Лист до Харкова. Анна Дадика

Привіт, любий.

Час визнати, що ми обидва змінились. Чи зможемо ми зустрітися знову і впізнати один одного з усіма нашими уламковими пораненнями, горем та застиглою тугою? Знаю, біль загострює риси. Дивно, хіба можна зробити це місто ще гострішим?

Раніше ти був містом мого першого кострубатого вірша, який я написала на колінці, поки чекала потяга до Держпрому. Містом, яке вчило мене римувати шершаві бетонні стіни із теплими та живими людьми. Та в жодному разі не торкатися у віршах недопитої кави, цигарок та дієслівних рим.

Раніше ти був містом, яке терпляче спостерігало за моїми підлітковими втечами на концерти. За тим, як я послідовно руйнувала та відновлювала себе. А зараз це щось про тебе.

До війни ти був містом, яке подарувало мені мрію про університет. І врешті здійснило її. Яке пасувало мені, ніби старий дідів піджак. Бо кому зараз не личить оверсайз?

Місто людей. Місто квартир, у яких буває холодно й гуляють протяги. Мені дуже хочеться знати, як ти там? Чи ЛітМузей усе ще повний людей? А захід сонця на Історичному все ще такий приголомшливий, що вириває серце з коренем? А про рідні П’ятихатки та дім у селі мені навіть страшно питати.

Знаю, що ти змінився. Знаю, що ти змужнів і рани потроху заростають кіркою, яка чешеться, але не можна здирати. Бо ще рано. Бо поки іде війна, тобі потрібна броня. Мабуть, нею стали люди. Коли думаю про тебе, у голові завжди зринають обличчя.

У Харкові було неможливо залишитись без обіймів. Хочу повернутися і підтвердити цю гіпотезу тисячі разів. Мрію про круасан із Пухке, який би з’їла на бігу, бо так багато потрібно встигнути. Бо з тобою хочеться набутися.

Я обов’язково приїду. І привезу тобі стільки історій та віршів, що в тебе не вміститься. Доведеться ділитися з усіма.

Текст і фотографії — Анна Дадика, обкладинка — Катерина Дрозд

Читайте також:

Інші листи до Харкова