Рєпін, Чугуїв та «Запорожці». Один день на батьківщині художника

30 липня 2023 року, 9:00. Рєпін як викладач

Несу величезний рюкзак. У ньому: айпад, мікрофонончик Zoom, дві триноги [штатива, — «Люк»] — одна для телефона, інша для мікрофону, купа наліпок із «Запорожцями» Рєпіна (сама малювала!), навушники, плед. На метро доїзжаю до станції «Ботанічний сад». Попереду дивовижна рєпінська пригода! Але спочатку потрібні батарейки для мікрофона та пиріжечок з яблучком для себе.

Я рушаю до художньої школи імені Іллі Рєпіна [Харківська дитяча школа, розташована за адресою вулиця Сергія Єсеніна, 8А]. Попереду на вулиці музична школа, там на фасаді весела мозаїка зі звірятками (мій spirit animal — кошенятко біля арфи). Обираю кращий фон для запису…

«Привіт! Мене звати Юля Пілюля, я ілюстраторка та художниця коміксів, засновниця просвітницького проекту “Рідні картини”. Записую для вас цей подкаст в рамках фестивалю на рейках “Рєпін — наш”. Зараз я знаходжусь у Харкові, на вулиці Єсеніна 8а, (сподіваюсь, вона так називається тимчасово) біля харківської художньої школи імені Рєпіна. Ця локація невипадкова, тут ми згадаємо про Іллю Юхимовича у якості педагога».

Про педагогічні здібності Рєпіна відомо небагато. Його називали «поганим педагогом, але великим учителем». Поки я шукала інформацію про його викладання, склалось враження, наче йому то не дуже було по душі — просився у відставку, так собі піклувався про студентів тощо… 

Можу зацитувати його настанови. Думаю, деякі з них тригернуть колишніх учнів художніх шкіл: «Дивіться більше, малюйте довго, пишіть простіше», «Вираз дорожче всього», «Нічого зайвого«, «Шукайте зустрічі великих площин», «Потрібно, щоб тіло було тіло, вода так вода».

При цьому, Рєпін виховав багато цікавих художників як для української культури, так і радянської — вже після Жовтневого перевороту вони будуть писати портрети Леніна і Сталіна та епічні прорадянські сцени. Вважаю, це йшло проти філософії самого Рєпіна. Сам він вчився і багато працював у Санкт-Петербурзі, через що російська імперія привласнює собі його ім’я та роботи, однак робити це несправедливо.

Ось що пише мистецтвознавець Вадим Щербаківський у рукописі «Украинское искусство» 1917 року: «…наприкінці ХІХ-початку ХХ століття з’являються вже українські художники з повною національною свідомістю. За художньою освітою вони належать двом школам: Краківській і Петербурзькій, але спільне середовище і етнографічна маса, серед якої вони працюють, зближує їх та об’єднує. Безсумнівно, що з плином часу вони об’єднаються і створять свою національну школу». 

Згодом, це і відбулось. Наприклад, художник Олександр Мурашко, один з учнів Рєпіна, згодом відкриє Українську академію образотворчого мистецтва — перший і єдиний в УНР подібний заклад освіти. Відкривались школи, академії та курси малювання у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі (який наразі Дніпро), Криму, Полтаві, Камʼянець-Подільскому та багато де ще.

Не зважаючи на те, що українські художники мали непогані перспективи та умови праці в тих столицях, вони бажали отриманні знання принести додому і використати ці всі надбання для творчого розвитку наших міст.

Тим часом, я наклеїла стікер з козаком на будівлю художньої школи. Тепер заправлюсь кавуською і знову на метро — потрібно на станцію метро «Архітектора Бекетова». Там до мене приєднаються Надійка та Софія.

10:28. Сховані картини

Ставлю камеру прямо у першого виходу з метро. Там чудово видно Харківський музей образотворчого мистецтва [вулиця Жон Мироносиць, 11].

«Тепер я перемістилась до Харківського художнього музею. Зараз тут немає основної експозиції — вона начебто в евакуації. Немає також красивих вітражів — вони були пошкоджені внаслідок обстрілу у березні 2022 року».

Саме в цьому музеї, так близько до Батьківщини Рєпіна, знаходиться перша версія [картини] «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Вона виглядає більш імпресіоністичною та романтичною, і чомусь вона не така відома, як друга її версія, що знаходиться в Російському державному музеї. По секрету скажу: на цій версії картини запорожці у Рєпіна пишуть листа не турецькому султану, а московському царю…

Не знаю, чи так це було насправді, але Ілля Юхимович багато критикував російську владу. Згадайте лише жалюгідних «Бурлаків на Волзі», жорстокі потворні картини типу «Іван Грозний вбиває свого сина», «Царівна Софʼя», «Хресна хода в Курській губернії», «Більшовик», «Дуель» тощо. Деякі з цих картин були створенні під час членства Рєпіна у Товаристві пересувних художників.

«Пересувників» часто відносять суто до російського мистецтва, але серед членів товариства були українці, вірмени, латиші, і всі вони були дуже зацікавлені в розвитку своїх національних шкіл малювання. Більш того, «пєрєдвіжнічєство» — це бунт проти петербурзької академії мистецтв, що насаджувала імперські цінності студентам. «Пересувники» хотіли розповідати про реальний стан суспільства, займатися просвітою у провінціях, бути морально і фінансово незалежними від царя.

Цікаві також картини Рєпіна про народовців 80-х років: «Арешт пропагандиста», «Під конвоєм», «Не чекали», «Сповідь». Рєпін їх ретельно ховав і показував лише надійним друзям. 

Тільки в радянській час картини стали популярними, але СРСР Рєпіну теж був не до вподоби. У 1918 році художник проживав у своїй дачі в Куоккалі. Раніше це селище було територією російської імперії. Коли та розпалась, Фінляндія стала незалежною, а Рєпін вертатися в Росію ніяк не бажав, не зважаючи на спроби влади та друзів заманити його назад. Бути похованим він мріяв на Чугуївщині, але закриті кордони завадили перемістити його тіло після смерті.

Я наклеїла стікер на фасад музею збоку. Подарувала пару аркушів Надії та Софійці. Зараз спробуємо зайти в музей, є відчуття, що це дарма… Але чекайте! Відкрито!

Я: — Доброго дня, а ви що, працюєте?!

Охоронець: — Канєшно, по ступеньках і налєво виставка. 

Оглядаємся. Тут досить темно, бо вікна забиті, але трошки видно цікавий інтерʼєр будівлі. На вході до виставки нас зустрічають дві вартові рідного мистецтва, починаю записувати.

Я: — Доброго дня, мене звати Юля. Ми б хотіли поцікавитись як у вас тут справи. Чули, тут «прильот» був, вітражі вибило…

Вартова 1: — Та ми нічо так. Вікна нам спонсори вставили. Там дошки [на вікнах], щоб ще раз не вибило, якщо прилетить, а так… Більшість експонатів евакуювали, щось у підвалі. Ви якісь журналісти?

— Ну типу того… Ми проводим фестиваль «Рєпін — наш» і зайшли сюди дізнатися про «Запорожців».

— Ой ми ж не мистецтвознавці, ми нічого не розкажемо!

— Просто цікаво, чи картина у безпеці…

— Так-так, все у неї добре. А зараз у нас інша виставка, воєнна! Ось дуже хороший художник [Віктор] Ковтун намалював Харків. Дєвочкі, у нас тут ще музика така… трогатєльна, зараз включу. 

Починає грати Океан Ельзи «Не твоя війна». Оглядаємо виставку, сцени знайомі: атака на ХОДА, пожежа у СБУ, біженці, військові, волонтери, діти у вишитих сорочках, Залужний, Зеленський… О, портрет маслом [міського голови Ігоря] Терехова. Ну і кєк.

Я: — Приємно з вами було познайомитись! Давайте я вам наліпки із запорожцями подарую!

Вартова 1: — Боже! Яке щастя! Дякую! Я весь холодильник обклею!

На виході з музею вглядаємось у вікна, що виходять на сходи. Не бачу візерунків на склі. Невже вітражі прям зовсім зняли?

На годиннику 11:20, можем запізнитися на електричку. З усім знімальним знаряддям сідаю в таксі.

Таксист: — Ого, це шо? «Караоке на майдані»?

Я: — Ні-ні, не бійтесь, я вас знімати не буду… Ми в музеї зараз дещо знімали.

Таксист: — А чо бояться? Може, я хочу стать відомим на весь світ! От якщо ви репортери, дізнайтесь, що за непорозуміння відбувається… Центр міста! Ганьба!

Це ми проїжджаємо повз покинуту будівлю, що справа від театру імені Шевченка.

Я: — Чула, що Гайсинська її давно викупила, хотіла ТЦ тут побудувати…

Таксист: — Ой, ну а хто ж ще! А я ось таксую… Було пару точок на Барабашово, срусскіє ці усе спалили. 

Це жахливо, я вам дуже співчуваю.

Та кручусь як можу. Тут я живу, до речі, на Бурсацькому узвозі. Півтора тижня тому виселити хотіли, уявляєте?

— В сенсі? Навіщо?

— Та хотіли тут щось розбирати, пояснювали про будівництво дитячого центру якогось… Точно не зрозумів. Але потім передумали виселяти, кажуть, не можуть компенсувати мені житло. Почали тільки-но щось поруч розбирати. 

— Жах, це ж історична будівля!

— Саме так…

11:34. «Вкрадені»

Доїхали до виставки «Вкрадені». Поки дівчата розглядають картини, записала невеличку частину подкасту:

«Тепер ми зайшли на виставку “Вкрадені”, яку я організувала в рамках свого проекту “Рідні картини”. Позаду мене знаходиться перемальована картина Іллі Рєпіна “Вечорниці”. Полотно було намальовано в Чугуївщині, але виставляється у Третьяковській галереї в Москві. Незабаром ми відправляємось електричкою до рідного міста художника, Чугуєва, а також опитаємо мешканців про мистецтво Рєпіна»

Клею стікер на «Вечорниці». Мені можна!

Софія мені дякує, їй дуже сподобалось. Але в Чугуїв сьогодні їхати не хоче, тому ми прощаємося. З Надійкою гуляємо пішки до Південного вокзалу через [вулицю] Чоботарську, Котляра, Благовіщенську. Як тут красиво! Зайшли в «Жорж» по каву та морозиво. 

12:04. «Побалакати про мистецтво»

Ми дійшли до Південного вокзалу, тут зустріли Маграна. Він нам допоможе чіплятись до людей. Купили квитків до Чугуєва. 21 гривня в один бік на одну персону. Шоста колія, сідаємо. 

Відправлення о 12:31. Електропоїзд шумить, я перевіряю звук, відкриваю на айпаді картини Рєпіна. Буду носити навушники для контролю звуку. Попросила Надю знімати, а Маграна допомагати підтримувати розмову і нести рюкзак. Все готово! Наклею кудись стікер… Думаю, цей регочучий козачок тут буде довго вісити, бо відчуття, що вагони рідко прибирають… Людей в електричці непогано, є кілька пасажирів хто спить, їхній спокій порушувати не будем. 

Сідаємо до дідуся в гавайській сорочці:

 — Вітаю, а чи можна з вами трошки побалакати про мистецтво? 

 — А?

 — Побалакати про мистецтво можна? 

 — Ой… Я в мистецтві… ну тільки про тяжьолу музику балакать можу.

 — А про Рєпіна?

 — Та не дуже…

Намагались подарувати йому стікери, чогось не схотів. Добре, сідаємо до рудої жіночки з чубчиком.

 — Мене звати Юля. Проводимо фестиваль «Рєпін — наш». Хочете про мистецтво з нами поговорити?

 — Ой, ну можна.

 — Знаєте цю картину?

 — О, це «Запорожці, що пишуть листа турецькому султану»! Знаю ще як.

 — Це її перша версія, вона знаходиться в Харкові. А ось ця, друга, більш відома, в Третьяковці.

 — У нас в Чугуєві і музей з ним є, ще інший музей яка галерея і на вокзалі картини висять.

 — Вау, на вокзалі? Так цікаво!

 — Зараз вам фото покажу на телефоні… Ось такі штуки. Приїзжайте в Чугуїв, подивитесь.

 — Туди і їдемо… і спробуємо завітати на вокзал! Дякую, що розказали, ви така молодець. Хочете стікери подаруємо?

 — А давайте.

З нами захотіла побалакати родина — батьки та дві маленькі дівчинки.

 — Проводимо фестиваль на рейках «Рєпін — наш». Зараз картину вам покажу!

 — Ну давайте…

 — Ось це «Вечорниці»…

 — Ну… що ми про них вам можем розказати…

 — Уявляєте, що такі люди ходили Чугуївщиною? Дивовижно!

 — А ми не з Чугуєва, ми туди їдем з Харкова. Але так… Цікаво…

 — Ми теж з Харкова, будем дивитися на батьківщину Рєпіна.

 — Ну музей там є… Але ж він такий собі, там мало чого є. Картин трошки, якісь там шафи стоять історичні… Типу він ними користувався.

 — Так, це ж історико-меморіальний музей, не галерея. А ця картина доречі в Третьяковці в Москві зберігається.

 — О! Ти диви! Ну паразіти, треба їм там в Москві за це привіт передати бомбами.

 — Дійсно, це так несправедливо.

 — Що за фігня? Хай віддають. Навіщо їм Рєпін? Чим заслужили?

 — Повністю погоджуюсь. Будем повертати картини собі! Хочете стікерів?

 — Дівчатка дуже раді будуть. Дякуємо вам, удачі!

Дарую два листа, щоб діти не сварились. Щось втомилась… В останньому вагоні негусто людей. Пропоную Наді побалакати про мистецтво, вона не хоче. Пропоную Маграну, він погодився.

 — Ну що, колего, вітаю вас… 

 — Бачились! Про рідне мистецтво побалакаємо?

 — Авжеж…

 — Ось у мене є підбірка цікавенька. Це Рєпін намалював «Козаків на Чорному морі».

 — Ух ти яка вона! Скільки всього відбувається, стільки людей… Така динаміка. На морі пливуть, а там хтось на бандурі грає.

 — Ващє крейзі.

 — Ну Рєпін він справжній козак, передав весь вайб.

 — Саме так. А от є ще одна картина — «Кінець чорноморської вольниці».

 — Ой-ой-ой. Як сумно. Вони розбиті, плачуть. Їх так мало лишилося!

 — Ось так. Що цим хотів Рєпін сказати?

 — Закінчилося козацтво. Сумно йому, ностальгує за минулим пращурів.

 — Як і ми.

 — Точно… Дякую за цю розмову.

 — Вам дякую. Слава Рєпіну!

14:01. Рєпін — наш!

Доїхали! Нас зустрічає меморіальна дошка, присвячена Рєпіну. Намагаємось потрапити всередину вокзальної галереї, але марно — вона зачинена для відвідувань. Маємо дістатись до усадьби Рєпіна, до неї пішки 38 хвилин.

Знайомимся із Чугуєвом. Натрапили на піцерію, що схожа на копію «Буфету». Напевно, їм варто розширитись регіонально, квадратну піцу тут точно чекають. 

Поруч з піцерією — парк слави. Лавочки, зелень і діди-шахісти — все, що ми любимо. 

Рєпіна у місті поважають. Тут є мурали різних масштабів та якості і, загалом, цікава творча атмосфера. 

Дійшли до усадьби-музею. Меморіальна дошка з каменю, напроти вхід, але закрито. Всередину ми не потрапимо. На фоні зачинених вікон записую останню частину:

«Ілля Рєпін походить з козацького роду Ріпи. І, насправді, його було б справедливіше називати Ріпиним, бо Рєпін — це російська адаптація його прізвища.

В росії XIX століття наче не було нічого поганого в тому, щоб бути козацького походження. Більше того, козаки були свого роду брендом, бо усім подобались легенди про хоробрі воєнні походи, для росіян слухати їх було щось типу переглядом вестернів. Цим успішно користувався, наприклад, Гоголь».

Про козаків Рєпін багато знав завдяки своєму близькому товаришу Дмитру Яворницькому. Більшість всього, що відомо про козацтво, ми знаємо саме завдяки цьому історику. Яворницький дуже допоміг Рєпіну у створені «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» — той надав художнику у якості референсів музейні історичні експонати козаччини, обʼєкти з розкопок, у тому числі черепа.

По козацько-українським картинам дуже помітно, що Ілля Рєпін ностальгує. Для нього козаки існують не у формі справжніх воїнів, а лише як міфи. 

З Україною Ілля Рєпін був пов’язаний не тільки походженням, але й чуттєво. Він був закоханий в українську природу, людей, фольклор, обговорював український стиль в мистецтві та національне питання.

Доказом до останнього є повага до постаті Тараса Шевченка. Його Рєпін називав «апостолом свободи», опікувався зведенням памʼятника Шевченкові до його 100-річчя, намалював листівку, яку збирались продавати для збору коштів, і навіть заснував спілку захисту пам’ятників Шевченку. Тому ми маємо без сорому казати, що Рєпін — наш!

Робота закінчена, можна відпочивати! Наліпили трошки стікерів навколо і пішли їсти в «Кулиничі». Рідененькі… «Куліни» тут не звичайні, а рєпінські. На вході інсталяція з палітри та пензликів, на стінах картини Рєпіна, різні ескізи, написи тощо… Дивовижно. Поїли гречки з котлеткою і пішли трошки гуляти Чугуєвим. До наступної електрички чекати ще довго — відправлення о 19:34. 

Від міста цікаве враження… Тут змішались забуті архітектурні памʼятки, сліди війни та спокій — біля фонтанів і клумб у формі метеликів граються діти.

Дійшли до памʼятнику Рєпіна. Шкода, що не одразу помітила його, краще б на його фоні записала кінець. За памʼятником алея сосен, далі — будинок культури. Будівля в аварійному стані. Обходиш збоку, відкривається жахлива картина. Він повністю розтрощений, а завали поросли травою… І це за спиною Рєпіна.

Рєпіна росіяни називають найвеличнішим російським художником. Та хіба б самому художнику таке звання сподобалось? Особливо знаючи, як поводяться росіяни з його малою батьківщиною…

Хоч це все звучить боляче, до цього ми звикли. Така вже наша буденність. Покидаємо Чугуїв у доброму настрої, це був дивовижний день. Як багато і як мало ми маємо! У нас попереду багато культурної роботи, тож не час впадати у відчай.

Текст і фото: Юля Пілюля, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

«Харків, де твоє обличчя?». Інтерв’ю з історикинею мистецтв Оксаною Семенік про деколонізацію української культури та харківську ідентичність