«Ти просто мені дзвони, будемо інколи мовчати». Військові психологи про підтримку і спілкування з захисниками та захисницями

«Страждає одна людина — страждає її оточення»

Олексій Карачинський — військовий психолог, психотерапевт за освітою, із науковим ступенем у напрямку психології діяльності в особливих умовах; майор запасу Збройних Сил України і ветеран. Зараз іведе приватну психотерапевтичну практику з цивільними і як волонтер допомагає військовим.

Освіта і досвід бойових дій допомагають Олексію встановити терапевтичний альянс [зв’язок, який дозволяє клієнту і терапевту разом працювати заради спільної мети — «Люк»] із клієнтами-військовими. 

«Якщо людина приходить до мене і не знає, що я теж брав участь у бойових діях, вона подумає: “Що цей хіпстер в окулярах зараз буде мені розповідати?”, — каже Олексій. 

Коли ветеран звертається до мене і знає, що я теж брав участь у бойових діях — це допомагає у встановленні довіри до психотерапевта. Хоча насправді участь в бойових діях не впливає на ефективність надання допомоги».

Військові, за словами Олексія, доволі закриті люди, і навіть до терапевта не дуже хочуть йти. Але зараз служити пішли люди різних професій, які більше звертаються до спеціалістів. 

Щоб терапевт міг допомогти людині, має бути внутрішній запит: «Я розумію, що це проблема і мені треба допомога. Це внутрішній запит. Зовнішній запит — це дружина говорить: “Приїхав чоловік і не може спати, але нікуди йти не хоче”». 

Люди, які готуються їхати на фронт, звертаються зі страхами, тривогами. Це робота з уявою, як не накручувати зайвого. На лінії зіткнення психологи надають екстрену психологічну допомогу: людина може труситися, плакати весь день, бігати в паніці, не розуміючи, що і навіщо вона робить. Тоді її потрібно швидко виводити з цього стану: 

«Після повернення з фронту — діагностика стану і робота з травматичним досвідом, якщо він є, або з проблемами, які сталися в результаті цього». Окремо питання комунікації з родиною, з командирами. Наприклад, до мене звернулась пара відкритих геїв, які потрапили в один підрозділ з суперправими чуваками». 

За словами Олексія, зі 100% свідків або учасників травматичного досвіду до 20% не можуть самостійно впоратись з травмою. «До 20-ти» означає, що може бути 10% або 8%. Цей відсоток людей матиме синдром, який називається посттравматичний стресовий розлад.

«Але різниця синдрома від симптома в тому, що синдром — це сукупність симптомів. Хтось може відчувати тільки один симптом, він не попадає в ці до 20%, але теж страждає». 

Інші 80% знаходять спосіб самостійно, інтуїтивно, без зовнішньої допомоги впоратися з травматичним досвідом. Але неможливо чітко визначити, кому це вдасться, а кому ні. На це впливають індивідуально-психологічні характеристики і соціальний фактор, оточення: 

«Хтось повертається, в нього нікого немає, а в когось багато друзів. Хтось втратив на війні найкращого друга, а інша людина втрачала побратимів, але найкращого друга не втратила. Це теж сильно впливає, — розповідає Олексій.

Але проблема цих 20 відсотків… кидали колись камінці в озеро? Там йдуть такі хвилі: перше коло, друге коло, третє коло, четверте. І на собі наслідки відчувають ці кола: тато, дружина, дитина, батьки, друзі. Страждає одна людина — страждає її оточення. Врешті виходить більше постраждалих, ніж 20%».

Тим, хто не знає, як спілкуватися з людиною, що повернулася з фронту, Олексій радить чесно про це казати і навіть просити про допомогу. «Можна сказати: “Я відчуваю потребу в контакті, але не знаю, як спілкуватися — що можна питати, що не можна. Не хочу звучати тупо, питаючи, як справи”. І хай вже близька людина спробує пояснити. Хтось каже: ти просто мені дзвони, будемо інколи мовчати”. 

Коли людина говорить, що їй складно, намагайтесь утримуватись від банальних слів: типу, “все буде добре, не переживай”. Це точно не допомагає. Інколи можна промовчати, інколи сказати: “Я хочу тебе підтримати, не знаю як”». 

Щоб не бути нав’язливим і не випитувати в людини про досвід і переживання, якими вона, можливо, не хоче ділитися, позначте для людини можливість вам розповісти і своє бажання слухати. Це поверне їй відчуття контролю. 

«Можна сказати: “Мені дуже хочеться дізнатись про тебе, про твій досвід, але я боюся питати зайвого. І я не знаю, чи хочеш ти про це взагалі розповідати. Можливо, ти думаєш, що я тебе не зрозумію. Але я буду суперщасливий, якщо ти захочеш поговорити про це. Дай мені будь-який знак, якщо будеш готовий”». 

«Замотивовані волонтери — найкращі психологи»

Андрій Омельченко — психолог, керівник центру підтримки «Атлант». Працює з військовими з 2014 року, а під час повномасштабного вторгнення заснував громадську організацію «Центр підтримки Атлант». 

Осередки «Атланту» є у понад 25 містах України: це мобільні групи з координаторами, які виїжджають у підрозділи та госпіталі. Також громадська організація створила гарячу лінію для військових і членів родини — заявку можна залишити через чат-бот у Telegram. 

У мобільні групи входять дипломовані психологи, а також волонтери-інструктори, які пройшли навчання у Андрія: «Часто хлопці готові спілкуватися лише з тими волонтерами, які годували їх на початку повномасштабного  вторгнення, збирали кошти для підрозділу, привозили їм речі. Таким волонтерам довіряють найбільше», — каже Андрій. 

Щоб надавати підтримку захисникам і захисницям, потрібні не лише знання про те, як це робити, але й здатність витримати те, чим діляться військові. Цивільних можуть шокувати розповіді про те, що реально відбувається на фронті, каже Андрій, адже це не вкладається у повсякденну картину світу.

За словами Андрія, самостійно за психологічною допомогою звертається невеликий відсоток військових — це стосується і онлайн-підтримки, і реабілітаційних центрів, які відкривають громадські організації у містах України.

Наразі він шукає фінансування на реабілітаційний центр, куди можна було б офіційно, за домовленістю з головним управлінням морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України (МПЗ ЗСУ), привозити військовослужбовців, яких вивели з передової.

«Офіційний центр лише один — “Лісова Поляна”, — розповідає Андрій. — Але “Лісова Поляна” переповнена, в ній зараз 240 койкомісць. Хто туди буде поступати, розписано на кілька місяців вперед. Але ж від 10 до 20% армії є недієздатною через психологічні проблеми. А отже, за грубими підрахунками, вже зараз нам потрібно більше сотні таких “Лісових полян” по всій Україні, які кожні 2 тижні будуть проводити реабілітацію чергової групи військових і повертати їх в стрій».

Як каже Андрій, багато військових, які вже мають бойовий досвід і йшли служити замотивованими, зараз втрачають мотивацію і більше не хочуть йти в бій. Вони можуть відчувати розчарування, образу на командування чи державу. Але реабілітація допоможе впоратися з цими проблемами, і це важливо не лише для кожного з бійців та бійчинь, але й для армії та країни загалом:

«Я стверджую, що це — найголовніший фактор перемоги, навіть важливіший за отримання зброї. Адже сама по собі зброя не стріляє, і почали отримувати її ми лише після проявленого героїзму українського народу на початку повномасштабного вторгнення».

Щодо самої реабілітації, то вона має бути більше схожа на відпочинок, аніж на перебування в медичних палатах, і Андрій вже має розроблену насичену програму. Проходження курсу реабілітації має бути цікавим для самих військових. Вони не повинні нудьгувати, адже нудьга може призвести до масового вживання алкоголю.

Під час двотижневої реабілітації відбувається як робота з тілом через масажі та фізіотерапію, так і з емоціями, нав’язливими думками, тяжкими спогадами, вибудовується більш позитивний спосіб мислення. Психолог допомагатиме людині проаналізувати досвід, який вона прожила, щоби ставлення до окремих людей чи ситуацій не перетворювалися на узагальнення, що всі погані, всі крадуть, всі шкодять. 

«Вони [військові] мають знову віднайти сенси. До чого можна апелювати? Хтось воює за країну, хтось за побратимів, хтось за свою совість. Це індивідуальний підхід: з кимось ми говоримо про глобальні процеси, що зараз ми вирішуємо долю планети або долю країни. Або ми захищаємо свою сім’ю, або своїх побратимів», — каже Андрій.

Якщо зараз робота з військовими потрібна, щоб вони краще виживали на полі бою і ефективніше нищили ворога, то робота з ветеранами спрямована на адаптацію до цивільного життя. 

«Статистика будь-якої війни така, що по її закінченню за п’ять років мирного життя від погіршення психологічного стану гине більше людей, ніж загинуло на самій війні, — розповідає Андрій. — Від суїцидів, вживання алкогольно-наркотичних речовин, побутових бійок або навіть збройних нападів, у багатьох погіршення психологічного стану впливає на фізичне здоров’я. 

Після війни ветеранам може вважатися війна, накатувати негативні стани, з’являтися нав’язливі думки, дехто може відчувати сором за те, що він вижив, а побратими загинули, або взагалі не приймати таку жорстоку реальність. І на додаток, щоб хоч якось втамувати цей біль, ветерани можуть робити те, що призводить до ще більшого погіршення ситуації, наприклад те ж вживання алкоголю. І на жаль, на прикладі наслідків АТО, ми бачимо, як за кілька років організм просто не витримує».

Пережите на війні може також вплинути на стосунки в родині. Одна з причин непорозуміння, за словами Андрія, може полягати в тому, що навички та реакції, потрібні в цивільному житті та на війні, відрізняються. Військовому важливіша за все безпека, його органи чуття підсилені, реакції швидкі, а емоції, навпаки, приглушені: «Емоційна людина на війні — потенційний смертник або той, хто наражає на смерть інших. У цивільних все навпаки: вони не дуже зібрані, але емоційні».

Тому цивільні можуть здаватися військовим «розхлябаними і ненадійними».

«Буває тенденція, що хлопці намагаються перетворити сім’ю на армію: щоб всі були зібрані, щоб вижили. “Мені все одно, що ти відчуваєш, чи я тебе можу поранити. Мені головне, щоб ти вижила, і тому я маю право бути ось таким”».

Цивільний уклад життя може викликати у військових сильну агресію — єдину емоцію, яку вони можуть собі дозволити. Цьому також сприяє напрацьована за час війни швидка реакція на події, для чого наднирники привчаються викидати адреналін в систему кровообігу значно швидше і в більших кількостях, ніж у цивільних.

По закінченню військової служби з цим можна буде працювати за допомогою когнітивно-поведінкової терапії, але не тоді, коли військовий збирається повертатися на передову. Адже ці реакції можуть бути важливими для виживання військового. 

Щоб краще порозумітися, Андрій радить близьким, родині намагатися самим бути більш зібраними, щоб сприйматися як «свої». 

Перед тим, як іти на фізичний контакт, важливо спершу показати свої наміри і отримати хоча б невербальну згоду. «Показали руками “Я хочу тебе обійняти”, побачили посмішку чи кивок. Дуже важливо не робити нічого різкого й неочікуваного, вчити дітей не настрибувати ззаду. Людина може бути в своїх думках, флешбеках. Ми не знаємо, де він був, що пережив і що переживає зараз». 

Якщо ж певна поведінка або вчинки військового для вас є шкідливими, про це можна говорити, але коректно і з повагою. «Треба розділяти досягнення людини, її вклад у захист країни та її конкретні вчинки тут і зараз. ”Я тебе поважаю за те, що ти робив. Тобі подяка за це, величезний уклін”. І от після подяки можна сказати: “Але оця поведінка не гідна, її треба зупинити”. Ведіть розмову через повагу, подяку, і тоді все буде добре».

Ольга Васіна, фотографії — Олексій Карачинський (фото з проекту «Am I dead yet?»), Андрій Омельченко, обкладинка та колажі — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Як перестати хвилюватися і полюбити спати: вийшла брошура для військових про здоровий сон
• «Травма є у всіх і це нас точно об’єднує». Інтерв’ю із співзасновницею реабілітаційного табору «Український дзен» Марією Какуріною
• «Все більше жінок беруть зброю в руки». Інтерв’ю з бойовою медикинею Світланою Фурсовою про жінок в силових підрозділах
• «Маємо навчитися жити в країні, що воює завжди». Інтерв’ю з військовим та волонтером Денисом Євдокименком