За кордонами близькості. Історії людей, якім довелось залишити рідний дім

Цей текст — контакт із живими людьми. Які мають свої переживання, досвід, історію. І я фантазую про те, що наблизитись один до одного можна тільки через діалог. Через пошук спільних переживань, які можуть поєднувати. І тоді близькість можлива, навіть якщо вас розділяють сотні тисяч кілометрів. 

Останнім часом ми все більше стикаємось із цим відчуттям розділення. І мені хочеться хоча б подумки накласти шви на цей великий розрив і ризикнути поєднати в тексті тих, хто виїхав, із тими, хто залишився. 

Щоб це зробити, я поговорила з жінками, які мали досвід вимушеного переміщення. Перші п’ять історій гостро ілюструють переживання, з якими зустрічаються ВПО — внутрішньо переміщені особи. Хтось із них повернувся, хтось залишився, а хтось досі знаходиться у підвішеному стані. Між світами. 

В моїх розмовах я помічала схожі мотиви. Ніби одна і та сама пісня, яку співають різними голосами. І всі слова в ній про тугу за домом, ізольованість від решти світу та велике бажання близькості. А ще такі емоції: 

— Емоційне розщеплення;

— Втрата почуття дому;

— Відкладені почуття;

— Тривожність;

— Неможливість близькості;

— Жага повернутись додому та, водночас, страх неприйняття;

— Знецінення свого досвіду;

— Відчуття провини.

Далі — трошки детальніше про кожне з цих переживань. 

Емоційне розщеплення через травматичний досвід 

Розщеплення — процес, коли психіка не може впоратись з величезним навантаженням і ніби розділяється на дві частини. В одній із них залишається біль, в іншій зберігається творча адаптація до життя. 

З часом, якщо не ризикувати проживати втрату в тій зболеній частині хоча б маленькими шматочками, вона має тенденцію капсулюватись і впливати на наше ментальне та фізичне здоров’я. Це може проявлятися по-різному, але кожен з нас, без винятку, відчув, що після 24 лютого 2022-го життя ніби розкололось навпіл. 

Це розщеплення відчувається і досі. В тому, як ми тримаємо дистанцію і не ризикуємо контактувати з чимось близьким, цінним і рідним, адже спогад про нього приправлений болем. Навіть якщо це рідне місто, в яке хочеться повернутись. 

Історія Серафими. Про те, що кохання перемагає смерть, і досвід життя між світами

Мені завжди було комфортно вирушати в дорогу і некомфортно повертатись. А в рік, коли почалась війна, я, навпаки, почала отримувати задоволення від свого міста. І є якась іронія в тому, що коли довелось їхати — мені цього не хотілось. Особливо, коли тебе вичавлюють бомбами. А ще, коли я їздила кудись раніше, то робила це сама і відчувала свободу. А тут небезпека торкнулась моєї сім’ї, і зокрема Суни — моєї доньки, дитини з ДЦП, яка не тільки не може пересуватися, а взагалі існує між світами з народження. 

Я прийняла рішення повертатись до Харкова, щоб забрати маму і Суну. Мені було страшно і здавалося, що прилетить обов’язково саме в мій потяг. Або як тільки я візьму доньку на руки, почнуть їхати танки. Якесь параноїдальне почуття.

Мене зустріли друзі на машині. Поки їхали, все було як в тумані. Здавалося, що я зараз протягну руку і я потраплю в інший світ. В прямому сенсі. Відчуття зміненого стану свідомості. 

Я доїхала до дівчат. Ми плакали. Обіймалися. Мама ділилась тим, що з нею було, коли бомбили. Як вона стояла посеред кімнати з дитиною на руках. Але тепер ми були разом. Ми зібралися, і я відчувала себе воїном. 

Моя дитина важила сім кілограмів. Вона була тонка, як дідусь, що помирає. Скелет і натягнута паперова шкіра. Можливо, тому, що чула звуки війни. 

Потім ми ризикнули перетнути кордон зі Львова до Польщі. Там на нас ніхто не чекав, та й, власне, ніде ніхто не чекав. І от під час перетину кордону було дуже дивне враження. Ніби…вийти з іншого світу. З такого, де замість повітря — гліцерин, і де ти рухався через зусилля. А потім опиняєшся у світі, де можна дихати, та охуєваєш. Тут дійсно є умови, які полегшують життя мами та дитини з ДЦП. 

Я за кордоном вже півтора року, але я не знайшла для себе якогось спілкування з людьми. Постійного. Глибокого. Близького. Я відчуваю себе відірваною від племені. 

Я розумію, що навряд чи ми повернемося. І від цього робиться страшно і хочеться плакати. І мені дуже шкода, що я не можу повернутися додому. І не тільки через війну. З Суною мені там буде неможливо. І від цього — боляче. А тут ніби легше з донькою, але я досі не розмовляю польською мовою і досі не інтегрована у суспільство. Я не маю на це сил. 

Зараз мені соромно, але стало знову страшно повертатися в Україну. Це схоже на параною. Тільки я повернусь, якась хуйня станеться. В мене кілька разів таке було. В мене залишився хлопець в Україні і я декілька разів їздила туди. І було таке, що як тільки я перетинаю кордон, починають бомбити саме там. 

Але тут такий прикол, що коли їдеш до кохання, базові програми виживання йдуть нахуй. При чому це працює, що з Суною та мамою, що з хлопцем. Це дуже поетично зараз. Кохання сильніше за смерть. І за всі страхи. Я хочу на це спиратись.

Втрата ідентичності та почуття дому 

Дім — це архетип, який певним чином впливає на те, як ми мислимо, переживаємо себе та інших навколо. Дім — це невіддільна частина нашої ідентичності. Адже коли ми розповідаємо про себе комусь незнайомому, то майже завжди кажемо звідки ми родом. І це одразу багато чого пояснює про нас. Про наш біль. Біль харків’ян, маріупольців, вінничан. 

Дім буває різний. Рідний. Теперішній. Бажаний. Ми надаємо цьому символу безліч значень. Одне з них — відчуття приналежності. Адже вдома чекають. Вдома приймуть. Вдома можна зігрітися біля рідних. 

Вимушено переміщені українці ніби існують у тривимірному середовищі. Десь між минулим, теперішнім та майбутнім домом, який ще потрібно відшукати. І інколи ця невизначеність перетворюється на величезну тривогу, яка змушує бігти, не зупиняючись.

Історія Альони. Про баланс у невагомості та постійний біг

Цей досвід шалений. І він не закінчився. Він ще триває. І скільки б я не працювала із психологами, від болю ти нікуди не дінешся. Я тільки вчусь із ним жити та все. 

Ще з березня 2022-го я живу в постійній дорозі — місяць в Україні та місяць за кордоном. Можливо, це стало моїм поточним побутом. Я приїжджаю до друзів, які живуть за кордоном. Вони мені виділили окрему кімнату, і там я можу нормально виспатися і ковтнути повітря. 

У травні Київ обстрілювали майже кожного дня. Попри те, що я звикла до цих обстрілів ще у Харкові, це все одно стрес. І моя психіка не витримує. Я чесно зізнаюсь, що намагалась втекти від цього.

Але, насправді, знаходячись за кордоном у друзів, я розумію, що все одно я не вдома. Я стикнулась з тим, що в мене ніби два доми, але немає жодного. І це дуже важко. 

Я не знаю, що робити далі. Я не можу повністю виїхати з країни. І я не можу постійно тут залишатися. Це постійна гойдалка, як розхитує туди-сюди. 

Я з Донецької області. І у 2013 році я переїхала в Харків. Жила там близько десяти років. Харків став моїм домом. І тут мені вдруге довелось його покинути. Я переїхала в Київ, але тут не відчуваю себе у безпеці. Питаю себе постійно: «Невже знову?». Я порахувала, що за рік у мене було сім переїздів. 

Мої батьки залишились в Донецькій області. Їх місто не окуповано, але знаходиться біля лінії фронту. І от нещодавно я їхала з друзями з Німеччини до Чехії. І у моєї бабусі трапився інсульт. Мені зателефонував батько, сказав про це. І так боляче, коли ти не можеш приїхати прямо зараз. Щоб бути з ними поруч, потрібно 30 годин. І це тільки до Києва. Тобі потрібно 2-3 дні, щоб туди доїхати. 

Я вже звикла раз на місяць проводити добу в дорозі. Це час, коли мене ніхто не чіпає. І я можу просто відпустити контроль. Все контролює водій. Просто їдеш, як хотілось би по життю. Просто їхати й не приймати жодних рішень. А коли залишаєшся довго на одному місці з’являється оце невизначене почуття — ти ніби вдома, а ніби й ні. 

Це як коло, в яке ти сам себе замкнув. Це дуже боляче і сумно, я дуже часто плачу, бо здаюсь собі нікчемною. Я зробила так багато виборів у своєму житті, а цей — не можу. Здавалося б, це так просто — вибрати країну та адаптуватись до неї. Але ти не можеш, бо твоє серце — в Україні. 

Це як постійна спроба втечі. Спочатку пробуєш втікати в роботу. Не виходить. Залишається бігати між країнами. І, можливо, мені не так і потрібен цей вибір, бо цей постійний рух працює як пластир. 

Я пережила багато різного. Коли був «приліт» на Краматорський вокзал [терористична атака Росії проти цивільних людей, які евакуйовувалися через Краматорськ, вранці 8 квітня 2022 року, — «Люк»], я повинна була бути там. Але моя мама буквально переконала мене їхати на автобусі. А ще був момент, коли ми застрягли у полі під Ізюмом, а там були бої та нас зустріли військові…

Це змінило мій мозок. Зараз я намагаюсь навіть побачити в цьому щось хороше. Я ж вижила. Все добре. Це ж потрібно для чогось.

Я бажаю, щоб біля кожної людини завжди у скрутному становищі була близька людина. Це найголовніше. Це може бути хто завгодно. Одному вивозити просто неможливо. 

Я зараз в очікуванні наступної подорожі.

Дистанція і бажання близькості 

Є різні види дистанції. Наприклад, коли вас розділяє державний кордон і тисячі кілометрів відстані. Або коли ви поруч — на відстані витягнутої руки, але ніби в різних світах чи контекстах. І при цьому однаково боляче, адже всі ми прагнемо близькості. Навіть тоді, коли не дозволяємо собі це визнати. 

Історія Дарини. Про самотність там, де завжди були люди  

24 лютого 2022 року ми разом із хлопцем та моїм сином спустилися в підвал. Там вже була вся сім’я: я, мама, тато, молодший брат і ще одна моя дитина. Наступного дня хлопець вже пішов записуватись добровольцем. Ми залишилися вп’ятьох і просиділи тиждень в підвалі. 

Потім, коли вже пішла авіація і стало дуже гучно, ми замислились. Вирішили, що все-таки треба їхати. Виїжджали машиною вп’ятьох із двома котами. Попереднього плану не було. Хотіли просто виїхати якомога далі від Харкова. Далі ми невеличкими «перебіжками» їхали через Україну. 

Я сильно переживала за малого. Йому на той момент ще не було п’яти років, і він ще й прихворів. У мене не було голосу, я була виснажена. У всіх йшла носом кров після пересушеного повітря в підвалі. У Хмельницькому нас прихистили на дві ночі, і за цей час батьки прийшли до рішення, що потрібно їхати за кордон, бо в Україні небезпечно. Усюди. 

Я була взагалі не в тому стані, щоб сперечатися. Я просто хотіла, щоб синові було спокійно, і щоб із ним нічого не сталося. В нього ще з підвалу залишилися на зимовій куртці написи мого номера телефону та імені. Я просто дуже сильно хотіла, щоб йому це ніколи не знадобилося. 

Ми переїхали у Швецію. Серед ночі. В заметіль. Через два дні після цього я дізнаюсь про смерть мого близького друга. Прилетіло по «Хему» [14 березня 2022-го, в будинок на вулиці Свободи, 8, де раніше був паб «Старий Хем», влучила російська ракета «Іскандер». Загинули представники тероборони]. 

Мені досі дуже соромно, що я не була на похоронах. Я б хотіла там бути. З одного боку — побачити востаннє. З іншого — мати підтвердження, що людини більше немає. Коли ти знаходишся за тисячі кілометрів, ти ніби головою розумієш, що це сталося, але у тебе немає усвідомлення. До мене тупо не доходило. Я ж не бачила. Мене там не було. 

Нас вписали шведи. Ми прожили перші тижні всі в одній кімнаті. За цей час ми з матір’ю ледь горлянки одна одній не поперегризали. У мене є підозра, що це була потреба в контролі хоч чогось. Зараз вона у Швеції, а я в Харкові. Між нами два державних кордони. І це ідеальна дистанція для наших гармонійних стосунків. 

Батьки і брат приїздили в Харків у серпні, і я зрозуміла, що ці люди живуть в абсолютно іншому контексті. Вони застали кілька вибухів, поки були тут, і я пам’ятаю фразу від брата, що він хоче назад додому у Швецію. Мене це зачепило. Тому що для мене саме Харків є домом. І мені завжди здавалось, що ця любов до міста — вона у нас з родиною спільна.

Зараз мені дуже самотньо. В Харкові мало близьких людей. Всі рідні роз’їхались. Тут мало людей, яким я довіряю. І для мене це дивно, бо у Харкові завжди були люди. А тепер ти стоїш такий, посеред величезного міста, і запитуєш: «А де всі?» 

Як визнати цінність свого досвіду? 

Кожен з нас крокує через цю війну власною стежкою. Хтось зустрів її на Північній Салтівці. А хтось — у віконечку Telegram, крізь яке не дотягнутися руками до рідних, не обійняти й не захистити. І кожен досвід, яким би він не був, — складний, тривожний і цінний. Але як прийняти його цінність для себе? Адже ми завмираємо в якийсь момент із думкою, що комусь однозначно гірше. І в цій точці неможливо бути чутливим до себе. 

Проте, насправді, ми не знаємо нічого про переживання інших, крім того, чим вони можуть поділитися. Якщо довірять нам це. 

Історія Іри. Про прірву між світами

Я вважаю, що мені дуже пощастило. І я досі щодо цього дуже переймаюсь. Адже я не страждаю так, як інші. В мене немає такого травматичного досвіду. І я начебто українка, але не зможу розповісти своїм онукам, як я прокинулась о четвертій ранку. Не те щоб я це обрала. Я поїхала у відпустку. 

Це був мій перший візит до Європи. Іспанія на тиждень — мій подарунок собі на день народження, який я мала запам’ятати на все життя. 25 лютого повинна була вже повернутись у Київ, 26-го — до Херсону. 

24 лютого я прокинулась як завжди. Відкрила месенджер. В мене стояв режим тиші, і тут я бачу всі ці повідомлення — від мами, двох сестер. Я не розумію, що коїться. Це відчуття, мабуть, охопило майже всіх, хто був за кордоном. Ти відчуваєш себе абсолютно безсилим. Ти ніколи не був в цій ситуації. Що робити? 

Слова «Іро, ти не розумієш» — для мене як червона лінія. Родина — це найрідніше. А тут в якийсь момент ти усвідомлюєш себе відірваним від них. А вони переживають щось, до чого не були готові. Щось, що змінює їх життя. І ти не разом з ними. Цей момент вас розділяє назавжди. 

Ти розумієш, що зовсім нічого не можеш проконтролювати чи змінити. І найскладніше — змиритися з цим і прийняти. Ти назавжди розділений зі своєю родиною. І це був не твій вибір. І не їх. Щось, що прийшло і зробило це навмисно. Спочатку є щось, що вас єднає. А потім прірва. І ви вже не разом. 

Поїхати в Херсон — це ризикувати життям. Я стояла на якомусь роздоріжжі. Бо хотілося і побачити батьків, але при цьому страшно за своє життя. І це нормальний інстинкт самозбереження. Я не хотіла їхати під бомби та обстріли. І це дійсно з’їдає мене зсередини. 

Я намагалась вивезти близьких звідти. Але мама прийняла рішення залишатись, і я змирилась з цим після декількох скандалів. Я не бачила батьків майже півтора року. Але місяць тому я поїхала туди на тиждень. Побачила батьків, Херсон. А там з лівого берега йдуть обстріли щодня. І коли я їх почула вперше, я навіть не налякалась «прильотів». Для мене це був звук грому. Бо це для мене не пов’язано з чимось страшним і травматичним. Це звук грому. Або граду. Або гучної машини під вікном. 

Війна зі мною в телефоні. Я, звісно, чую ці вибухи в новинах, але це зовсім інше. Я приїхала в Херсон, побула з родиною. Навіть із цими вибухами вночі — я була більше роздратована, що мені не дають спати. Але я не знаю, як люди живуть з цим другий рік. 

Підвищена тривожність

Підвищена тривожність — це те, що стається з нами усіма, незалежно від того, де ми знаходимось. В Україні люди можуть безпосередньо переживати цей досвід, доторкатися до нього, адаптуватися, шукати свої стратегії самозбереження. А ось для тих, хто живе за кордоном, війна може сприйматись як постійна небезпека та щось, до чого неможливо доторкнутися і повноцінно прожити.    

Історія Аліни. Про фігуру загрози, яка постійно за спиною

Правда в тому, що ми всі удаємо, ніби нам нормально. Дуже багато емігрантів відчувають схожі переживання, мають схожі труднощі. Просто ми по-різному намагаємось із цим впоратись. Маємо різні ліки, але однакову хворобу. 

До початку війни в мене ніколи не було такого страху. Я ніколи не відчувала страх щогодинно. Невпинно. Постійно. 

Спочатку я приїхала до Швейцарії. Жила в таборі для біженців, потім на зйомній квартирі. І десь в цей момент з’явився постійний страх, який ніби перебуває на задньому плані. Він каже тобі, що ти ніколи з цього не виберешся. Що ніколи не повернешся до батьків. Ніби небезпека постійно існує фоново. Це відчувається так, мов за плечима стоїть людина із ножем, яка постійно погрожує тобі. І попри те, що це просто фантазія, вона дуже сильно нагрібає. 

Зараз, коли я вже знайшла роботу і постійне житло, цього страху поменшало. Але він нікуди не зник повністю. Якщо чесно, я не знаю, що з ним робити. За мною досі стоїть ця людина, у якій на футболці написано слово «війна».

Цей страх, підозрюю, переслідує кожного українця за кордоном або тих, хто переїхав в інші міста. Це страх несподіваності, непередбачуваності майбутнього. Твоя «операційна система» так навантажується, що ти просто не можеш робити звичайні речі. І ніхто не знає, коли закінчиться війна і коли ми зможемо розслабитись по-справжньому. 

Мене дуже хвилює оце відчуття, ніби ти поставив своє життя на паузу і чекаєш, коли зникне загроза. Але поки я не повернусь додому, я не зможу сказати собі, що все нормально. Все нарешті закінчилось. 

У мене є версія, що я стала більш чутлива після початку повномасштабної війни. Мої батьки та родичі в Запоріжжі абсолютно спокійні. Вони не розуміють моєї тривоги. Я ж тут. Я ж в безпеці. Я не маю, нібито, причин хвилюватись. І я думаю про те, що мої почуття не такі важливі, в порівнянні з тими, хто зараз на війні. Я навіть не можу собі уявити, що вони відчувають, попри те, що я доволі емпатична людина. І тут народжується багато суму. 

В Україні ти знаєш, що робити — як викликати швидку, як поїхати в травматологію, якщо щось трапиться. Є сценарії, які ти робив до цього. В тебе є системні алгоритми. А тут ти ніби прибулець. Ти нічого не розумієш, і тебе не розуміють. Мій мозок підкидує мені безліч страшних речей, які можуть трапитися. Дуже важко це ігнорувати. 

***

У наступній частині поговоримо більше про те, як впоратись із почуттями втрати дому, тривожністю, провиною. На прикладі історій реальних людей простежимо, як відбудувати цей шлях. До себе. Додому. До пізнання нового дому.

Текст — Анна Дадика, фотографії — з особистих архівів героїнь, обкладинки та колажі — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Що робити, коли накриває? Про стрес і як з ним впоратись
• Лист до Харкова. Рубрика від «Люк», де люди, які виїхали з Харкова, пишуть листа рідному місту