Лист до Харкова. Марія Варлигіна

Нерідко говорила про тебе. Завжди на ім’я. Люблю вимовляти імена тих, кого кохаю. 

Харків.

От думаю, чому світ так влаштований — всі ми ходимо під сонцем, його тепло розлите повсюду життєдайною силою, але дивитися на нього боляче, неможливо. Я люблю, як сонце торкається мене, люблю твоє тепло, Харкове. Це завдяки тобі я відчула, що мій погляд також може бути дотиком. 

Та як і з сонцем, ще давно я відкрила, що не можу просто дивитися на тебе, мені болить твоя минучість, крихкість твоїх днів. Тоді я не розуміла, що можуть значити ці слова. Тоді я просто знайшла собі захисне скло, аби витримати твоє світло —  взяла до рук камеру.

Спогади — це надречі, а речі — провідники до спогадів. Я маю фото. Фото вивільняють у мені спогади. Хіба без них спогади зникнуть? Наче ні, але чи зможу я знайти дорогу до них без їхніх вказівок — не впевнена. Фото розгортає простір і каже: «Тобі до цієї зали». 

Зала I. Харків, 2014 рік 

Майже 10 років тому я ходила по дну Лопані. Цьому чуду я завдячую хлопцю, якого бачила всього кілька разів. 

Раптово (хіба буває інакше?) з’явився у моїх днях, тепло майорів жовтою хризантемою на одній із зустрічей, непомітно перетворився на щасливий спогад. Він писав вірші, фотографував, мав добрі очі та світлу посмішку. Це він, сам не знаючи, дав мені пораду на все життя.

У той день ми йшли повз набережну і виявилося, що рівень води у річці дивовижно низький. Посеред русла виступила бетонна доріжка. Легко перестибнув через паркан та подав мені руку. І ми почали спускатися. Пострибали по камінчиках і так опинилися посеред річки. Там мала бути вода, але були ми.

Ми і є та вода.

Зала ІІ. 2012

Батьківський дім — мій справжній дім. 

Коли я ще жила з батьками, моя найдовша подорож за межі Харкова тривала місяць. Це було перше відчутне «повернення».  Це тоді у ванні, як мила голову, раптом помітила, що по плитці позве тріщина. Ця неочевидна деталь уразила мене блискавкою — мій дім не вічний. Колись він перестане бути домом моїх батьків, я не знайду їх там. Маленька Маша каже: це — неможливо.

Гостра голка любові пришила мене до домівки. Вона є продовженням мого тіла. Мені страшно. 

Дитиною більш за все я любила залишатися вдома сама і чекати, коли рідні повернуться, бо я знала, що це станеться. А цей час самотності був такий густий й повний очікування.

Слова марніють, коли я думаю про те, що з нами усіма сталося, і як живемо зараз. Маленька Маша любила пусті простори, бо вони були повні очікування — це стишений момент передповернення. Та повернуться не всі.

Маленька Маша біжить до своєї кімнати. Неможливо. 

Зала ІІІ. Харків

Я шкодую про те, що більшість задумок, бажань у своєму житті проживала тільки подумки, фантазуючи. На щастя, я хоча б усвідомила це. Що насправді ніхто мене не окличе. Насправді дива не трапиться, такого, як я чекала. А трапилося і трапляється те, чого я не очікувала.

Те, що було до, стало наче про мене, але якимсь фільмом, якоюсь вигадкою. Тут, у Кракові, якось мене запитали: «Ти справді була там?». Там? Уявляєш, ти перетворюєшся на «там». Дивно. Все це дуже дивно. 

Час втратив лінійність, а став просто днем. Я продовжую накопичувати досвід, знання, десь їзжу, з кимось розмовляю, але це не перетворюється на час. Не можу склеїти кадри, щоб потім їх прокрутити перед очима. Є тільки окремі картки, і я перекладаю їх туди-сюди, роздивляюся, а потім повертаю знову до коробки. Я сиджу і тримаю цю коробку на колінах і не розумію, що треба з нею робити. Це ж наче… моє життя.

Харків.

Текст і фотографії — Марія Варлигіна, портрет — Віталія Щелканова, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

Інші листи до Харкова