За містом
Мистецька спільнота СВАЯ: як досліджувати життя та мистецтво разом з дітьми?

СВАЯвідкрита мистецька спільнота, що утворилась у 2009 році в Чернівцях в процесі роботи над однойменним самвидавом. Це арт-експеримент із того, яким може бути друковане видання, якщо не зважати на правила формату.

Кількість примірників СВАЇ завжди маленька — до 500. Номер може бути тематичним або ні. Наприклад, перший випуск був газетою про постмодернізм, а п’ятий називався «30 слів в секунду»

Окрім самвидаву, лідерки спільноти Ольга Поляк та Марія Агісян працюють над мистецькими проєктами, до яких залучають місцевих підлітків. Серед найбільш помітних  дитячий табір Land Art Camp (2018), міжнародний проєкт P’aint Your Town (2019), простір «Відкрита майстерня» та підліткова арт-група Zwanzig Partisanen.

Разом із кураторкую Анною Потьомкіною засновниці СВАЇ написали одну з брошур серії «Лабораторія сучасного мистецтва». Завдяки цій серії діти з дорослими можуть навчатися, як використовувати арт-інструменти у повсякденному житті. 

Спеціально для «Люка» Анна Потьомкіна поговорила з Ольгою Поляк та Марією Агісян про те, як мистецтво допомагає працювати з пам’яттю, навіщо воно дітям і яким користям підлітки можуть навчити дорослих.

СВАЯвідкрита мистецька спільнота, що утворилась у 2009 році в Чернівцях в процесі роботи над однойменним самвидавом. Це арт-експеримент із того, яким може бути друковане видання, якщо не зважати на правила формату.

Кількість примірників СВАЇ завжди маленька — до 500. Номер може бути тематичним або ні. Наприклад, перший випуск був газетою про постмодернізм, а п’ятий називався «30 слів в секунду»

Окрім самвидаву, лідерки спільноти Ольга Поляк та Марія Агісян працюють над мистецькими проєктами, до яких залучають місцевих підлітків. Серед найбільш помітних  дитячий табір Land Art Camp (2018), міжнародний проєкт P’aint Your Town (2019), простір «Відкрита майстерня» та підліткова арт-група Zwanzig Partisanen.

Разом із кураторкую Анною Потьомкіною засновниці СВАЇ написали одну з брошур серії «Лабораторія сучасного мистецтва». Завдяки цій серії діти з дорослими можуть навчатися, як використовувати арт-інструменти у повсякденному житті. 

Спеціально для «Люка» Анна Потьомкіна поговорила з Ольгою Поляк та Марією Агісян про те, як мистецтво допомагає працювати з пам’яттю, навіщо воно дітям і яким користям підлітки можуть навчити дорослих.

Лідерки спільноти СВАЯ Ольга Поляк та Марія Агісян

Анна: Марія, Ольга, розкажіть, що означає назва СВАЯ? 

Марія: Це клич, який використовував наш вже покійний друг Олег «Рудий» Гальчук, аби знаходити своїх людей в горах. Приміром, він гуляв Сокільським хребтом і на всю горлянку кричав: «СВАЯ!». Якщо з сусіднього горба хтось відповідав тим же словом — це означало, що поруч свої. 

Цей клич обрали для назви локального андерграундного самвидаву, який готували чернівецькі поети Наталя Вітвицька і Роман Стадник. Вони ж залучили Олю Поляк як дизайнерку. 

Згодом, коли проєкт підхопили ми з Олею, назва почала обростати новими сенсами. Але зін СВАЯ завжди був своєрідним кличем, за яким ми шукаємо своїх. 

А.: Ви працюєте як дует, але кожна має і власну діяльність. Розкажіть, чим займаєтесь поодинці? 

Ольга: Колись ми відчували потребу у колективній діяльності та спільноті, якої бракувало в підлітковому віці. Коли ця потреба була задовільнена, захотілося реалізовуватися як в дуеті, так і окремо.

Я працюю в художній школі з дітьми віком 11-15 років. Саме з них здебільшого формується пул неформальної арт-формації Zwanzig Partisanen, яку ми з Машою куруємо. Це мистецьке об’єднання підлітків, учасники якого можуть експериментувати та втілювати мистецькі ідеї.

М.: Не люблю використовувати маркери щодо назви себе та власної професії. Завжди говорю, що я вчителька етики і естетики в неіснуючій постапокаліптичний школі. Спершу це був жарт, тепер — концептуальна ідентичність.

Зараз намагаюсь структурувати те, чим займаюсь протягом останніх 5-6 років. У мене є досить великий архів текстів, фото, відео документації та синтезованих матеріалів. Об’єднує весь цей хаос мотив щоденника. 

Є тематики, які найбільше мене цікавлять. Наприклад, точки перетину персональних рефлексій з глобальними тенденціями, рефлексія власних травм відносно колективних. Дуже цікавить тема ментальних станів, соціальна адаптація, зокрема на пострадянському просторі, а також фіксація буденності з її деформаціями, збоями та викривленнями.

Обкладинка брошури з серії “Лабораторія сучасного мистецтва”

А.: Чи є вашому дуеті ролі, які кожна з вас зазвичай виконує? В чому ваша різність?

О.: Так, ролі розмежовані. Маша — генераторка ідей і людина, яка вирішує проблеми по ходу. А моя сильна сторона — це планування і раціональний підхід. Я складаю бюджети і тримаю технічну сторону, Маша займається комунікацією та концептуалізацією, її підхід більш інтуїтивний.

М.: Колись це красиво сформували мистецтвознавець Саша Сушинський, куратор Галереї на Штейнберга в Чернівцях, і митець Лео Троценко. Вони робили музичний перформанс, де перевтілювались в мене і Олю. Лео, який зображав Олю, маніпулював твердими предметами, а Сушинський, зображаючи мене, — м’якими. Оля мислить великими вагомими структурами, я — деталями і нюансами. Вона задає вектор, а я прописую розгалуження траєкторії.

«Підлітки — це дзеркало, через яке ми спостерігаємо за собою»

А.: Ви завжди наголошуєте, що ваша робота з дітьми це не навчання «згори вниз», а горизонтальна співпраця і обмін досвідом. Розкажіть більше, як діти вплинули на вас як на художниць та кураторок?

О.: Діти дуже надихають. Коли втрачаю бажання щось робити і задаюсь питанням навіщо я це роблю, їхня присутність відповідає на це питання. 

Більшість речей, які ми робили, були радше стихійними і незапланованими заздалегідь, але вони завжди відповідають запиту підлітків. 

Діти дають велику кількість енергії і, головне — в них зовсім інакші погляди. Вони, можна сказати, виросли вже в іншому світі. Речі, які нам здаються буденними і зрозумілими, діти піддають сумніву і питанням. Багато про що я б не задумалась, якби не вони. 

М.: Робота з дітьми — це можливість сісти в машину часу і перенестись у власний підлітковий вік. Багато соціальних блоків формуються якраз тоді, а через спілкування з підлітками ти можеш переосмислити власні установки. 

З дітьми ти перестаєш мислити категорією провалу. Ти, скажімо, не думаєш про те, що портал в паралельний вимір неможливо зробити. Ти думаєш, як його зробити.Підлітки можуть тебе вказати, де твої дії не відповідають власним ідеям. 

Хрестоматійна історія: в ленд-арт-кемпі ми піднімались вгору, і Оля, аби підбадьорити всіх, каже: «Давайте! Зате у вас будуть підкачані сідниці!». Тоді одна з учасниць кемпу та приверженица бодіпозитиву спитала: «А що ви маєте проти обвислих сідниць?» 

В таких ситуаціях стає зрозумілим: інколи ми за звичкою транслюємо застарілі погляди, до яких вже не маємо відношення. 

Підлітки — це дзеркало, через яке ми спостерігаємо за собою.

А.: В брошурі «Лабораторія сучасного мистецтва» ви зазначали, що мали невеликий досвід роботи з дітьми з особливими потребами. Чи можете ви розповісти про це детальніше?

М.: В шостому випуску СВАЇ є сторінки, надруковані шрифтом брайля. Один з учасників команди Zwanzig Partisanen, Рома Степанів, знайшов на дідусевій квартирі старі кліше для написання шрифта Брайля, і ми вирішили їх використати. Думаємо розвивати це в наших випусках і далі.

Другий кейс — спроба співпраці зі школою для дітей з вадами слуху. Але в результаті нічого не вийшло, бо адміністрація школи, з якою ми співпрацювали, була не налаштована на подібні формати.

Прев’ю брошури з серії “Лабораторія сучасного мистецтва”

О.: Інколи люди, які працюють в сфері, абсолютно не зацікавлені в інклюзії. Бажання, аби діти були інтегрованими, майже немає, зате є бажання, щоб хтось робив їхню справу за них. 

М.: Загалом було враження, що викладачі не вірять в дієвість інклюзії та у взаємодію між дітьми. Так, особливість дитини вимагає іншого підходу, але мені здається, надмірна увага до інакшості стає на заваді до інтеграції в навколишнє середовище.

Третій кейс — робота з дитиною з особливостями розвитку в проєкті P’aint your town. Хлопець був досить комунікабельний і легко інтегрувався в спільноту. Але було зрозуміло: дорослі виховали його так, що між ним і рештою завжди має бути якийсь медіатор. 

Були питання, які він міг вирішити самостійно, але з рештою звертався до нас. Ми відчували себе некомпетентними в цьому і боялись зробити щось неправильно. На мою думку, ентузіазм — це дуже круто, але в проєктах з інклюзією дуже важлива участь професіоналів, які розуміють, як вибудовувати комунікацію і подолати бар’єри.

«Мріємо створити неформальну школу мистецтв»

А.: В якийсь момент діти, з якими ви починали Zwanzig Partisanen, дорослішають, і, відповідно, формати роботи треба змінювати. Що ви робите тоді?

М.: Для мене є дві фази дорослішання «партизанів». Перша — коли учасники перетворюються на організаторів та беруть на себе відповідальність. 

Наприклад, після проєкту P’aint your town група на чолі з Ромою Степановим організувала денну виставку в дворику Українського дому в Чернівцях. Підлітки самі обрали роботи, сформували експозицію, написали кураторський текст. Ми з Олею виступали виключно як порадниці. 

P’aint your town — інтерактивний культурно-освітній проєкт та арт-обмін для молодих і дуже юних митців з України та Німеччини, в рамках якого художники досліджували тему приналежності публічного простору. Ми хотіли, щоб проєкт став простором для обміну різних поколінь, тож вік учасників — 12-30 років. 

Друга фаза — це коли «партизани» починають співпрацювати з нами в проєктах, долучаються до спільноти СВАЯ та відкритої майстерні. 

Доросліші підлітки стають нашими колегами, а не учнями. По суті це і є наша мета — зробити так, аби з часом наше менторство було непотрібним.

Процес створення самвидаву з ручним друком

А.: Розкажіть, про що ви мрієте?

М.: Мріємо створити неформальну школу мистецтв з акцентом на міждисциплінарність, з авторськими курсами від близьких нам митців і мисткинь. Школу, де підлітки мали би можливість розвиватись в різних напрямках: мистецтві, кураторстві, арт-менеджменті. Є мрія сформувати школу не лише як інституцію, а і як явище. 

Наприклад, існує таке поняття як «паризька школа» — це не про будівлю, а про вплив, про митців, які працювали в Парижі у 1900-1960-х роках. Тобто, це спільна назва унікальних арт-процесів, які народжувалися в тому числі завдяки унікальній атмосфері міста, що притягувало художників світу. 

Паризька школа — це не інституція, а явище. Бо, вочевидь, для арт-процесів це дуже важливо — не школа як приміщення, а процеси, атмосфера, у якій народжуються і виростають цікаві проєкти.

Тому і СВАЯ — це не тільки самвидав, чи «клуб по інтересах», а спільнота людей, які практикують мистецтво і вбачають в ньому багато чого. Зокрема, інструмент для пізнання світу та вираження власних почуттів і думок щодо нього. 


Серія брошур «Лабораторія сучасного мистецтва»  створена Платформою культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ за підтримки Українського Культурного Фонду для того, щоб дорослі з дітьми могли вивчати сучасне мистецтво і на практиці використовувати його інструменти в повсякденності.

Завантажити брошури
можна на сайті фонду ІЗОЛЯЦІЯ. Семінар, приурочений до їх виходу, доступний за посиланням.

До 20 жовтня триває open call для освітніх закладів. Заповнивши
форму, ви можете отримати друкований комплект із семи брошур, інтерактивних постерів та інших корисних додатків. Вони допоможуть використовувати арт-інструменти у навчальних процесах. 

Анна Потьомкіна, фотографії надані мистецькою спільнотою СВАЯ