Як мер-архітектор Жайме Лернер косив газони за допомогою капібар. Ідемо по міських головах

Лернер планує місто майбутнього

Задовго до свого обрання Лернер починав як архітектор і проєктувальник у бразильському штаті Парана. У 1964 році група молодих урбаністів з місцевого федерального університету виступила проти офіційного плану розвитку, розробленого ще у 1940-х роках, та запропонувала інше бачення Курітіби. Лернер радо долучився до цієї ініціативи, запропонувавши ряд змін:

• Створення щільної забудови вздовж маршрутів громадського транспорту;
• Впорядкування хаотичного розростання міста;
• Розширення зелених зон та збереження історичних районів.

Також в основі нового плану лежала спроба об’єднати громадський транспорт, під’їзні дороги та систему землекористування. Це бачення мало створити доступний, зручний та мобільний транспорт, аби об’єднати різні райони міста. Щоб реалізувати цю амбітну стратегію, у 1965 році Лернер очолив Інститут досліджень та міського планування Курітіби (IPUCC). Генеральний план остаточно прийняли лише через три роки, а ще через три Лернера вперше обрали мером міста.

---

Читайте також:

• Ідемо по міських головах: мер Добкін із (майже) паралельної реальності 
• Олексій Свід: про те, яким має бути харківський трамвай і чому це зараз так не працює

---

Автовласники проти дитячих малюнків

Одним із перших кроків Лернера на посаді було рішення зробити центральну вулицю Курітіби пішохідною. Більшість містян не підтримала цю ідею: комерсанти пророкували власне банкрутство, автовласники вважали неприпустимим закриття головної артерії міста. Проте Лернер пообіцяв, що вулиця стане пішохідною за пару днів: «Так, я несповна розуму. Але іншого шансу у нас не буде».

У підсумку, робітники впорались за 72 години: у п’ятницю ввечері розвантажили бруківку, а на вихідних виклали її у мозаїчні візерунки, висадили дерева та закріпили квіткові ящики. Також з вулиці зникли світлофори, з’явилися пандуси, заїзди для автомобілів та освітлення. 

Однак протести не вщухли: після завершення робіт автомобілісти влаштували довжелезні колони машин, що потягнулися у центр міста. Лернер відреагував креативно, влаштувавши посеред новоствореного бульвару конкурс дитячого малюнку. Для цього він вперше використав адмінресурс, звернувшись до федеральної спілки вчителів із проханням виступити організаторами акції.

Коли автовласники виїхали на щойно створену пішохідну зону, то замість дорожніх робітників побачили десятки дітей із фарбою. Автопробіг одразу закінчився, хоча незадоволені ще кілька тижнів намагалися змістити Лернера з посади. Згодом люди, які гуляли пішохідною вулицею, призвели до зростання роздрібної торгівлі, а комерсати, які раніше протестували, усвідомили позитивний вплив цього перетворення на їхній бізнес.

Метрополітен? А може, краще автометрополітен?

Почавши трансформацію пасажиропотоків Курітіби, Лернер не зупинився лише на одній вулиці. Коли він вибив із федерального бюджету гроші на будівництво метро, ​​то порахував, що це коштуватиме вдесятеро дорожче за створення трамвайної мережі. Трамваї ж, у свою чергу, обійдуться вдесятеро дорожче за облаштування ефективної системи міських автобусів.

«Креатив починається, коли викреслюєш нуль з бюджету. Коли викреслюєш два — починається сталість», — вирішив мер. І він дійсно творчо підійшов до реформи транспортної системи. Автобусні зупинки у Курітібі перетворили на величезні прозорі труби з турнікетами, що робить їх схожими на маленькі станції метро. Пасажири спочатку сплачують прохід на таку зупинку, а коли до неї під’їжджає автобус, заходять (або виходять) одразу великими групами. Так заощаджується час на збір грошей або перевірку квитків.

Також Лернер закупив великі автобуси, з’єднані «гармошкою» та запровадив для них виділені смуги проїжджої частини. Система отримала назву Rede Integrada de Transporte (RIT) та передбачає інтеграцію з іншими видами транспорту в окремих районах. Зараз їй віддає перевагу більшість містян, оскільки єдиний тариф дозволяє їздити незалежно від відстані, аж до самих околиць міста, де живуть найбідніші верстви населення.

RIT має практично таку ж пропускну можливість, що й метрополітен, але обходиться бюджету Курітіби значно дешевше. Заощаджені кошти дозволяють місту забезпечити автобусний парк сучасним та екологічним транспортом. Концепція виявилася настільки вдалою, що поширилась усім світом: зараз за принципом RIT працює транспорт у 168 містах, обслуговуючи понад 31 мільйон пасажирів щодня.

Оплачуємо сміття, а не сміттєвози

Зазвичай, якщо населення міста перевищує мільйон жителів, потрібно будувати не тільки метро, а й великі заводи з сортування і переробки сміття — у «мільйонниках» утворюється в середньому по 1000 тонн твердих відходів щодня. І Курітіба не стала винятком.

Населення міста зростало експонентно: у 1942 році його чисельність становила 120 тисяч осіб, а коли Лернер став мером, — перевалила за мільйон. Що типово для Бразилії, більшість людей мешкала у фавелах — нетрях, де будинки зводилися з картону та іншого підручного матеріалу, а вулиці були занадто вузькі, щоб пропускати навіть звичайні авто, не кажучи вже про вантажівки для сміття.

Місто не могло ані знести фавели бульдозерами, ані забезпечити їхнім мешканцям нове житло. Натомість, команда Лернера встановила у цих районах величезні контейнери для роздільного збору відходів, додатково розфарбувавши їх у різні кольори для тих, хто не міг читати. За мішок відсортованого сміття кожен отримував талон на автобус, а за біовідходи — продуктову картку на пакет свіжих фруктів та овочів. У свята в обмін на ці «сміттєві гроші» можна було отримати святкові страви.

Аби пришвидшити процес, Лернер зробив ставку на молоде покоління. За його словами, діти є найбільш ефективним засобом поширення нової інформації. Вони швидко діляться нею зі своїми друзями та родичами, навчають батьків та інших дорослих. Тому незабаром десятки тисяч дітей розчистили всю округу, а їхні батьки почали використовувати автобусні талони, щоб дістатися до ділової частини міста, де працюють.

Започаткована Лернером система працює й досі. Сьогодні у ній беруть участь близько 70% будинків Курітіби. Вантажівки приїжджають до фавел у встановлений час щотижня, а відсортоване сміття обмінюється не тільки на автобусні талони, а й на квитки на шоу чи футбольний матч. Переробка паперу щодня рятує від вирубки 1200 дерев та допомагає забезпечити зошитами з макулатури найбідніших учнів. 

Місто на спині черепахи

Однією з найбільших проблем урбаністичного розвитку для Жайме Лернера було хаотичне розростання міста. Аби пояснити власне бачення гармонійного розвитку Курітіби, він використовував просту та елегантну метафору:

«Погляньте на черепаху. Ви ніколи не помічали, як симетричний візерунок її панцира нагадує міський краєвид із висоти пташиного польоту? — питався Лернер. — Цей малюнок перегукується з районами, з яких сплетена тканина міста — кварталами, вулицями, парками багатофункціональними зонами. У такому місті хочеться жити та працювати, відпочивати та розважатися». 

Щоб обмежити безконтрольну забудову на користь створення зелених зон та реставрації історичних будівель, Лернер запропонував ще одну систему «міських грошей», що отримала назву Solo Criado (буквально «штучна поверхня»). 

У Курітібі ввели дві норми поверховості нових будівель: звичайну та максимальну. Наприклад, якщо забудовник хоче зводити 15-поверховий офісний центр у зоні зі звичайною нормою у 10 поверхів та максимальною — у 15-ть, йому доведеться докупити право на додаткові п’ять поверхів на ринку Solo Criado. Отримані кошти спрямовуються містом на реставрацію довколишніх будинків. Так старий архітектурний фонд Курітіби утримується у належному стані без витрат з міського бюджету.

Іншим джерелом Solo Criado стали зелені зони Курітіби, дерева у яких знаходяться під захистом. Власник земельної ділянки отримує від муніципалітету право на забудову лише одного боку вулиці, якщо інша сторона стане міським парком. Таким чином нове житло у районі набуває додаткової цінності, а в жителів Курітіби з’являється ще один парк поруч. Всі у виграші.

Вівці замість газонокосарок

Система Solo Criado стала не єдиним способом збільшити кількість парків у місті. Генеральний план Курітіби, в розробці якого брав участь Жайме Лернер, зарезервував для парків окремі зони, зробивши акцент на районах, що потерпали від частих повеней. Замість побудови дорогих дамб та каналів для відводу паводків, нові парки висаджували у зонах підтоплення, а зони розливу стали озерами для прогулянок на човнах. 

Лернер пішов ще далі, заощадивши кошти не тільки на полив газонів, але й на їх косіння. Замість газонокосарок, які потребують бензину та забруднюють довкілля викидами, у міські парки почали запускати овець та капібар, які з’їдали зайву траву та виробляли перегній для місцевих фермерів. Міський бюджет від цього знову тільки виграв.

У Курітібі заснували безплатний Університет довкілля. Він пропонує короткострокові курси з екології будівельникам, інженерам, власникам магазинів та водіям таксі. Сама будівля нагадує архітектурну пам’ятку: її сконструйовано головним чином зі старих телеграфних стовпів та побудовано на території, яка раніше була закинутою каменоломнею.

Курітіба стала єдиним містом Бразилії, ступінь забрудненості якого є зараз нижчим, ніж у 50-х роках минулого століття. Тут також менше злочинності та вищий рівень освіченості у порівнянні з іншими бразильськими містами. Ба більше, це єдине місто країни, яке відмовляється від субсидій федерального уряду, бо самостійно розв’язує свої проблеми.

Після трьох каденцій, мер Жайме Лернер ще двічі став губернатором Парани. Під його керівництвом Курітіба виробила модель успішного функціонування і розвитку, навчившись вирішувати широкий спектр проблем: від транспортних та економічних до соціальних та екологічних. Ініціативи, запроваджені Лернером, показують, як креативність та фаховий підхід можуть створювати сталий міський розвиток без потреби у великих інвестиціях.

Текст та колажі — Антон Алохінссон, редактура — Олександра Пономаренко, обкладинка — Катерина Дрозд