Лист до Харкова. Ніка Коштур

Дорогий Харків,

ми з тобою не бачились вже майже два роки. Я завжди приїздила навідати тебе влітку, бо ще ніде не пила смачніших еспресо тоніків. Все, що мені залишається тепер, це писати про тебе вірші.

Це місто зовсім не схоже на тебе. Повільне, спекотне, що ніколи не бачило справжньої зими. Мій літній Харків. А якби я опинилась поруч з тобою зараз? Чи ходила б я довгими трамвайними рейками на Мироносицькій, чи ховалася б в затінках дворів на Гоголя, перечікуючи спеку? Ти завжди був для мене прихистком, схованкою, безпечним простором. Давай чесно, якби все пішло по пизді не за планом, я завжди могла повернутися до тебе. Сховатися, розчинитися в тобі, заблукати.

Куди мені повертатися тепер? Всі мої друзі роз’їхалися по далеких країнах, безсилі витримувати твій крик, що розриває їм серце. А може, в мене ніколи й не було друзів, може, ти один був у мене, зі своїм літнім запахом розпеченого асфальту в повітрі та прохолодними переходами метро, яке тепер рятує не тільки від спеки, а й від падаючих на голову ворожих ракет.

Мій любий Харкове, я зовсім не знаю, як тебе врятувати. Все, що мені залишається тепер, це писати про тебе вірші.

---

тіло мого міста великана обліплене пластирами 

з під вже зарісших свіжим шаром шкіри порізів 

продовжує тонким струменем тягтися блідо-бардова кров

⠀

перев’язане канатами, 

з різким запахом металу у повітрі, 

з мільйонами очей закритими фанерними повіками,

стоїть моє місто-великан, приймаючи свій черговий виклик.

⠀

моє місто-великан готове захищати мене до останнього.

воно розкриває свою величезну 

металево-скляну долоню

і переносить мене на холми віддалених районів,

що чомусь звуться горами

⠀

його язик тягнеться кілометрами глибокого брудного підземелля з назвами станцій

воно пахне вологим післядощовим бетоном,

смакує розбитим склом,

звучить криками постійних сирен

⠀

моє місто втомилося.

йому хочеться, щоби його пожаліли

йому хочеться перестати давитися власною кров’ю

моє місто на це не заслужило.

⠀

дайте мені спокій! кричить місто. 

дайте мені спокій, не підходьте, йдіть звідси!

вам тут не раді і ніколи не будуть

вам так просто мене не взяти.

⠀

я обіймаю своє місто руками, 

що простягаю на майже чотири тисячі кілометрів

і прошу його заспокоїтись.

все обов’язково буде добре.

P.S. Можливо, не всі ми можемо врятувати свої улюблені міста фізично, хоча нам дуже хочеться, але кожного дня наші життя і наші міста рятує і захищає наша армія. Донатьте на ЗСУ, бо кожна маленька допомога — насправді ВЕЛИКА допомога, яка наближає нашу Перемогу!

Ніка Коштур, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

Інші листи до Харкова