Культурний ренесанс у промзоні. Як пройшов The Most Fest — фестиваль на Донбасі, що розвінчує стереотипи

— Рубиновые звезды делали на Кремле. Сейчас тут ничего не осталось уже. А раньше работало 13-14 тысяч человек на этом заводе. Можешь себе представить движуху, в 8 утра 14 тысяч работников! — натхненно розповідає нам таксист.

Старенький Daewoo Lanos несе нас крізь темряву нічної Костянтинівки, повз покинутої промзони — типового пейзажу регіону.

— А это был цех этого же завода, — продовжує водій. — Но его еще сохранили, потому что он секретный был. Я работал в этом цехе, сопровождал эти ракеты по всему Советскому Союзу — их брали Москва, Ленинград, Свердловск и Киев. Они и сейчас отгружают [ракеты], только через Белоруссию россиянам. Потом сами же и получаем этими ракетами.

Таксі мчить повз точок з дивним неймінгом на побляклих вивісках — оптики «Лорнет», ювелірного «Малахит», салону краси «Леди Босс».

Нарешті, підїжджаємо до АТБ — напевно, єдиного острівця цивілізації в місті серед ночі. Щоправда, алкоголь в ньому не продають вже після восьмої.

— А сейчас большинство людей здесь где работает? — цікавимося наостанок ми.

— В Польше, — усміхається таксист.

— А те, кто здесь остались?

— На свинцовом заводе на аккумуляторах. 

Колись Костянтинівка славилася скляною промисловістю. На місцевому заводі «Автоскло», як і сказав таксист, дійсно було зварено рубінове скло для перших кремлівських зірок, встановлених в 1937 році. Для цього спеціально придумали нову технологію «селеновий рубін».

«Наші скляні майстрі дуже відомі, — розповідає організаторка The Most Fest Наталка Сосницька.  — У нас винайшли унікальну технологію виготовлення цього скла для кремлівських зірок, та виготовили їх так, щоб ця конструкція ще й рухалась. Плюс у нас ще відомий наш фонтан з кришталя [чаша фонтана була зроблена на заводі «Автоскло» в 1938 році для Всесвітньої виставки в Нью-Йорці — «Люк»], теж розроблена унікальна технологія в Костянтинівці».

Незважаючи на ностальгію багатьох місцевих жителів за індустріальною потужністю, сьогодні Костянтинівку навряд чи назвеш «промисловим містом» — більшість заводів закрилися. Свій нинішній статус місто тільки-но шукає.

«Якщо, наприклад, Краматорськ до сьогодні таке місто, в якому зранку встав, пішов на завод, працюєш, повернувся, то Костянтинівка — вже ні, — розповідає Наталка.

У нас залишились підприємства, які до сих пір, наприклад, зі свинцем пранцюють, але дуже багато торгівлі, сфера обслуговування розвивається, сільське господарство. 

Тобто Костянтинівка — вже не мономісто. Але яке саме, дуже важко сказати». 

I

На під’їзді до Костянтинівки за вікном поїзда вимальовуються високі промислові труби і терикони. Конструкції з заліза, схожі на гігантських павуків, змінюються великими сірими будівлями зі скла і бетону. Біля самісінького вокзалу тягач везе танк — немов щоб нагадати, що до лінії фронту звідси якихось кілька десятків кілометрів.

Ідея провести фестиваль серед таких «декорацій», за словами Наталки Сосницької, спочатку була «скоріше вимушеним заходом».

Наталка народилася не в Костянтинівці, але живе тут з народження, звідси родом її батько, мати переїхала сюди зі Львівської області. У 2007 году батьки Наталки заснували громадську організацію. Разом з ними вона займалася культурно-просвітницькою діяльністю, організовувала публічні заходи і аматорський театр.

Однак в 2015-му батьки Наталки виїхали з Костянтинівки і діяльність організації стала на паузу.

«В 2016-му я познайомилася з Софією Пилипенко, яка привезла в Костянтинівку табір “Будуємо Україну Разом”, їй тоді було 13 років, вона так натхненно розповідала про Костянтинівку, що ми вирішили робити щось власне, — згадує Наталка. 

Нам знадобилось лише чотири місяці роботи, щоб підписати свій перший контракт з донорами, про що я до цього ніколи в житті не чула. І в 2017-му ми офіційно відкрили “Вільний простір Друзі”. 

Це простір, який надає неформальну освіту для молоді, працює в культурному, мистецькому, урбаністичному напрямках. Ми надаємо інструменти молодим мешканцям Костянтинівки, аби вони, відчуваючи відповідальність за своє місто, могли його якось розвивати власноруч. Допомагаємо ресурсно, інформаційно тощо». 

Наприкінці 2016-го в Костянтинівку завітала команда проєкту «Метамісто: Схід» з програмою «Код міста». Урбаністи, архітектори, культурні менеджери почали досліджували шість міст Сходу (Костянтинівку, Покровськ, Добропілля, Бахмут, Сєвєродонецьк й Лисичанськ), щоб допомогти їм знайти себе в новій історії.

«Наша команда Druzi тільки з’явилась, ми потоваришували з дослідниками, вони вирішили працювати з нами як з місцевою командою, яка допоможе з їхніми проєктами, — розповідає Наталка. 

Дослідники пройшлись вздовж-поперек всім містом, у нас були різні заходи з місцевими, де ми обговорювали різні точки міста й шукали больову точку. Будь-які розмови завжди закінчувалася промкою, бо у нас було багато заводів, яких сьогодні немає. 

Ми разом з командою “Метамісто: Схід” зрозуміли, що це дуже значима тема і не варто випускати її з виду». 

Тож команда вирішила організувати якусь подію, щоб привернути увагу до закинутої промзони. Так в 2017 році з’явився постіндустріальний фестиваль The Most Fest. 

«Перший The Most Fest ми підготували за тиждень, було 200-300 людей, це був один день, одна локація, наша перша спроба, і це знайшло дуже класний відгук, — згадує Наталка.

В 2018-му ми вирішили повторити це й масштабувались на два дні, зробили п’ять різних локацій, почали організовувати дискусії, проводити цікаві лекції для місцевих, запросили громадських діячів та підприємців, почали класне кіно показувати.

В 2019 році ми не встигли вчасно затвердити фінансування. Якщо чесно, ми тоді “згоріли”, тому що такі проєкти потребують довгої підготовки, й попередні два роки це було дуже важко фізично. Я думаю, що це пішло нам тільки на користь, ми обдумали це зовсім по-іншому і морально стали більш підготовленими». 

Минулого року The Most Fest мав відбутися, але через пандемію провести його не вдалося. Цьогоріч фестиваль став більш масштабним, бюджет збільшився в шість разів, а в якості хедлайнерів організатори запросили ТНМК та Alyona Alyona. 

«The Most Fest — це більше про те, що не варто піддаватися цій ностальгії і плакати за минулим, якого вже не повернеш і не потрібно повертати. Ми хочемо показати, що на цих територіях можна створювати нове життя, новий шлях, — пояснює Наталка.

Перші наші фестивалі про те, щоб люди звернули увагу. Втім, і на третій рік нам все одно доводиться пояснювати, що тут вас ніхто не вб’є, а таксист мені сьогодні зранку казав: “Що ви в помойці концерти проводите?”.

Ми розраховуємо, що це тривалий проєкт, але не хочемо мати фестиваль заради фестивалю просто як подію. Ми хочемо працювати з різними секторами в місті, щоб разом приймати рішення, що тут далі буде, й розвивати цю територію». 

Фінансує проведення фестивалю агенція США з міжнародного розвитку USAID. Місцева влада, за словами організаторів, «обережно ставиться до фестивалю, але чим може — підтримує».

II

Шлях на The Most Fest лежить уздовж прохідної заводу «Кварсит», що з’явився на місці заводу «Автоскло», який припинив діяльність у 90-х. Ґрунтова дорога в’ється змійкою крізь зарості. Зустрічаємо пару автокранів і групу людей у військовій формі з духовими. Це — військовий оркестр «Едельвейс», який виступає на малій сцені фестивалю.

«Шлях, яким ви рухались до фестивалю, був взагалі автомобільний, дуже широкий, зараз ви бачити, в якому він стані», — нарікає Наталка.

Головна сцена, де виступають хедлайнери, розташувалася в бетонному ангарі на березі річки.

«Цей ангар — цех одного з заводів, їх тут дуже багато було, він давно порожній стоїть. Тут були бетонні пічі, я підозрюю, що це до заводу “Автоскло” мало відношення», — розповідає організаторка. 

Сьогодні ангар прикрашений графіті в кольорах айдентики фестивалю. На задній стінці в 2017 році мистецький проєкт з Івано-Франківська Kickit Art Studio за кураторством Олександра Михеда створив великий мурал «Склоград».

«На жаль, мурал сьогодні не видно. Він про минуле, майбутнє й сьогодення Костянтинівки, таке символічне зображення рук, які тримають скляну конструкцію, а скло — це тема Костянтинівки», — пояснює Наталка.

Колись через річку, біля якої стоїть ангар, йшов міст. Проте він давно обвалився.

«Ось ви бачити там залізничний міст, — показує організаторка. — А тут ближче, де край, загорожий забором, був колись автомобільний міст поряд із тим залізничним. Він ще давно впав у річку. І ми з командою “Метамісто: Схід” побудували цей причал, закликали мешканців Констянтинівки приходити в промзону».  

На фестиваль тим часом поступово підтягуються відвідувачі. Майданчик біля фудкорту заповнюється. Ціни на їжу та напої демократичні — хот-дог і лимонад, наприклад, продають за 30 гривень.

— А пиво есть? — цікавимося у реалізатора.

— Пива нет нигде! — відрізає той.

Звичного для фестивалю алкоголю в продажу дійсно немає. Найбільш заповзятливі відвідувачі запаслися їм заздалегідь. Пластикові стаканчики великої компанії з різних міст обережно заповнює коньяк із пакету.

«Стосовно відсутності алкоголю — це вимога нашого грантодавця, — пояснює Наталка. — Ми працюємо не тільки за українськими, але й за американськими законами, тому це дуже важко реалізувати. 

Ми розуміємо, що люди прийдуть зі своїм алкоголем, але якщо з часом ліквідувати таку традицію напиватися… Бо в нас, наприклад, день міста — і це означає, що всі будуть дуже нетверезі, там алкоголь ллється рікою. 

Як на мене, це двояка ситуація, бо коли, наприклад, є одна точка, що продає алкоголь в таких локаціях, то це — можливість контролювати градус людей, які тут є. Нам насправді легше, тому що нам не потрібно за цим слідкувати».

З ангару лунають звуки й публіка прямує від фудкорту туди. Першими виступає «Тонка». Гітарист групи раз у раз змінює гітару на синтезатор, а гітарні соло раптом перетворюються на танцювальну електроніку.

«Ви робете фестиваль своєю присутністю, своїми серцями, своєю віддачею, ми граємо для вас», — звертається до відвідувачів та відвідувачок фронтвумен гурту Альона Карась та надягає рейверські окуляри, щоб дати ще більше електроніки на останньому треку.

Далі сцену займає Ragapop — проєкт Руслани Хазіпової та Ганни Нікітіної з Dakh Daughters та музиканта Антона Очеретяного. Простір ангара заповнює тягуча, в’язка електроніка з бітом, місцями схожим на «Machine Gun» Portishead. 

Автентична українська пісенна традиція змішується з сучасним електронним саундом. Тим часом учасниця гурту, одягнена в обтягуючий червоний костюм в стилі спайдермена, що закриває навіть її обличчя та очі, влаштовує ефектний театралізований перформанс.

«Дякуємо, Костянтинівка, дякуємо Краматорськ, ми знаємо, що ви тут є, дякуємо вам за Україну, дякуємо, що тримаєте фронт, ви прекрасні!» — розсипається в компліментах Ragapop, уступаючи сцену ТНМК.

Ветерани українського хіп-хопу представляють себе як «молодий починаючий гурт з Харкова», й кілька разів змінюють амплуа. 

Спочатку постають гучним рок-бендом, виконують, зокрема, «Файне місто Тернопіль» «Братів Гадюкіних», а натовп підспівує їм в унісон.

Потім йдуть за куліси, повертаються за кілька хвилин в образі космонавтів і затягують під біт класичний «ПоRAPалося серце». Завершують виступ знову в образі рокерів нетлінною «Зроби мені хіп-хоп». Фагот порівнює локацію фестивалю з Берліном 40-х «в хорошому сенсі» і дякує публіці за віддачу:

— Ви — якась неперевершена енергія!

Авдиторія фестивалю дійсно виглядає недосвідченою й зголоднілою за великими культурними подіям. Глядачі ледве встигають видихнути після виступу ТНМК, як починається нічна програма від лейбла Dnipropop, що задає тон в андеграундній сцені Дніпра.

Першими грають флагмани лейблу Kurs Valüt. У червоному світлі й індустріальних декораціях «4533», «Intercity», «Transgender» та інші треки звучать розмашисто і епічно, встояти на місці майже неможливо. Та й не потрібно.

III

Крім музичної програми, на The Most Fest є купа інших активностей. Серед них — лекції про ревіталізацію промзони, покази документальних фільмів «Українська нова хвиля: Перезавантаження» і «Вусатий фанк», сайт-специфік і експериментальні театральні постановки від театральної групи DЄD з Краматорська, панельна дискусія про роль нішевих культурних медіа та багато іншого.

Один із парканів фестивалю обвішаний фотографіями та ілюстраціями. Це — проєкт Гарелея Неотодрешь, який покликаний популяризувати мистецтво сучасних художників Донбасу в умовах відсутньої інфраструктури.

«Гарелея создана в качестве протеста из-за того, что в нашем регионе нет ни одной галереи современного искусства, которая могла бы принимать работы художников из Луганской и Донецкой областей и вообще локальных художников, — пояснює концепт куратор Гарелеї Віталій Матухно, який приїхав на фестиваль із Лисичанська.

Поэтому я решил, что если у нас во всем регионе нет такого пространства, очень много заброшек, самый логичный вариант — превратить эти заброшки в наши личные пространства, сделать там выставки с работами художников из Донецкой и Луганской областей. 

Дополнительно притягивать туда людей из других регионов и городов, чтобы это была не стагнация, а непрямой коннект с разными локальными тусовками. Чтобы мы могли познакомить тусовку из Донецкой и Луганской областей, допустим, с Ровно и сделать обмен работами на выставке».

На open call організатори отримали 70 заявок, всього в ком’юніті проєкту — близько 100 художників. Один з них — Єгор Кучерук — в минулому році організував і провів особисту виставку в заброшці «Чечня» в рідному Краматорську: розмалював стіни простору стріт-артом.

«Егор и так уже заявил о себе, но я пытаюсь таких людей, как он, немножко больше сделать знаменитыми, — розповідає Віталій. — То есть выставлять в разных городах, показывать, что в Луганской и Донецкой областях есть охуенный творческий капитал, о котором обычно не говорят и не вспоминают».

Хлопці кажуть, що на фестиваль приїхало багато людей з сусідніх міст: «из Крамахи [Краматорська — «Люк»] вчера трансфер человек на 30», «из Севера [Северодонецька — «Люк»] делегация человек в 20». Приїхала і столична «богема», глядачі, культурні діячі та діячки з інших міст України. 

За перший день фестивалю Віталій провів близько десятка екскурсій по виставці — в тому числі, групам Ragapop і Kurs Valüt. 

«Я думаю, это очень хорошо, что мы можем продемонстрировать Гарелею новой аудиторию, — говорит Виталий. — Не делать это все в локальном вакууме, который у нас тут есть, а показывать новым людям, которые в этом регионе не живут».

Незабаром Гарелея робитиме виставку в просторі Гараж 127 в Харкові. Крім того, готують випуск друкованого зіна з роботами художників із Донецької та Луганської областей, планують безкоштовно поширювати його по арт-просторах та ЗМІ України й «трохи — в Європі».

«Сегодня мы презентуем условно донецкую и луганскую тусовку для нас, в нашем районе, — стверджує Єгор. — А теперь нужно идти дальше и презентовать Донбасс Украине, а не только Донбассу».

IV

Через дорогу від виставки Гарелеї розташувалася занедбана триповерхова будівля з колонами, вимощена плиткою. На фасаді красується напис «Наша цель — коммунизм!». Колись це був один із корпусів все того ж заводу «Автоскло», а сьогодні — одна з найпопулярніших локацій для фото в Костянтинівці.

Поруч зустрічаємо ідеолога Kurs Valüt Євгена Гордеєва. 

«Здесь [на фестивале] скорее то, что я наблюдаю в последнее время, — мода на мидл-класс, который возник у нас, — коментує лайн-ап фестивалю Євген. — Что-то, отличное от нашего Олимпа, но и не совсем уже маргинальный андеграунд на мейне. Хотя маргинальный на этом фестивале тоже есть — сейчас, например, будет играть “Менделеев Ошибался”».

Останні роки Євген живе в Дніпрі, але народився в Білозерському Добропільського району Донецької області і не з чуток знає специфіку регіону. За його словами, «фестиваль направлен и на аудиторию, которая понимает, что происходит, и при этом дает шанс колеблющимся присоединиться к ней».

«Фестиваль — это формат, в котором ты обречен услышать что-то другое. Тем он и ценен, наверное. А музыка, как самое мощное медиа из всех возможных, позволяет в целом приобщиться к культурной инаковости, — стверджує фронтмен Kurs Valüt.

Человек услышит другую литературу в виде песенных текстов, отличных от того, что он слышал или читал ранее. Таким образом, сможет комплексно обогатиться по нескольким аспектам. Не факт, что это прорастет моментально, но возможно, через пять лет он это переварит и внезапно сделает что-то свое». 

Однак говорити про зміни в культурному полі регіону, на думку Євгена, можна буде, якщо фестивалі на Донбасі стануть масовими і регулярними явищам, при цьому у кожного з них буде своя концепція.

«Если возникнут ощутимые плоды в виде производимой людьми культуры, которая изменится под влиянием таких фестивалей, тогда можно будет подводить итоги», — каже Гордєєв.

На малій сцені тим часом починають грати «Менделеев Ошибался». Гордєєв займає місце в першому ряду, Віталій та Єгор з Гарелеї — трохи віддалік. Культова група сєвєродонецького андеграунду влаштовує справжній «сеанс екзорцизму».

Гітари дзижчать в кращих традиціях no wave сцени 80-х, а епатажний вокаліст Сергій Горєлов прорікає рядки «белеет как парус титановый анус», «с утра было худо, хотелось верблюда», вражає можливостями міміки обличчя, катається по сцені і не дає відвести від себе погляд.

Втім, за межами сцени Сергій кардинально змінюється і справляє враження скромного інтелігента-інтелектуала.

«Культурное поле вряд ли изменит разовая акция, — запевняє нас Сергій. — Это уже третий фестиваль, но в таком масштабе — впервые. 

Если он станет регулярным, возможно, вокруг него сформируется целевая аудитория, которая будет привлекать новых людей, чтобы поменять [культурное поле] — может быть, не в глобальном смысле, но хотя бы некоторый посыл. 

Я думаю, что площадка должна быть более или менее популярная, постоянная, чтобы люди знали это, ждали этого, вовлекали своих знакомых». 

По дорозі до ангару зустрічаємо Alyona Alyona. Реперка одягнена в довгу гавайку із зображенням Батьківщини-Матері і іронічним написом «Кушаї». Тільки-но ми починаємо розмову, її перериває продавець солодкої вати з пропозицією придбати його товар. 

«Вибачте, соррі, я даю інтерв’ю, не перебивайте», — парирує Alyona Alyona й той вимушений відступити. 

Нас тим часом оточує юрба роззяв з телефонами.

«Для мене це перший виступ на Сході України, — пояснює свою мотивацію участі в The Most Fest реперка. — Мені цікаво, тому що фестивалі, які йдуть роками, приличні і звичні, і щороку стають все більш комерційними. 

Такі фестивалі [як The Most Fest] є супернезалежними, вони не про гроші, а про розвиток, а в цьому напевно найбільший кайф для виступу. Неважливо те, скільки людей стоять під сценою, важливо, що це відбулось, люди прийшли, побачили і, можливо, це надихне їх безпосередньо робити, розвивати саме тут своє місто».

Реперка вважає, що достукатись до пересічного мешканця за рахунок таких фестивалів — «абсолютно не утопія». 

«По-перше, люди, які не часто проводять час на фестивалях, можуть побачити тих людей, які вже були, — зазначає вона. — Побачити, що тут адекватні люди, що вони не вмерли, не вжерлись, нічого з ними не відбулось. І врешті прийти і сказати: “Вау, це було цікаво!”. І таким чином це когось зацікавлює прийти наступного року. 

По-друге, окрім музики, на фестивалі відбуваються різні зустрічі, лекції, заради яких хтось їздить в інші міста, обласні центри, а тут вони приїхали всі до тебе — будь ласка, ознайомлюйся, ходи і слухай, прокачуй себе. 

Плюс важливу ролі ще відіграє безпосередньо те, що тут є для дітей. Кількість людей, які прийдуть, можливо, заради своєї дитини, але відкриють для себе щось цікаве, буде збільшуватись з роками. Тобто фестивалю ще є, над чим працювати, але камінь, якій покладено, класний».

Через годину Alyona Alyona виступає в ангарі, і дає свій фірмовий флоу і енергію. Натовп зустрічає її «на ура», синхронно скаче під «Рибки», «Голови», «Пушку» та інші бенгери й не відпускає зі сцени.

«Треба з вас обіцяночку, що ви зараз так танцюватиме, ніби це ваш останній раз на концерті», — просить вона зал наостанок й той кориться.

Через пів години на сцену виходить Стас Корольов, екс-учасник YUKO й автор одного з найцікавіших українських релізів цього року. За технікою виконання Корольов нагадує 2H Company в кращі роки, а своїми автобіографічними і пронизливими текстами про кризу рутини, побутову тугу й особисті рефлексії — б’є в саме яблучко.

Наживо до цього всього додається вокальний надрив і гітарна міць (Стас по черзі терзає гітару і бас) з рифами в дусі Rage Against The Machine, під які перші ряди публіки закономірно починають слем.

За північ сцену окуповує Shum Rave — проєкт зі Слов’янська, який виріс з love story, а сьогодні ламає стереотипи про нічне життя Донбасу. Музика гримить, екрани мерехтять, Донбас танцює. Хочеться вірити — не в останнє.

V

Населення Костянтинівки скорочується з кожним роком. Так, згідно з офіційними даними, в 2002-му воно становило понад 95 тисяч мешканців, а в 2021-му — щонайбільше 69 тисяч. Ні для кого не секрет, що молодь залишає місто. Організаторка The Most Fest Наталка Сосницька й сама на якісь час переїхала до Києва, але врешті повернулася до Костянтинівки.

Сьогодні в своїх проєктах Наталка робить ставку саме на роботу з молоддю. Крім організації «Вільний простір Druzi», вона запустила локальне медіа Prostir, «аби мати можливість транслювати наші почуття до Костянтинівки та змінювати її обличчя». 

«Насправді всі кажуть, що місто зменшується та вмирає. Але місто зменшується і населення старіє, тому що молодь виїжджає, — стверджує вона. 

Я, наприклад, жила в Києві і повернулась сюди, тому що розумію, що війна так чи інакше сталася не просто так. Потрібно працювати над тим, як люди комунікують, тому ми зараз працюємо з молоддю.

Я вважаю, що потрібно розвивати своє місто, щоб тут залишились люди, яким воно не байдуже. Ми працюємо над тим, щоб допомогти місту створити свою стратегію для того, щоб молодь не їхала далеко».

І хоча Наталка, як і більшість опитаних нами культурних діячів та діячок Донбасу, згодна, що вплив фестивалю на середньостатистичного жителя регіону залежить від його подальшого масштабування і розвитку, крига вже скресла.

«В мене є мрія, щоб цей фестиваль став регіональною подією, можливо, всеукраїнською, — ділиться Наталка. — Якщо ми говоримо про Костянтинівку, є ще інші міста. Але було б добре, щоб цей фестиваль став класною візитівкою нашого регіону.   

Я не думаю, що можна когось змусити любити, наприклад, альтернативну музику, але якщо буде якісь довгостроковий результат того, що ми робимо зараз, і люди з часом будуть це бачити, їхнє ставлення буде змінюватись. Воно вже змінюється». 

Дмитро Кузубов, фотографії — Катерина Переверзева, Денис Пронін, Дмитро Кузубов, обладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.