За кордонами близькості. Контрольно-пропускний пункт на шляху до себе. Частина II 

Відновлення доступу до відкладених почуттів

Ми не завжди переживаємо емоції «в моменті». Завмираємо, щоб витримати величезне напруження війни, ніби відкладаємо всі емоції у далеку-далеку шухляду, до якої страшно наближатися. Таку собі скриньку Пандори. Інколи з неї доносяться шматочки діалогів або звуки вибухів, і ми відмовляємось її відкривати. 

Хіба моментами, невеличкими спробами дозволяємо цим емоціям бути. І деякі ситуації можуть наближати нас до контактування зі складними почуттями. Наприклад, повернення додому.  Коли кожен закуток — це спогади та люди, які нас відігрівають, розморожують. Коли навколо достатньо ресурсу, щоб переживати складне, — ми наважуємось підійняти кришечку. 

Історія Іри. Про повернення до себе 

Харків зустрів мене спокоєм. Я навіть дивувалась, що немає внутрішньої тривоги. Я поїхала в Польщу заради доньки, щоб бути поруч з нею. А зараз їй вже стукнуло 18 років і вона самостійна. Отже, якийсь етап завершився, і прийшов великий біль. 

Цей біль про мене. Про всю цю велику історію, яку я проживаю. Я думала, що я його помічаю, але тоді багато чого було не на часі. Я казала собі: «Тримаймося. Потрібно щось робити». Тільки зараз біль відчувається, почуття розморожуються. Триматися — не складно. Складно себе собі повернути. Я прям відчуваю, що хочеться погорювати, щось виплакати. А воно ніби всередині запресувалося. 

У Харкові мені добре. Моє тіло на декілька рівнів активніше, ніж в Польщі. Я тут багато танцюю. Майже кожен вечір ходжу на танці. Зараз я більше хочу робити для себе — бо емоційно виснажена піклуванням про інших. Адже ресурс не нескінченний. 

Я вже приїхала в Харків на зовсім, з речами. І це про фізичне повернення до себе. Тут, в Харкові, це включеність у війну на 100%. Ти повністю заходиш у цей контекст. Хвилююсь за коханого, який у війську. Він йде туди, де небезпечніше, але ефективніше. Пишаюсь, але злюсь на нього також. Крутий. 

Хочеться підтримувати його і бути повністю в контексті війни. Подругою по справі. А все одно в мені є ця жіночність, танці, життя. І поки я не можу зібрати це в одне. Як дозволити собі все ж таки бути жінкою на війні? Не знаю. Я в процесі. 

Коли він приїхав на добу, я була просто щаслива. В мене стільки вдячності. Це було ідеально. Просто ми були поруч. Жили. Я так скучила за тим, щоб бути разом. Складно потім відпускати далеко. Ці гойдалки не прості. Мені сумно, ніби хочеться плакати, але не плачеться. Десь собі не дозволяю. 

Нещодавно відпустила себе на сеансі остеопатії. Я там виплакалася. Зараз думаю, що мені ще важливо відпускати себе. Але потрібен поштовх: «Давай! Можна! Поїхали!». Щоб щось відкрило цю кришечку. Якесь слово, рух, дотик. 

Вчора було щось особливе з моїм тілом. Я увімкнула музику і просто рухалась. Не естетично, але глибоко. Моє тіло підстрибувало, смикалось у різні боки й вииипускаалоо… Я відчувала ніби хочу звільнитися, скинути щось із себе. Викинути. Відштовхнути. Може, злість? Щось таке дике, первинне. Виколупати й видрати. А що саме? Мабуть, безпомічність. Я ж нічого не можу зробити з тим, щоб бути з коханим. З тим, що мої діти далеко. З війною. 

Повернення свого розміру

Війна змушує нас змінюватись в розмірі. Це відбувається в голові. Нам здається, що ми настільки великі та всесильні, що можемо руками зупинити ракети, які летять в сторону рідного дому. І тут ми стикаємось із болючим безсиллям, гнівом та розпачем. Так, ми не можемо зупинити війну. Але водночас ми можемо зменшитись до свого реального розміру і знайти якусь посильну для нас дію. Щось таке, що ми дійсно зможемо зробити для своєї країни, сім’ї та суспільства. Щось, що витягне нас із цього безсилля. 

Історія Саші. Про велику силу маленьких радощів 

Я не хотіла виїжджати, але погодилась. Я виїхала, щоб підтримати маму з маленькою дитиною. На той момент їй було чотири. Ми поїхали в Словаччину.  Я побула три місяці там, але не могла знайти роботу. 

Це дійсно проблема, коли ти багато років вчишся і здобуваєш кар’єру. Спочатку бакалавр, потім магістр, стільки вйобуєш, щоб чогось досягти. І потім йти працювати на завод? А я ще з 16 років будувала кар’єру, витрачала час і нервові клітини. А потім все, що ти можеш знайти — клеїти наліпки на косметику. 

Зрозуміло, що це не така складна робота, як тягати мішки. Але коли ти все життя працював лише головою… Потім мені запропонували роботу у Варшаві. І я поїхала. Але до цього в Словаччині встигла зустріти свого чоловіка. Зараз я живу у Варшаві й працюю на телебаченні. Не все так, як хотілося, але вже краще. За кілька місяців до повномасштабного я працювала на [телеканалі] «1+1».  

Коли ти за кордоном, кожного ранку прокидаєшся і хапаєшся за телефон, перевіряючи чи не сталось чогось жахливого. Або щоб перевірити, коли мама останній раз була онлайн. Ти просто це робиш. Я навіть ніколи не вимикаю звук у телеграмі, бо знаю, що мама може телефонувати. Люди, які виїхали за кордон, але їх родини залишились в Україні, живуть в постійному стресі. 

Інколи цей стрес вибухає, а інколи ти просто вчишся з ним жити. Особисто я не боялася ракет. Я не боялася, що помру в Україні. Ну помру і помру, але я буду з тими людьми, які надзвичайно для мене важливі. А якщо, не дай боже, щось станеться з ними, поки я тут, я не знаю як жити далі. 

В мене, мабуть, трошки відбитий інстинкт самозбереження. Бо я за себе не так переживаю. Почалась війна, а я закрила віконечко, бо дуже гучно було, і пішла спати. Коли мені вже додзвонилися, я сказала: «Ну так, війна», і пішла гуляти з собакою в парк. 

Зараз вже нормально. Насправді, дуже важко бути щасливою. Не вдавати щасливого, а бути. Це щоденна робота над собою. Обираєш — щось робити або сидіти й плакати. Я не допоможу своїй родині, армії, країні та собі, якщо сяду і буду нити, як все хреново.

Я не Далай Лама. Але я бажаю всім спробувати радіти тому, що є. Якщо ми будемо радіти тільки якимось великим штукам і відтерміновувати своє життя, то як можна витримати цю напругу? Навіть коли мені дуже фігово, допомагає шукати щастя в маленьких речах. Коли ти не можеш масштабно вплинути на ситуацію. 

Відновлення чутливості до власного дискомфорту

Одним зі знаків, що перший стрес минає і ми відновлюємо контакт із собою, — є усвідомлення дискомфорту. Ось ти два тижні спиш на не зручному матраці, а потім раптово усвідомлюєш, що в тебе болить поперек. І взагалі ти не висипаєшся. Це як лампочка, яка вмикається, щоб підсвітити нашу потребу.

В когось на це може піти більше часу. Але парадоксальним чином, коли ми помічаємо, що нам НЕ окей, — це є знаком дуже позитивних змін. Це про здатність прислухатися до свого тіла, внутрішнього стану, емоцій. 

Історія Іри. Про ураган війни та довіру до світу

Мій захисний механізм — бігти. Я бігла оці всі півтора року. А зараз ніби поставила точку, що потрібно зупинитись.

Я повернулась в Київ і зрозуміла, що вже немає куди тікати. Я можу себе похвалити — в мене виходить, хоча й не так швидко. Я ніби бігла від цього урагану, але зараз мені потрібно зупинитись і подивитись, що там. Війна підняла дуже багато криз, сепарацій. І переживати це досить складно. 

Знаєте, от тривожна людина в спокійні часи чомусь тривожиться і не розуміє чому. А коли якась катастрофа стається, навпаки, стає дуже зібраною.

Коли ми переходили кордон, я не можу сказати, що відчувала щось. До того я дуже довго вагалася, чи робити це. А коли рішення прийнято, якось спокійніше. Всі ці переживання були відкладені. Мене накрило ними пізніше. 

Раніше в мене не складалися стосунки із базовою довірою до світу. І тут світ підсовує таку ситуацію. Ми стоїмо на кордоні й нам пропонують сісти в автобус. Це були поляки, які допомагали перевезти українських жінок із дітьми. Бо коли ти проходиш кордон пішки — там ще якийсь час потрібно йти, і з дітьми це складно. Ми сіли в цей автобус. І тут я розумію, що у своїй системі світу я б ніколи не сіла в чужу невідому машину, щоб їхати за кордон із двома дітьми. Але ми проїхали. Дітям навіть дали цукерки та іграшки. 

Потім були різні організаційні процеси. І один зі знайомих запропонував мені свою двокімнатну квартиру. Я дуже сумувала за чоловіком і не знала, коли ми побачимось. В перші місяці війни всі мої рідні люди в Україні були в одному будинку. Це також додавало якогось страху. Моя тривожна фантазія малювала, що обов’язково туди прилетить ракета, і я залишусь зовсім одна. Це був величезний страх. 

Я ось зараз тільки вчусь проживати ці емоції. Тоді я ніби конвертувала все в турботу про дітей. Закордоном ти одна. Ніхто не допоможе. І приходило розуміння, що потрібно «надягати кисневу маску на себе». 

Я проживала, багато плакала, телефонувала вечорами до чоловіка. Він був моєю величезною опорою, ніби дверцятами в інший світ. Бо за кордоном війна відчувається інакше. Питаю, чи ховаються вони десь. Ні. А сенс? Здається, що коли летять ракети — Україна така маленька, а ракет ніби — мільйон штук. І всі обов’язково прилетять туди, куди боїшся найбільше. 

Повернення — це коли вже пройшов перший стрес і повернулось розуміння, що я впораюсь. Навіть у невідомій країні, навіть із двома дітьми. Але я впораюсь. 

Важливе розуміння було про те, що люди можуть допомагати просто так. Чому вони це роблять? Чому цей чоловік віддав свою квартиру? Чому? Прийшло розуміння, що люди можуть робити щось просто так. І ти їм не винний нічого за це. 

З’явилася чутливість до дискомфорту. На етапі біженства і розрухи ти ніби не дозволяєш собі помічати той дискомфорт. А коли трохи відпускає, згадуєш, що в тебе в Києві залишилась своя комфортна квартира. А тут ти спиш на одному дивані втрьох. 

Ніби відбулось розморожування чутливості. Ти віднаходиш контакт зі своїм тілом. Даєш собі дозвіл щось брати. А потім дозвіл відчувати: «Мені не окей». 

Дозвіл на зміни

Війна стала збільшувальним склом для багатьох процесів. Ніби на скельце мікроскопа, замість препарату, поклали наші душі, дозволяючи роздивитися, як швидко і несамовито все змінюється всередині нас. Ми адаптуємось, змінюємось, зростаємо. Відрощуємо собі «нові органи», щоб пережити те, що не повинна переносити жодна жива людина. І адаптації — це добре. Це про гнучкість нашої психіки. Це означає, що ми все ще живі. А не скам’янілі пам’ятники минулого. 

Боляче стає в той момент, коли ми усвідомлюємо, що всі змінюємось по-різному. І та точка зустрічі, яка була можлива раніше — не відбувається. Причин багато. В тому числі через страх повернутися і не впізнати один одного. Але це не виключає головного — можливості познайомитись заново.

Історія Вікторії. Про побудову нової ідентичності

Разом з донечкою ми переїхали до Португалії в червні 2022 року. Ми виїхали зранку 24 лютого до заходу України. Були там якийсь час. Потім разом із моєю сестрою поїхали до Чехії. До цього сестра була заробітчанкою, тож знала завод, на якому ми могли знайти роботу. Моя робота в IT на той момент стопнулась. 

Я зрозуміла, що готова спробувати себе на заводі. Після великої кількості років розумової праці було цікаво попрацювати руками. Хоча б для того, щоб відключити голову від усього, що відбувається. 

Ми влаштувались на завод. Працювали по 12 годин. Денні та нічні зміни. Страшно сказати, але мені було кайфово. Ти виходиш з роботи та більше не думаєш про неї. Не прокидаєшся вночі з думкою про звіт. 

Ми змогли знайти волонтерські організації, які надали нам житло. Нам виділили квартиру, яка прив’язана до дитячого будинку. І людину, яка все своє життя прожила в дитячому будинку, попросили звільнити тимчасово цю квартиру, щоб поселити нас. Якщо подивитись глобально на всю цю ситуацію — це треш.

Одного дня я вирішила, що якщо полетіло все шкереберть, то я хочу спробувати жити біля океану. Купила два квитки в один кінець, зібрала дві валізки та полетіла в Португалію з дитиною, не розуміючи взагалі нічого. 

Зараз мені страшно повертатись в Україну. Чи приймуть мене там ті люди, які пережили те, що вони пережили? А я тут, в Європі, грілася під сонечком. Це, звісно, не так. Тільки той, хто був в еміграції, зможе зрозуміти ці емоції. Але зі сторони це виглядає так. Чи прийме мене моя країна після того, як я так довго не була там? 

Також мене накриває страх, що я можу не потрапити на похорон мого батька, якому 75 років і він має неідеальне здоров’я. Постійний страх і постійні діалоги з собою. Постійне обговорення, чи правильно я зробила. 

Зараз у Португалії я відчуваю себе більш стабільно в побутових питаннях. В мене є тут харківське ком’юніті мам. Є кафешки, які відкрили українці. Але я зовсім не адаптувалась в португальському суспільстві. Я думаю про повернення. Я хочу поїхати на місяць і відчути, як мені буде. Ні новини, ні чиясь інша точка зору не буде мені відгукуватись так, як власна думка. 

За ці півтора року доля навчила мене звертатися за допомогою. Це для мене стрес, але я можу це пережити. Для людини, яка все життя жила незалежно, крім декрету, це дуже незручно. Це про спротив. Але легше, ніж було до цього. 

Знаю для себе, що я можу змінюватись. Я можу адаптуватись. Я можу змінювати свій світогляд. 

Процес горювання 

Наше горе — часто комплексне. Ми горюємо не тільки про втрачених близьких, а й про ті частинки себе, які залишились в інших містах. Про те, що зриваючись з місця знову і знову, нам доводиться перевозити все своє життя в хаотично складеній тривожній валізі. І як з цим горем бути, якщо тебе оточує «нормальне життя» за кордоном? Де люди, хоч і намагаються допомогти та зрозуміти, але не мають такого досвіду?

Ймовірно, дуже не просто. Інколи — просто неможливо. 

Історія Наді. Про нову нормальність 

Я з Донецьку. Ще з 2014 року мені не вистачає відчуття, що ти не один. Що поруч люди переживають схожий досвід. Що вони зустрічаються з такими ж емоціями. 

Коли почалась війна і продовжувати жити в Донецьку стало неможливо, ми прийняли рішення переїхати в Харків. А повномасштабне вторгнення 24 лютого змусило їхати далі. Тому зараз я в Києві. До цього ще в Грузії побувала та в Польщі. 

В Харкові я знайшла почуття дому. Десь у 2021 році я вже казала, що повертаюсь додому, маючи на увазі Харків. Зараз же з цим містом пов’язане відчуття небезпеки. А ще там наразі немає людей, які створювали для мене атмосферу родини, комфорту. Відчуття таке, що немає до чого повертатися. 

Коли почалась війна, я пробула у Харкові дев’ять днів. Пам’ятаю, як почались сильні обстріли, група наших волонтерів попала в один із них. Я розуміла, що ми знаходимось в зоні небезпеки. Там був військовий завод неподалік — будь-який постріл міг стати останнім. І оце розуміння, що ти можеш померти в будь-який момент, змусило рухатись. Щоб вижити. 

Зараз мама приїхала до мене в Київ. Більше з родичів нікого немає поруч. Ті, хто залишився в Донецьку — інших поглядів. Це дуже прикро, що найближчі люди стали тими, хто максимально від тебе далеко. В усіх значеннях. 

Шукаю в собі сенси. За що варто боротися. Є якась надія, що зможу повернутися додому в Донецьк. Мрія, яку дуже хочеться здійснити. Останній раз була там дуже давно. Хочеться відчуття, що ти можеш туди приїхати в будь-який час. Ніби я частину себе залишила в Донецьку. Частину в Харкові. І буду щаслива, коли зможу спокійно їздити в кожне з міст. І відчувати себе там в безпеці.  

Влітку я поїхала в Харків забирати свої речі. В лютому збиралась якось хаотично. Все одно, навіть якщо це твій другий досвід — до такого не підготуватися. І буквально, як тільки вийшла з вокзалу, почався обстріл.

До цього мама знаходилась в окупації в Донецьку — і для мене це було найбільш болюче. Тому що до Харкова можна доїхати потягом, а ось приїхати в Донецьк — ні. Не було зв’язку, ти не можеш нічого зробити й нічим допомогти. І це безсилля. Був дуже важкий період для мене. Зараз, коли вона зі мною, мені спокійніше. Тут, в Києві, теж гучно, але ти звикаєш і знаєш, що робити. В тебе є план дій. 

Я пам’ятаю, що коли я була в Грузії, мені було супер дискомфортно, тому що там тихо. Спокійне життя. І люди якось розмірено живуть. І ти просто не знаєш, як з цим бути. Мене це тривожить, тому що я не розумію, як адаптуватись до тиші й спокою, коли це все закінчиться. Як існувати в спокійному світі?

Я не змогла оселитися за кордоном, бо там ти відчуваєш себе супер чужим. У людей нормальне життя, а тобі потрібно якось існувати із досвідом війни, який ти не можеш пережити. Тому я повернулась в Україну. Бо я розумію, як жити тут, в контексті війни.

В мене дуже багато друзів відсіялось. Спочатку з Донецьку, потім з Харкова. І я не знаю, як заново будувати своє коло. Вже в котрий раз. Мені сумно, коли я кажу про це. Боляче втрачати близьких людей через дистанцію. Хтось переїхав в інше місто, хтось за кордон. І так втрачаються точки перетину. 

Це складно двічі відчувати. До цього не звикаєш.

***

Кожна із цих історій підсвічує той чи інший спосіб впоратися із необхідністю покидати рідний дім. Кожна героїня додала щось своє у цей великий пазл із двох частин.

Інколи нам важливо відчути, що ми не самі. Що цією дорогою крокував хтось до нас. І що шлях до себе нового / додому / крізь горе (актуальне підкреслити) — можливий. І на цій стежці нам є на кого спиратись.

Текст — Анна Дадика, фотографії — з особистих архівів героїнь, обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• За кордонами близькості. Історії людей, якім довелось залишити рідний дім
• Що робити, коли накриває? Про стрес і як з ним впоратись
• Лист до Харкова. Рубрика від «Люк», де люди, які виїхали з Харкова, пишуть листа рідному місту