Головна » Інтерв’ю з менеджеркою ГО «Вшануй» Катериною Даценко про політику пам’яті в Україні

Інтерв’ю з менеджеркою ГО «Вшануй» Катериною Даценко про політику пам’яті в Україні

5.12.2024

Час прочитання: 4 хв

Громадська організація «Вшануй» (в Instagram — moment of honor) працює над введенням в Україні загальнонаціональної хвилини мовчання щодня о 9:00. Завтра, 6 грудня, подібна акція пройде і в Харкові.

Журналіст «Люк» Антон Малиновський поспілкувались із менеджеркою проєкту Катериною Даценко про те, чому нам так необхідна політика пам’яті та як можна її зробити більш доступною.

Це скорочена версія тексту. Повне інтерв’ю можна прочитати у новому випуску журналу від «Люк» «П’ята гілка».

Команда «Вшануй» з’явилася в травні 2024 року, але, фактично, ідея хвилини мовчання вибудовувалась ще з осені 2023 року. Тоді і у мене, і у [парамедикині, співзасновниці «Вшануй», — «Люк»] Ірини Цибух була така ідея.

Іра зібрала команду, з якою ми зараз і працюємо. На жаль, Іра загинула 29 травня цього року, а за час, поки вона була жива, ми встигли провести невеличку лекцію для середнього і малого бізнесів про те, як вшановувати пам’ять, для чого їм хвилина мовчання, і чому взагалі потрібно бути свідомими бізнесами.

Ідея, яку просувала Іра, і яку зараз просуваємо ми: хвилина мовчання — це маленький, але важливий крок до вшанування пам’яті загиблих. Якщо казати про бізнес — це найдешевший і найлегший спосіб висловити шану полеглим.

Є дуже класний приклад Вінниці, де місцева влада правильно прокомунікувала з громадянами. Це робили дуже обережно і, головне, поступово. Спочатку зібрали водіїв громадського транспорту і пояснили їм, що таке хвилина мовчання і для чого вона потрібна. Також дали їм «пояснювалку» про те, як розповідати про хвилину мовчання людям. Важливість ініціативи донесли до комунальних служб і поліції. І тільки потім почали запускати хвилину мовчання на вулицях.

Як це відбувається: спочатку йде голосове повідомлення з поясненням, що таке хвилина мовчання і навіщо. І якщо хтось не розумів, що відбувається, то до них підходила поліція і розповідала, що це таке. Також місцева влада казала про хвилину мовчання на своїх сторінках, залучала для цього спільноти, ЗМІ, радіо тощо. Зараз, якщо ви зупинитесь у Вінниці о 9:00, то ні в кого не виникне питання, чому ви це робите. Це дуже потужний момент, коли все завмирає, машини зупиняються.

Усі ці радянські пам’ятники, які не про інклюзивність, вони всі про щось відгороджене і нелюдське — від цього нам треба відходити. Найкраще, що ми можемо зробити — це зробити вшанування більш людським. У нас на це величезний запит. Ми бачимо, наприклад, стихійні меморіали з прапорцями у Києві, Житомирі, Вінниці, Львові.

Що робити? Інститут нацпам’яті та Міністерство культури мають розробити політику пам’яті. Але виконання лежатиме на місцевих органах самоврядування. У місцевої влади має бути діалог з містянами про те, як вони хочуть вшановувати пам’ять. Має відбуватись комунікація влади з активними громадянами, родинами військових, дружинами загиблих. Бо якщо прийде влада і скаже робити «ось так ось», то у нас виникне питання «чому?», ми ж не тоталітарна країна.

В Україні є вдалі кейси вшанування пам’яті. Наприклад, у Чернігівській громаді саджали червоні клени на честь загиблих військових. Тобто це про щось таке людське, що людям самим хочеться робити. Треба поїздити, поговорити з громадами, дати умовний гайд того, що можна не тільки робити чорні гранітні дошки.

Особисто моя думка: якщо ви не впевнені [чи варто публікувати фото або робити репост із зображенням загиблої людини], то краще перепитати у близьких людей. Або просто не репостіть. Людині в травмі, наприклад, матері загиблого солдата, важко буде бачити величезну кількість повідомлень, її буде це ретравматизувати.

З іншого боку, коли загинула Іра [Цибух], її мама Оксана дуже сильно переживала. Вона була надзвичайно розбитою. Але коли вона побачила, скільки людей прийшло на поховання, як вони аплодували та співали пісень, це її, навпаки, підсилило.

Як передати традицію вшанування наступним поколінням? Тут є декілька щаблів. Перший — персональна пам’ять. Це про розмови з рідними, умовно, дідусями та бабусями, які переживали бомбардування Києва, облогу Чернігова, чи якщо хтось воював із сім’ї. Важливо передавати з покоління в покоління ці персональні історії.

А другий щабель — освіта, але не в тому сенсі, що ми маємо нав’язувати щось дітям. Бо як зараз вшановують пам’ять в школах? Директор виділяє якийсь куточок, а діти не розуміють, що це, як з ним взаємодіяти і що робити. Ми колись думали над цим, то було б класно питати у дітей: а як би їм самим хотілося сприймати цю історію? Якщо діти самі сформують ці куточки, щоб їх можна було торкатися, якось повзаємодіяти, то потім, можливо, так само будуть взаємодіяти і наступні покоління.

Це скорочена версія тексту з друкованого журналу «П’ята гілка» від «Люк».

Інтерв’ю з Катериною Даценко у повному обсязі можна почитати в журналі. Ви можете замовити примірник поштою або купити його в Харкові, Києві та Львові у наших партнерів. Для міжнародної доставки «Новою поштою» потрібно написати нашій менеджерці в Telegram або в Instagram.

Медіа «Люк» заохочує долучитись до завтрашньої хвилини мовчання в пам’ять про полеглих воїнів.

Акція відбудеться 6 грудня біля пам’ятника Тарасу Шевченку, початок о 8:50. Сама хвилина мовчання триватиме з 9:00 до 9:01.

Аналогічні акції відбудуться у Києві, Сумах, Львові, Дніпрі та Одесі. Також можна організувати схожу подію у своєму місті, інструкція для цього є у дописі.

Текст — Антон Малиновський, фотографії надані Катериною Даценко, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка — Катя Дрозд