«Великий Бичків — Маленький Харків». Історія одного комуністичного лозунгу на Закарпатті

Великий Бичків знаходиться в Рахівському районі Закарпатської області поряд з українсько-румунським кордоном. Це невелике селище біля підніжжя Карпатських гір із дубовими лісами, гірською річкою Шопуркою та привітними людьми, які люблять пиво й гóлубці (тут їх понад 30 видів з різноманітними начинками), їздять на заробітки в Чехію та щодня потроху чепурять свої домівки. Наступного року Великий Бичків святкуватиме свою 650-у річницю.

По той бік українсько-румунського кордону, який проходить по річці Тиса, також є Великий Бичків (рум. «Bocicoiu Mare»). Після Першої світової війни, в 1919 році, селище поділили. Одна частина відійшла Румунії, а інша — Чехословаччині. 

Хоча розвинута й демократична Чехословаччина обіцяла рівноправність Підкарпатській Русі (сучасна Закарпатська область), уряду було невигідно, аби тут розвивалася та зміцнювалася українська національна ідентичність. Асимілювати русинів-українців чехословацький уряд не міг через суттєві етнічні розбіжності русинів з мешканцями метрополії. Край був бідним і тому сприйнятливим до обнадійливих ідей комунізму.

Проте доля головних бичківських комуністів склалася трагічно. 

Як комуністи розхитували Великий Бичків?

У міжвоєнний період Великий Бичків був осередком української культури. Від початку 1920-х тут діяли товатиство «Просвіта» та організація «Пласт», хор, оркестр, драмгурток, хата-читальня, гімнастичне товариство та футбольний клуб. А в 1933 році у Великому Бичкові почав роботу перший український професійний театр Закарпаття «Нова сцена». 

Закарпатська крайова організація Комуністичної партії Чехословаччини спиралась тут на двох бичківців — Івана Локоту та Миколу Сидоряка. Вони були авторитетні серед простих людей, а Локота — ще й вправним оратором. 

Серед тем, про які говорили тутешні комуністи, були низькі зарплати й погані умови праці на заводі, свавілля чехів, нова війна, яку готують капіталісти, відокремлення від Чехословаччини й багато іншого, що мало й не мало справжнього підґрунтя. Електоральне ядро комуністичної партії становили переважно неграмотні люди, освічені ж виборці вбачали в цьому популізм.

Пізніше, у середині 1920-х та у 1930-х роках, Локота й Сидоряк таки стали депутатами від Комуністичної партії Чехословаччини в чехословацькому парламенті.

Комуністи постійно підбурювали місцевих мешканців вимагати кращих умов праці та життя, бунтувати. Було важливо влаштовувати видимість солідарності краю з комуністичними ідеями. Партія хотіла отримати якнайбільше голосів на парламентських виборах, щоб посилити свій політичний вплив і наростити кількість прихильників у всій Чехословаччині. 

«Якщо перше травня, то обов’язково мала бути демонстрація», — розповідає історикиня та директорка Великобичківського історико-краєзнавчого музею Ганна Лукеча.

У невеликому кабінеті директорки у вазі красується штучна гілка сакури, вздовж стіни простягається книжкова шафа, а навпроти неї, у буржуйці, тихо потріскує ватра.

«Комуністи збиралися у Великому Бичкові, привозили сюди людей з навколишніх селищ, робили транспаранти, писали лозунги, — розповідає вона. — Все це швидко “фоткали” і одразу ж давали пресі у Чехословаччині, Франції, Німеччині».

Хоча й до революційної ситуації у Великому Бичкові було далеко, але Радянський Союз не тримався осторонь подій і підпільно будував свої плани. А в часи Другої світової війни, під час угорської окупації Закарпаття, комуністи почали реалізовувати ці плани.

«Це була хитра, диверсійна діяльність усередині іншої держави, яка була спрямована на встановлення радянського режиму, — запевняє директорка музею.  

З тутешніми комуністами зв’язувалися координатори для створення диверсійних груп у Великому Бичкові. Їх завданням було виступити тилом для Червоної армії, коли настане потрібний момент. 

Комуністи робили запаси зброї, вибухівки, в них було розписано, хто взриває завод, мости тощо. Готувався суто терористичний акт. Радянський Союз вкладав у це гроші і прагнув того, чого зараз прагне Росія: територіальної та політичної експансії».

Звідки походить «Маленький Харків»?

У музеї тьмяно. Пахне деревом і старими книжками. З-за штор, на яких вишиті закарпатці у кольорових кресанях, проглядається дощовитий день. Відвідувачів сьогодні нема, тож можна почути цю особливу, музейну тишу. 

Наближаюся до вітрини біля виходу з музею і роздивляюся папірець — вірш «Маленький Харків». У назві закладено лозунг «Великий Бичків — Маленький Харків». 

Існує декілька версій походження лозунгу, але точне джерело невідоме. Для пропаганди комунізму партійні діячі розробляли лозунги відповідно до тем, які були на часі. Тодішньою столицею радянської України був Харків, який слугував орієнтиром як для прибічників, так і противників комунізму.  

У музейному фонді є інформація, що Іван Локота на одному з мітингів наголошував, що «буржуазія називає наше село “Малим Харковом”». 

Водночас у книзі про Великобичківський лісохімічний комбінат імені Івана Локоти, виданій у 1962 році в межах радянської серії «Історія фабрик і заводів», написано: «“Малий Харків”, як називали урядовці Великий Бичків за революційність, жив і боровся. Над ним витав непереможний дух свободи…».

Підходжу до сірого будинку і одразу помічаю на подвір’ї високу й трохи згорблену постать. Це — Федір Іванович Штефанюк, бичківець, який народився в 1925 році. 

Коли запитую про «Маленький Харків», Федір Іванович у роздумах спирається на паркан. Але вже за мить жваво розповідає про події майже сторічної давності, які відрізняються від офіційної версії.

«Люди виступали на мітингах, у маленьких зборищах. А щоб такого, як Майдан, масових мітингів, заворушень не було, — каже Федір Іванович, жестикулюючи коренастими руками. — “Малий Харків” був псевдонімом. Місцеві комуністи самі назвали так Великий Бичків. Вони хотіли, як Харків, боротися за соціальну справедливість». 

За словами Ганни Лукечі, Локота й Сидоряк дійсно вірили, що комунізм принесе сюди соціальну справедливість: землю роздадуть селянам, а заводи — робітникам. Проте вони займалися партійною діяльністю в межах демократичного устрою, а координаторам з Радянського Союзу не потрібні були люди з таким досвідом. 

«У 1931 році Миколу Сидоряка комуністи вирішили “полікувати” в Москві, — розповідає директорка музею. — Його виманили туди разом з сім’єю. “Полікували” так, що Сидоряк одразу помер. Від жінки також позбавилися. Дітей просто зробили сиротами… Вони віддали їх в Інтердім у місті Іваново (Росія)».

Як склалася доля Локоти?

15 березня 1939 року Сойм Карпатської України (себто Підкарпатської Русі) проголосив незалежність Карпатської України від Чехословаччини. Водночас Угорщина розпочала наступ і окупувала край. Карпатська Україна втратила автономію у складі Чехословаччини і перебувала в окупації до 1944 року.

Великий Бичків також опинився під окупацією. Угорські окупанти вчиняли звірства на захоплених територіях. За словами директорки музею, в спортзалі Великобичківської загальноосвітньої школи №1 катували близько 300 закарпатців. 

Слово «мадяр», себто угорець, навіть сьогодні продовжує використовуватися в Великому Бичкові для створення зневажливих прізвиськ. Наприклад, «мадярський карась» означає щось погане, «мадярський циган» — дуже брудну людину, а «мадярський кінь» — людину, яка, окрім себе, нічого в житті більше не хоче бачити. 

Коли Великий Бичків опинився під окупацією, Іван Локота, намагаючись уникнути переслідувань з боку угорських загарбників, виїхав у Радянський Союз.

При перетині кордону його схопили й посадили в радянську в’язницю. Невдовзі Локоту звільнили за клопотанням і використали в Москві як делегата на Всеслов’янському мітингу 10-11 серпня 1941-го. 

У книзі «К братьям угнетенным славянам», виданою у 1941 році «ОГИЗ» спільно з «Госполитиздат», Всеслов’янський мітинг згадується так:

«Это было яркое выражение тех чувств, мыслей и чаяний, которыми живет сейчас весь славянский мир, поднимающийся во весь свой могучий рост на решительный и беспощадный бой против гитлеровского гнета. Это демонстрация братского единства и консолидации всех сил многочисленных славянских народов, которые никогда не были и не будут рабами».

У своїй промові на мітингу Іван Локота закликав українців протистояти німецькому та угорському фашизму, ставати партизанами та боротися за свободу. Невдовзі його запроторили в ГУЛАГ. 

З правнучкою Локоти Віталією Попшою зустрічаємося біля церкви. Віталія — катехитка, навчає основ віровчення при греко-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці. Попша розповідає, що її прадід помер у неволі й глибокому розпачі.

«Чоловік, який сидів у сусідній камері від Локотової, розповідав, як той постійно бився головою об стіну, — з сумом каже вона. — Він кричав від усвідомлення, що обманював людей. Бився доти, поки не розшиб собі голову та вмер».

За іншою версією, як переповідали бичківці, які повернулися з того ГУЛАГу, Локоту там з’їли. Віталія додає, що Локотову жінку, її прабабусю, спалили живцем угорські жандарми: 

«Моя бабуся бачила, як жандарми ведуть її матір на страту. Але саму бабусю пожаліли, бо на той момент вона була вагітною».

Правнук Локоти Василь Павлюк, зізнається, що до нього дійшло мало історій про прадіда. Йому переповідали, як Локота чекав, коли за ним прийдуть, і навіть закопав на городі натертий смальцем автомат. Але найголовніше — прадід залишив заповіт нащадкам.   

«Він заповідал ніколи не вступати в політичні партії», — каже Василь і задивляється кудись крізь стіни. І, трохи подумавши, додає: «Наскільки мені відомо, в сім’ї і дотепер дотримуються заповіту».

Мамі Василя врізалося в пам’ять, як у родинному колі постійно повторювали: «Ні за що не можна ставати комуністами, це одна з найжахливіших форм влади».

Могилу Локоти намагалася знайти його дочка, яка жила на одній вулиці з Василем Семенюком, сином одного з прибічників Локоти й Сидоряка. 

«Ніхто не знає, де насправді похований Локота, — стверджує він. — Його донька пробувала шукати, але її зупинило КДБ. Сказали, це питання не піднімати, заборонена тема».

Василь згадує, що за часів СРСР у райцентрі Рахові старші люди зустрічали його словами «приїхав бичківський революціонер»: 

«Це народний гумор був. Нас так називають у більш-менш великих населених пунктах. Зустрічаю тих, з ким працював у районі, ото вони й кажуть».

Що означає «Великий Бичків — Маленький Харків» сьогодні?

За відповіддю на питання про сучасний сенс комуністичного лозунгу, який пов’язує Великий Бичків і Харків, звертаємося до Аліни Калашнікової, кандидатки соціологічних наук і старшої викладачки Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. 

Зараз Аліна живе в Харківській області. Під час нашої розмови в зумі вона пояснює, що коли хтось намагається сполучити різні території, він докладає зусиль, аби пояснити, що спільного вони мають. У випадку з «Маленьким Харковом» це була спроба пов’язати людей через загальну солідарність трудящих, «пролетарии всех стран соединяйтесь».

«Сенс прізвиська “революціонери” в тому, щоб зробити вигляд, ніби революція є ініціативою місцевих, — пояснює Аліна. — Я би не сказала, що сьогодні такі конструкції є небезпечними. Це вже не наше вчора і навіть не позавчора. 

Ми не очікуємо, що люди, яких називають “революціонерами”, завтра здійснять якусь революцію. Для людини, яка народилася в Радянському Союзі, це прізвисько було вже чимось архаїчним. Воно несе в собі шматочки пропаганди, але його не варто боятися. Краще огородити парканчиком, склом музейної шафи й залишити як “прикольну” пам’ять про минулу епоху».

Сьогодні пропаганда залишається важливою зброєю сучасної Росії, яка вважає себе спадкоємицею Радянського Союзу. Проте зараз, у часи прискорення й надлишку комунікацій, російська пропаганда стала більш агресивною. 

«У випадку з “Маленьким Харковом” у комуністів було більше часу, це розтягнута в часі пропаганда, — продовжує Аліна. — А зараз Росії було потрібно швидко закріпитися на новозахоплених територіях. Тому вони використали більш ефективну технологію. Замість порівняння, наприклад, Маріуполя, боронь Боже, з новою Москвою, вони вдалися до конструювання зовнішнього ворога, зокрема шляхом реінтерпретації подій Другої світової війни».

Анексія та реінтеграція територій однаково потребують роботи з суспільною свідомістю. Література також впливає на формування колективної пам’яті. І цей вірш — не виняток.

«Коли йдеться про реінтеграцію, наприклад, сходу України чи Криму, Київ може використовувати подібні інструменти, щоб вибудувати відносини між умовним центром та умовною периферією», — пояснює Калашнікова.

***

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Великий Бичків прийняв багато людей з постраждалих громад, зокрема з Харкова. 

Зараз то в магазині, то в парку чуєш краєм вуха тихі розмови про Північну Салтівку, Олексіївку, Холодну Гору. Про коханих і близьких. Про військових. Про минуле життя. 

Але коли ми зустрічаємося поглядами в АТБ біля полиці з макаронами чи разом дивимося на брудно-зелені колінки дітей на майданчику, стає зрозуміло, що тут вони знайшли частинку свого дому. Свій маленький Харків.

Катя Дев’ятко

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.