Гнічені сливи, село на шости річках та «гарі-потерщіна»: хто і як виробляє унікальний продукт з Козіївки

«Козіївські гнічення» я вперше побачила в сторіз подруги і придбала, майже не дивлячись. А коли отримала посилку, була приємно вражена. Гнічені сливи були запаковані у крафтовий папір із надрукованою трохи фантастичною картою села Козіївка, де власне й виробляється продукт. 

Мені стало цікаво познайомитись із виробниками. Врешті я дізналася не тільки про сливи, а й про Козіївку, що стоїть на шости річках. А ще — отримала квиток на телепорт у власне дитинство з канікулами в селі. Бо виявилося, що Козіївка знаходиться на Харківщині, а козіяри розмовляють таким же смачним суржиком, як і сусіди моєї бабусі. 

В цьому тексті я зберегла оригінальну говірку мого співрозмовника, бо це такий же продукт нашої землі, як і гнічені сливи.

***

— Розкажіть, будь ласка, про себе: хто ви, чим займаєтеся, як вирішили запустити проєкт «Козіївські гнічення»?

— Мене звати Олександр Столовий, а нєпосрєдственно сливами занімається сім’я Буртиків, ми односельчане з ними. 

Я культурний десант: поїхав вчиться до Харкова, закінчив архітектурний факультєт академії городського хозяйства, а потом переметнувся до Києва і работаю з Архіматікою [архітектурна компанія, що базується в Кієві — «Люк»]. Архітектура — це моє призваніє, а Козіївка — моє душевне покликання. 

Я давно вивчаю свое село, і бачу унікальність в ньому. Сливи — один з елементів тої унікальності. Це те, шо я делаю, тому шо мені горить і дуже сильно хочеться для свого села все саме лучче. 

Буртики займаються своїм присадибним хозяйством безотривно, такі стопроцентні козіяри. Вони гнітять сливи для себе та своїх рідних. Якось минулої весни ми з ними зустрілись побалакати, і розмова повернула до слив.

Той факт, що гнічені сливи — винятковий товар і продукт, я запримітив годів два назад. Я сам роблю в Київі, спілкуюсь з людьми з різних частей України. І коли розказую щось про свій край, про своє село, зразу стає зрозуміло, що люди не понимають, що є така штука як гнічені сливи. 

І оце ж ми з ними про це балакали весной. Я їм розказав своє бачення, шо треба пробувать розвівать своє. Вони були не проти і так і договорилися. Скажім так, тут совпало дві сфери: їхні вміння і відданість цій справі, а я зі своєї сторони долучився в тому, що допоміг розкриться. 

Я вважаю, шо єслі ти щось таке робиш — те шо тобі рідне і те, шо є частиною тебе самого — то подача і сам принцип повинен бути таким же, як ти і є.

Ми зрозуміли, що треба робити все так, як ми вміємо і такі як ми є. Того шо і говірка, подача і мемчики, воно все так по-нашому. Хотілося бути чесними з своїми людьми, хто нам довірився, захотів попробовать. 

А потом була така інтересна ще вещь. Ми якось розпочали, то сьо. Пишем дописи, розказуєм, льогким просвітництвом зайнялись в мережі про наші сливи.

І обізвалася женщина з культурного центру, Ірина Каць. І вона каже: «Слухайте, ви такі сливи дєлаєте хороші і воно у вас така традиція супердавня, а я як раз займаюсь нематеріальной спадщиной, то давайте я вам соберу документи по усім делам!». 

Якось вона почуствовала, що в цьому є потенціал, щоб подати документи і заявити про себе як про нематеріальну культурну спадщину України. 

— Оце так поворот розмови! А на якому етапі зараз ваша співпраця з пані Іриною?

— Наразі все на стадії консультацій. Наша експертка планує серію лекцій для козіяр, а весною маєм почати збір матеріалів та інтерв’ю. Можливо, будемо також знімать документальний фільм про процес гнічення.

І ото з цього моменту, представьте як нам. Начебто ти шось робиш таке своє, тдуже домашнє, для своїх кумів, Валентина Стєпановна із сусідньої вулиці зайшла, шоб угоститься. І думаєш: «Ну буду просто также як обично, для всіх інших людей делать. Тай шо ж тут такого, просто сливочку як завжди нагнітили!». А воно оказується нематеріальна культурна спадщина України. Представляете, яке у нас було ощущеніє страшне!

Це така ответственость сразу! Але дійсно дуже приятно, шо отакот запримітили. Бо я всегда думав, шо в нашому селі є щось дуже особенне, яке варто тіки замітити.

 — Олександре, розкрийте тему вашого мемчика про гнічені сливи й чорнослив, в чому таки різниця?

— Про разніцу между чорносливом і гніченими сливами. Як на мене, чорнослив — це історія про в’ялену сливу. А гнічення — це подвійна обробка, бо спочатку слива в’ялиться, а потім гнітеться.

Шо таке «гнітеться»? Пересипається спеціальним составом в бочках і ферментується. Тому я б не порівнював, хоча візуально це дуже похоже. Але ми для себе поставили супер задачу розказать людям через мемчики, що це две большие разніци.

Про Козіївку, 23 ставки та «веломашини»

— Розкажіть про Козіївку, що це за місце і чому там стільки слив?

— Оце ви спитали в мене про Козіївку, і я думаю, шо навіть не фате 10 часов, шоб розказати, шо це таке і з чим це село їдять.

Якщо суперкоротко, то відвідавши 24 країни по всьому світу, я все більше розумію, шо моє село унікальне. Того шо в нашому сели комбінація людей, їхньої культури, самобутності, природи. І, мабуть, це і є та особливість, яка мене надихає по сьогоднішній день. 

От тільки на секундочку уявіть, шо в нашому селі 23 ставки! 23 ставки в ярах, в лісах, в долинах, в полях. Де таке можно зустріть, шоб прям в селі і вокруг нього на расстоянії 3 км було 23 ставки?

А все от того, шо Козіївка находиться на одній із самих вищих точок цього регіону, це північна Харківщина. І саме з нашого села в різні сторони починаються шість річок: Березівка, Весела, Котельва, Хухра, Городенка і Козинка.

У найвищій точці Козіївки, конешно, стоїть водонапірна вежа. Вона зараз закинута і ми дуже сильно хочемо там сдєлать краєзнавчий музей нашого села, і назвать його «Музей шести річок». Де буде онлайн-карта об’ємна, на якій буде в несколько етапів показуватися розвиток нашого села.

Отдельна історія і те шо дуже важно для мене, це етнографія — культура-самобутність определьонна, яка присуща саме нашому місцевому населенню. В селі який адміністративний поділ народний? Оце єсть центр, а потом село ділиться на райони — козацькі сотні або слободи, вільне село. А сотні діляться на кутки, того даже вулиці як названія, вони появилися вже в совецьке врем’я, а до цього це були кутки.

«Вулиця», до речі, — це вообще отдельна історія. В нас це слово проісходе від слова вулик, того шо коли я піду на вулицю, кажуть: «Це я піду шо дєлать? Вулиться, то єсть гулять»,. 

І таких багато моментів. Наприклад, велосипед у нас називають «веломашина» і я редко зустрічаю, шоб так казали. Або соняшник — у нас кажуть «сон», «піду сону налузгаю». І це теж наше слово, яке даже в соседніх селах не іспользують.

Я б дуже не хотів, щоб оце усе щезло. Представьте, село існує 300 з гаком років, скільки у ньому всього створено, скільки топонімів, які народилися чогось тут і дати їм можливість зникнути в небитії. Це, як на мене, преступлєніе.

І якщо ви мене ще раз спитаєте, шо таке Козіївка, то оце мабуть, ціль мого існування. Шоби вивчити її якнайсильніше і покласти мої знання про село у якісь оповідкі, розповіді, або навіть фантастичний-казковий роман написать. Та одкрийте тільки карту, яку ми з Буртиками оформили, подивіться на названія і все все шо там написано. Хіба це не гарі-потерщіна? 

— До речі, про карту Козіївки! Хто її вигадав і намалював?

— Ідея карти була моєю. Я її вигадав ше років зо два до слив, коли робив стратегію розвитку села і в мене накопичився такий величезний альбом з різних карт. Я ж сам жеш градостроітель, «урбаніст» — є таке модне слово. То я робив таку стратегію розвитку, шоб зрозуміти перспективи і можливості села.

Сама карта, яка зараз є на обгортці слив — це частина цієї роботи. Я тільки знайшов ілюстратора, яка оформила це в той вигляд.

Ціль цієї карти — можливість познайомитись з тим краєм, який гнічені сливи народив на світ. Вважаю це надзвичайно важливим, бо хто ми є такі, якщо не цінуємо те місце, де ми народились?

— Проєкт «Козіївські гнічення» — це прямо виробництво чи приємне хобі? 

— Я б сказав, що це шось мєжду. Як ми недавно з Буртиками шутили: «Наша задача сделать гнічені сливи ізвестними дальше, чим пасуться наші корови». 

Саме гнічення — це є сімейна справа. А тут ти вроде робиш для інших людей, але масштаб такий дуже крафтовий, незначний. І не щітаю, шо треба переходити на щось більше. Бо ця магія сімейного виробництва, вона і заключається в масштабі людському, в пропорціях виробництва, яке осязаеме конкретною людиною. Це вроді би і продукт за гроші, но не теряється ощущенія чогось домашнього. 

— Бачила у вас допис про гнічений терен, він також буде у продажу? Коли чекати?

— Це наш невеличкий експеримент, саме з гніченням терену. Получілось дуже інтересно і вкусно.

Це ще одне невелике откритіе, шо в Україні багато людей ніколи не бачили і не знають, шо таке терен. Для них це народна пісня «Цвіте терен», мабуть квітка якась. Але те, шо це ягода — вкусна, терпка, і шо ця терпкість слабшає разом з тим, як ягода солодшає, але для того ягода має повисіти на кущі в мороз — мало хто зна. 

До того ж, це дуже красивий кущ, і ягоди можуть всю зиму висіти на вітках. 

Я б навіть сказав, що з ландшафтної точки зору у терена сумасшедший потенціал, щоб його іспользувать в посадках в місті. Фоновий, щільний, де впаде там і росте. 

Так от шо ми узнаєм: шо про терен мало хто знає, а у Козіївці його дуже-дуже багато. І це ще один приклад того, шо шоб оцінити своє, треба на кілька годів поїхати кудись і побачити разницю. 

Ми рішили, що треба спробувати згнітити терен і тоже його продвігать. Його можна замовити також у нас в інстаграмі.

На тому й все. Ви спрашивали про козіївське, я вам по-козіївськи і розказую.

Дар’я Спасова