Хвильовий в Америці. Як харків’яни ставлять у США виставу та формують запит на українське мистецтво

В квітневій розгубленості я заповнила заявку на участь у створенні вистави в США за текстом Миколи Хвильового. Тоді я була у Львові — якраз в той період, коли туди час від часу прилітало — і не думала про театр взагалі. Заповнила заявку радше за інерцією, аби відволіктися. А на ранок в телеграмі вже з’явився чат проєкту.

За три місяці після цього американська мисткиня Одрі Розі Деже зустріла нас в аеропорті Пітсбургу. Останні два роки Одрі вчила українську мову, двічі приїжджала в Україну та була резиденткою в харківській резиденції «Слово». У вересні і жовтні 2022-го вона мала жити в будинку «Слово» і створювати виставу за мотивами «Я (Романтика)» Хвильового з українськими митцями. Повномасштабне вторгнення зруйнувало ці плани.

Одрі згадує, що 24 лютого відчувала себе безсилою від неможливості допомагати Україні фізично, йти воювати. Тоді їй спала на думку ідея перенести проєкт у США.

«Я склала список справ і вирішила щодня робити одну для перенесення резиденції в Америку», — згадує мисткиня.

За три тижні до цього Одрі стала мамою (в будинку «Слово» вона мала жити зі своєю маленькою донькою Лілі Марічкою). На тлі ранньої стадії материнства організація резиденції стала для неї справжнім викликом. 

«Я думала про українок, які народжували в бомбосховищах, у російських тюрмах, — каже Одрі. — І я вдячна за безпеку, яку мала у своєму домі у Франції. Вдячність — це дієве слово. Тому я продовжувала». 

Нашу команду ми назвали Slovo Theatre Group. Окрім Одрі і мене, до неї входять актори та акторки з Харкова — Вероніка Шустер, Олеся Захарова, Максим Панченко і Дарія Головочанська. 

У нашій групі немає режисера, ми зійшлися на спробі роботи в горизонтальному процесі. Режисер — досить імперативна роль і керування групи українських акторів однією американкою створює відчуття ієрархії, якого нам хотілося уникнути.

«Я не згодна бути єдиною неукраїнкою і керувати групою українців у проєкті, який покликаний популяризувати українську культуру», — запевняє Одрі.

Хто фінансує проєкт?

Одрі вдалося мотивувати приватних донорів — переважно заможних американців — та зібрати суму, достатню для запуску проєкту. А саме на гонорари, переліт, проживання, купівлю реквізиту, організацію туру, зйомку документального фільму про проєкт тощо. 

За фінансової допомоги нам вдалося розвинути резиденцію у великий театральний проєкт. Зараз ми плануємо гастролі східною Америкою, включно з Чикаго, Нью-Йорком, Філадельфією, лекції в університетах, інтерв’ю з нашою командою. Ми також пишаємося анонсувати показ вистави 2 грудня у Кеннеді-центрі в Вашингтоні — одному з найвпливовіших театральних майданчиків США.

Один із важливих спонсорів проєкту — батько Одрі, директор і засновник Інституту кіберправа, політики та безпеки Піттсбурзького університету Девід Хіктон. На питання про мотивацію підтримки резиденції, він відповідає, що Україна є життєво важливим і центральним членом світової спільноти. 

«Росія майже 100 років намагалася асимілювати та знищити Україну, — підкреслює Хіктон. — Окрім територіальної агресії, світ має зрозуміти, що другий фронт, який не має бути програним, — це збереження української історії включно з українським мистецтвом». 

Водночас дружина Девіда та мати Одрі Доун Хіктон — президентка аерокосмічного, технологічного та ядерного бізнесу Jacobs Engineering Group — вважає, що світ має знати про Україну не тільки з похмурих стрічок новин. 

«Більшість інформації, яку ми в США отримуємо про Україну, надходить із заголовків новин про війну та її фізичні наслідки, — запевняє вона. — Руйнування будівель, кількість бомб і ракет, що вибухнули, кількість смертей. Театр розповідає нам про людську сторону — вплив на людей».

Як це — бути у Штатах зараз?

Проєкт нашої резиденції триватиме до кінця січня 2023 року. Всі ці пів року розплановані і присвячені популяризації українського мистецтва. 

Створювати мистецький продукт в США зараз — це гра на підвищеному рівні складності. Відчуття відповідальності за репрезентацію країни переслідує нас і наздоганяє навіть за межами театральних майданчиків. Для більшості, кого ми зустрічаємо в Штатах, ми — перші українці, з якими вони спілкуються наживо. Я відчуваю, що контролюю і перевіряю на доречність буквально кожну свою дію. Іноді здається що я не належу собі, а культура смол-токів забирає надто багато енергії. 

За цей місяць, що ми в Пітсбурзі, доводиться зустрічатися з розмовами про «хороших росіян». У спробах оговтатися після новин про Ізюм, я роблю вдих-видих і намагаюся пояснити. Так, щоб не відлякати, не здатися радикальною, божевільною, агресивною, щоб м’яко і вмотивовано переключити увагу співрозмовника «на бік добра». 

Це складно, іноді хочеться кричати і плакати. Але я знову роблю вдих-видих. Американці можуть не розуміти деяких речей просто через фізичну віддаленість від контексту. Тому здається важливим показувати їм, що Україна — це не «далека земля».

Потрохи ми починаємо звикати до відчуття розриву реальностей. Можемо раптом танцювати на кухні під французькі пісні. За пів години я плакатиму за Харковом на задньому подвір’ї. А наступного дня куплятиму гігантську каву з льодом (в Америці все гігантське і з льодом) і буду переписуватись з військовим, який наближається до Осколу. 

«Я персонально постійно шукаю контакти по нелетальній амуніції, а командно ми займаємося промоцією української культури», — каже актор проєкту і волонтер Максим Панченко.

Дві протилежні реальності відчуваються одночасно. Одна частина мене постійно перебуває на війні — навіть, якщо фізично я купляю гігантську каву з льодом.

Про що вистава?

Для нас текст Хвильового — привід говорити про концепт Батьківщини, материнства і жіноцтва. Про культуру відповідальності. 

Від початку нам хотілася уникнути класичного трактування новели як намагання зрозуміти злочинця. Замість цього ми прагнемо поговорити про матір, про жертву, якій, зазвичай, не приділяють багато уваги.

Мене вразило нещодавнє усвідомлення лінгвістичної прогалини. Для українців і американців слово «Батьківщина» має різні значення. Коли українці говорять про Батьківщину, вони мають на увазі Україну. Проте для американців — це країни, звідки в США емігрували їхні предки. 

Америка дійсно — країна мігрантів. Коли я питаю місцевих про їхню Батьківщину, всі називають різні країни: Ірландія, Словаччина, Польща, Індонезія тощо. І навіть прадід Одрі — українець, що переїхав в Америку з міста Скалат Тернопільської області.   

Що саме ми хочемо сказати?

Нам було дуже важливо визначити задачі в цьому проєкті як групи український митців. І з перших днів ми сіли за стіл і домовилися, що наша головна мета — повертати свою суб’єктність через популяризацію української культури, яка за планами росії не мала б існувати.

«Головна задача для мене тут — не просто говорити про нашу культуру, про Хвильового, про сучасну війну, але й говорити так, щоб називати все для американців правильними словами, — розповідає акторка і перформерка Slovo Theater Group Олеся Захарова. 

Як каже Сергій Жадан: “Ніхто за тебе не дасть імена навколишнім річкам”. Ніхто крім українців не дасть навколишньому світу словника, як саме про нас говорити, що саме про нас знати».

Якщо вважати, що вистава — це діалог, думаю, що в цьому діалозі важливо виходити за межі України. Говорячи лише про Україну, ми ризикуємо помістити глядача у роль пасивного спостерігача «чужого болю».  

Але я відчуваю, що ми набагато ближчі одне до одного, ніж колись. Штати вже мали Трампа, тому відчуття безпеки тут надзвичайно крихке. Всім треба зрозуміти, що цивілізація — це ідея, яка наразі перебуває в небезпеці. І ворог у цивілізації зараз один — це росія. 

Рішення для боротьби теж одне — об’єднання. Театр може стати медіумом, який на чуттєвому рівні зблизить нас за рахунок спільного емоційного досвіду, який стається під час вистави.

Для чого це все?

Показ першої версії вистави і дискусія з глядачами відбулися на літературному фестивалі City of Asylum в Пітсбурзі 20 вересня, за п’ять тижнів після нашого приїзду в США.

В американській культурі популярна практика смол-токів після вистави. Після офіційного завершення події велика частина глядачів лишилася поговорити в маленьких групах. Уявіть: 150 глядачів, з яких близько 70 залишилися, аби приватно поставити питання або поділитися своїми відчуттями. 

Зараз ми завершуємо наш етап проєкту в Пітсбурзі і відправляємося в Чікаго, там продовжимо процес створення вистави. Наприкінці цьогу етапу проєкту матимемо готову виставу, з якою в листопаді відправимося в тур Східним узбережжям США.  

Кожен і кожна з нас знають, для чого ми тут, у Америці. Ця впевненість, рішучість і войовничість, яка нам притаманна, дає багато сил. Я відчуваю, що тут ми — нехай і локально — починаємо формувати запит на українське мистецтво.

Зараз є багато можливостей підсилення українського голосу, тому після американського гастрольного туру можемо запланувати європейський. 

Проте головна мета нашої команди — привезти проєкт до міста, де він мав відбутися. В Харків. Ми знаємо, що це станеться. І робимо все, щоб пришвидшити це. 

Юлія Ліннік, візуал — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.