Листи до Харкова: підбірка від читачів

Дар’я Шипіцина

У якійсь з нещодавно прочитаних книг натрапила на думку, що ставитися до міст як до людей занадто сентиментально. Підписувати фото з подорожей фразами на кшталт «Париж, я закохалась у тебе з першого погляду» і таке інше. Вочевидь, автор ніколи не втрачав місто так, як втрачають близьку людину. 

Харків, я закохалась в тебе далеко не з першого погляду, але це було по-справжньому. А тепер тобі болить, і хоча ми давно не разом, я думаю про тебе щодня і не знаю, як тебе розрадити. Хіба що кинути черговий донат?

Колись ти зустрів мене переляканим шістнадцятирічним дівчиськом, яке більше за все воліло вирватися з батьківського гнізда у велике місто. Спочатку ти здався мені непривітним, навіть нестерпним, але чим більше ми дізнавалися один про одного, тим більше один одному подобалися. Ти виявився молодим, творчим, вільнодумним, таким, що жив тут і зараз. Бути з тобою означало слухати місцевих музикантів біля Дзеркального Струменя, опинитися в одному вагоні метро з Жаданом, забігати в Кулиничі після пар по зерновий круасан і паннакоту, псувати підвіконня в гуртожитку недопалками під час чергової студентської вечірки, мріяти про те, як подорослішаю і побачу увесь, ось прям увесь світ.

Іронія полягає в тому, що тепер, коли я подорослішала і побачила звісно не увесь світ, але чимало його куточків, я просто хочу забігти п’ятничним вечором в Кулиничі і гуляти тихим центром, але така опція відсутня, бо я доросла і далека, пар вже не буде і ти вже не тихий.

Ти навчив мене вдало дружити і невдало закохуватись. Саме на твоєму тлі

відбувалися здавалося б тривіальні події і зустрічі, з яких згодом склалися мої

персональні легенди. Кожного разу повертаючись до тебе, я занурювалась у приємну ностальгію за студентськими роками і була щаслива бачити тих, хто був частиною того часу.

Тепер я не маю до кого повертатися. Війна вичавила з тебе геть усіх, з кого складалося моє персональне харківське минуле. Ні-ду-ші. Я не боюся, що тебе не стане – завдяки людям, які виявилися вірнішими за мене власній землі, ти вистояв і ще повернешся до повноцінного життя.

Я боюся, що втратила тебе такого, яким пам’ятала, і що, приїхавши до тебе після перемоги, блукатиму вулицями, повними привидів твоїх і МОЇХ людей, які поїхали через війну.

My heart is a ghost town.

Марія Виноградова

Ти бачив мої слабкості і радості, твої стіни і форми існували задовго до мене й напевно залишаться і після, ти – перевальна зупинка для вдиху і рідний дім. Ти знав мене різною, якою я себе вже не памʼятаю. Мені до вподоби були твої закуточки, сповнені любові, що вірно бережуть чужі секрети, двори з буйно квітучою зеленню й постільною білизною, яка, наче на гойдалці ритмічно рухається за вітром. Чи знаю я тебе?

В гонитві за сірим асфальтом й рівними бордюрами, ч у ж и м и стандартами, як і я, забуваєш про те, ким ти вже є. Чи маю право тебе засуджувати? Авжеж ні.

Місто парадоксів, боротьби й прийняття, тихих слів й гучних дій.

Ти прихисток для різних людей, настільки різних, що навряд вони опиняться в одній кімнаті за своєю волею, ти сприймаєш нас неідеальними, попри це ми вішаємо на тебе ярлики, засуджуємо твої тріщинки. Твої шрами – ціна, щоб про тебе заговорили без звичних стереотипів.

Для мене сміх в тобі завжди дзвінкій, трава зеленіша за всі можливі у світі, а запах землі після дощу, в тобі, пахне надією.

Текст та фотографії — Дар’я Шипіцина та Марія Виноградова, обкладинка — Катерина Дрозд