. Вони важко переживали евакуацію, дяекі з них опалкували втрату домівки. Одна літня жінка, не побачивши свого сина, впала в розплач. На щастя, на допомогу таким людям приходили психологи та волонтери, які намагались якось їх підтримати та розрадити. 

Інші переселенці, навпаки, зберігали бадьорість духу. Можливість покинути небезпечне місто викликала в них полегшення. 

Проте, деякі мешканці поки не наважуються виїхати. Наприклад, Світлана з Білого Колодязя все ще залишається вдома, хоча й має де поселитися. На місце евакуації жінка приїхала на своєму скутері, але як спостерігачка, а не переселенка. За словами Світлани, їх важко покинути господарство та тварин. Собаку то можна взяти в евакуацію, але худобу доведеться залишити вдома. 

Дмитро — один з небагатьох молодих людей, хто виїхав із Вовчанська. Місто він покинув зі своєю кицею Неткою на руках. За словами хлопця, він виїхав через страх за свою родину. 

«Переживаю за рідних, — каже Дмитро. — Та і вони не хочуть залишати мене одного. Спочатку не хотіли вони виїзджати, але ситуація змусила. Теж сумно було покидати домівку, але довелося. Спочатку вони не хотіли, думали, що все буде добре. Або краще, ніж зараз. Але наразі воно не дуже видно, щоб було добре. Ну сподіваємося, що все буде в порядку. Надія є».

Його будинок, попри постійні обстріли, залишився цілим. Дмитро сподівається, що так і буде надалі. Його родина має намір повернутися додому, коли буде спокійніше. 

«Хати горять. Собаки бігають. Жити там взагалі неможливо, — розповідає місцева мешканка Алла Василівна. — Вночі спиш вдягненим, бо в будь-який час можеш вискочити. Коли сильні обстріли, коли дуже гучно, то біжиш в погріб. А погріб у нас вихідний, сильно там не розсядишся. Але все одно сиділи там навпочіпки — кинули фуфайки і сиділи. Не знаю, слів немає. Йшли ми на велосипеді. Так би ще довго добиралися. Їхали хлопці, зупинилися, забрали нас, самі сумки поставили. Дякую їм велике. Собаку з собою взяли. Це наша, мені її подарували. Вона дуже злякалася».

Деякі мешканці вирішили виїхати до того, як в їх селі стане неможливо жити. Таке рішення прийняла Тетяна з родиною, яка донедавна мешкала в Березниках. За словами жінки, там було спокійно. Проте Тетяна розуміє, що ситуація може змінитися на гірше. 

«Так вже склалися обставини, — зазначає жінка. — Бабуся у нас стара. А що, як прийдуть? Що ми тоді будемо робити? Поки ще є евакуація, можна хоч якось виїхати. А так машини немає. Дуже зараз гучно, дуже зараз страшно. Поки можна було, допоки і сиділи, а тепер уже все. У нас вже всі вихали. Залишились тільки дві людини. І все. Страшно. Страшно спати, страшно ходити. Ну, такого, щоб караул — немає. Але не дуже приємно».

Текст і фотографії — Юлія Гуш, обкладинка — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко