«Комора» перевидає книгу про переслідування радянською владою української інтелігенції. «Люк» публікує уривок з неї

Передмова до видання 1990 року авторства Івана Дзюби

«Сьогодні заново слухається справа СВУ… ». Таке оголошення закликає нас уявити собі Гелій Снєгірьов — ​в останньому розділі пропонованої тут читачам «лірико-публіцистичної розвідки» «Набої для розстрілу». Уявити його на фронтоні Харківського театру опери i балету, де ту сумнозвісну «справу» слухано в березні — ​квітні 1930 року. Уявити, як на сцену театру знову вийдуть усі учасники маячливого дійства, але цього разу, немовби отямившись із глибокого гіпнозу, заперечать диявольську режисуру, i станеться диво повернення до здорового людського глузду. I відбудеться не суд ҐПУ, а суд історії. I тоді виявиться, що ніякої «СВУ» не було, що «справа» ця від початку й до кінця сфабрикована за сценарієм органів політичного терору, а метою її було скомпрометувати й шантажувати «стару» українську інтелігенцію й дати «обґрунтування» політиці її цілеспрямованого винищення, а водночас i претекст до превентивних заходів проти інших груп українського населення,— ​i в цій політиці не зупинялися ні перед якими методами.

Отож перегляд справи «CBУ» потрібен не тільки для відновлення справедливості щодо підсудних i щодо української інтелігенції взагалі, а й для морального здоров’я суспільства, для нормального духовного розвитку українського народу, для громадянського випростування й повноцінного самоусвідомлення наступних поколінь,— ​переконував Гелій Снєгірьов «владу». Переконати не вдалося. Натомість його самого відправили добре второваним шляхом до слідчого ізолятора КҐБ. Певна річ, i для років 1970‐x результат цей був радше закономірним, аніж несподіваним. Гелій Снєгірьов його передбачав i готувався до фіналу. Але його заклик переглянути справу СВУ, заново її переслухати був не такий наївний, як здається. 

Річ у тім, що, риторично i безнадійно закликаючи владу, він водночас набагато емоційніше i особовіше звертався до молоді, до майбутніх поколінь: хай кожен зробить цей перегляд для себе, бо це кожного стосується, бо кожен із нас, старших, i вас, молодших,— ​«заложник» цього процесу i жертва його наслідків. Власне, вся «лірико-публіцистична розвідка» i є не що інше, як пристрасна i водночас доскіпливо аналітична розмова з молодою людиною, якій, коли вона хоче йти до громадянського, духовного, морального одужання, не оминути розрахунку з минулим, а зокрема, i з тим у цьому минулому, що визначило трагедію та комплекси української інтелігенції. А це останнє великою мірою сфокусоване у «справі СВУ», у процесі над «СВУ». Отож Гелій Снєгірьов i запрошує молоду людину, віддалену від тієї доби більш як на півстоліття, разом із ним переглянути цю фатальну «справу». 

Власне, він сам уже переслухав її заново. Зробив це за кільканадцять літ до того, як нарешті у серпні 1989 року, через 60 літ після «викриття» «СВУ» та арешту її «членів» (травень 1929 року), було опубліковано офіційне повідомлення Прокуратури Української PCP про відсутність складу злочину та опротестовано вирок у цій справі, ухвалений у квітні 1930 року Найвищим Судом Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Чому Гелій Снєгірьов замість робити те, що дозволялося i личило радянському літераторові, взяв на свої плечі вельми небезпечну (з огляду на припинення процесу десталінізації та поновлення репресій) i вельми тяжку (з огляду на неприступність відповідних документів) справу? Щоб зрозуміти це, доведеться трохи розповісти про Гелія Снєгірьова, оскільки молодше покоління читачів майже нічого про нього не знає, а багато хто, мабуть, взагалі вперше чує це прізвище. 

Гелій (Євген) Іванович Снєгірьов був актором, викладачем у середній школі й інституті; працював у редакції газети «Літературна Україна» та на Київській кіностудії хронікально-документальних фільмів — ​режисером, завідувачем сценарного відділу. Найважливіші з його книжок — ​збірка оповідань «Літо вернеться» (1957), повість «Чи мав я право?» (1962), оповідання i повість «Народи мені три сини» (1973). Далі список його публікацій уривається. Річ у тім, що нова хвиля репресій та переслідувань, яка почалася в 1972 році, розросталася й докочувалася до нових i нових людей; не оминула вона й Гелія Снєгірьова. Спершу від нього вимагали публічно засудити Віктора Некрасова, з яким він дружив i на захист якого виступав (Віктора Некрасова саме виключили зі Спілки письменників, а невдовзі він виїхав до Франції). Він відмовився. Але не обмежився цим, а сам став критикувати окремі антидемократичні акти влади. В середині 1970‐х років його вже твердо внесено до чорного списку «дисидентів», шляхи до легальної літературної діяльності було перекрито. Саме в цей час хворий i зацькований Гелій Снєгірьов працює над «лірико-публіцистичною розвідкою» «Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько…)».

Пізніше Віктор Некрасов у емігрантській газеті «Новое русское слово» (07.10.1978) згадував: «Гелій Снєгірьов… Письменник, кінорежисер. Тривалий час керував сценарним відділом Київської студії документальних фільмів. Член партії, впродовж певного часу навіть партбюро. До того ж його рідний дядько знаменитий письменник Вадим Собко писав по два романи на рік про становлення і боротьбу за світле майбутнє радянської людини…»

Не годилося б тут тривожити тінь Вадима Собка, якби ж i в самого Гелія Снєгірьова не було прямої вказівки на те, що саме славетний свого часу дядько i дав — ​мимоволі, звісно,— ​поштовх до написання «Набоїв для розстрілу». Річ у тім, що він поставив за приклад Гелію його матір, а свою сестру Наталію Собко, яка буцімто, бувши зразковою комсомолкою, сигналізувала в ЦК ЛКСМУ про ворожу діяльність своїх друзів, що, мовляв, і поклало початок розслідуванню «справи СВУ». Це повідомлення тяжко вразило Гелія Снєгірьова, і він вирішив самостійно з’ясувати цю обставину. Але далі цей суто особистий стимул був підсилений щирим і глибшим: бажанням, потребою розповісти людям, своєму народові, світові про один із підлих злочинів сталінізму, про одну з тяжких наруг над гідністю української інтелігенції, про один із отруйних ударів, завданих українській культурі й суспільності.

Звісна річ, Гелій Снєгірьов не мав доступу до архівних і таємних документів, до матеріалів слідства, не мав навіть тих можливостей, які має історик сьогодні. Він оперував лише офіційними повідомленнями тодішньої преси та пізнішими спогадами кількох уцілілих підсудних і свідків. А проте зумів — ​насамперед завдяки скрупульозному аналізові офіційних публікацій — ​з невідхильною переконливістю й очевидністю показати всю довільність і провокаційну безглуздість звинувачень, усю юридичну безграмотність «процесу», все його фантастичне жахіття. «Опера „СВУ“, музика ҐПУ» — ​цей гіркий жарт тих давніх часів дістав у праці Гелія Снєгірьова незаперечне документальне підтвердження. Після цього Прокуратурі Української РСР залишалося б тільки підписатися під висновками письменника, і дарма вона зволікала ще десять років, а самому письменникові «віддячила» так чорно й жорстоко.

Крім віртуозного й дотепного аналізу всіх перипетій «процесу», праця Снєгірьова цінна ще й тим, що він зібрав спогади і свідчення тих небагатьох ще живих тоді людей, які мали пряме або посереднє відношення до «справи» СВУ. Можна уявити труднощі, які довелося Снєгірьову долати: адже в ті роки ще панував загальний страх, на який не було ради, і часом доводилося вдаватися до неймовірних хитрощів, щоб «витягти» людину на розмову. Хіба що одиниці готові були допомогти. І все ж таки й такого роду матеріал у праці є і надзвичайно важливий. Не можу не сказати, що, як на мене, до найбільше вражаючих сторінок «розвідки» належить процитований у ній прощальний, передсмертний лист матері Бориса Матушевського Віри Олександрівни з Темняківських таборів, що в Мордовії ,— ​свідчення моральної високості й скромного героїзму кращої частини багатостраждальної української інтелігенції, подвижницьких традицій нечисленних українських культурних родів.

Звичайно, від «лірико-публіцистичної розвідки» Гелія Снєгірьова не слід вимагати всебічного і вичерпного висвітлення процесу «СВУ» в політичному та ідеологічному контексті доби, в історичній перспективі. Це — ​справа майбутніх істориків і політологів. Така робота на часі: процес «СВУ» повинен зайняти своє місце в ланці інших політичних і терористичних акцій, що переростали в глибоко продуману систему державного придушення національного, суспільного і культурного буття українського народу.

Велику помилку робимо, коли й досі часом уявляємо собі політичні процеси над українською інтелігенцією як таку собі безглузду й невмотивовану витівку репресивних органів, такий собі театр абсурду, виплід божевільної уяви політичних шизофреніків. Якби ж то!.. Ні. І процес над «СВУ» був глибоко продуманою й ефективно проведеною стратегічною державною операцією. Щоб зрозуміти й оцінити її, треба проаналізувати напрямок удару, його прямі результати і далекосяглі наслідки.

Звернімо увагу на хронологію подій. «Викрито» було «СВУ» й заарештовано велику групу її «діячів» 1929 року. Це був «рік великого перелому», рік остаточного торжества сталінської генеральної лінії, рік, коли розгорнуто «вирішальний наступ» на «капіталістичні елементи», розпочато «ліквідацію куркульства як класу» і масову примусову колективізацію.

Цілком тверезо передбачаючи зростання опору народу, насамперед селянства й інтелігенції, режим мусив удатися до превентивного, випереджального удару (всі політичні репресії 1920 – 1970‐х років мали саме такий характер: передбачити вогнища можливого спротиву тим або тим різким поворотам державної політики, несподіваною акцією паралізувати їх, арештувати ймовірних супротивників, активних чи пасивних, а решту залякати, — ​хоча в 1930‐ті роки до цього долучився й «економічний» розрахунок: ҐПУ — ​НКВД стали постачальниками дешевої робочої сили для великих будов соціалізму за відомчими рознарядками). І тут усе було точно й тонко розраховане, аж до визначення дати початку процесу: 9 березня 1930 року, день пам’яті Тараса Шевченка. 

Цей прийом також неодноразово використовувано й надалі: влада, з одного боку, демонструвала свою причетність до створення в суспільстві ентузіастичної ювілейної атмосфери, щоб підкреслити відщепенство «ворогів», їхню нікчемність перед усенародним піднесенням і приреченість, а з другого боку — ​прозоро натякала суспільності, що її ентузіазм повинен мати цілком певний характер і межі, інакше може завести туди, де опинилися оті «вороги»…

Де ж вони опинилися? Не просто на лаві справедливого пролетарського суду. Ні, перед «судом історії». Перед апокаліптичним Страшним судом, який усе знає, все провиджує і назавжди вирішує не лише долі окремих людей, а й долі народів, людства, земного буття взагалі. Кати виступали від імені історії, від імені світового прогресу, найвищих ідеалів і самого майбуття людства. Така атмосфера панувала не лише на судовому засіданні, а й у житті суспільства. І, може, в цьому одна з причин психологічної безсилості підсудних, їхньої моральної надломленості? Гелій Снєгірьов, на мою думку, робить помилку, оминаючи цю вирішальну обставину і судячи про душевний стан людей 1930 року з позиції людини середини 1970‐х років, яка вже пережила публічне викриття злочинів Сталіна і побачила новий поворот історії. У всякому разі, ті припущення, які робить Гелій Снєгірьов, намагаючись пояснити причини морально-політичної капітуляції і «самовикриття» підсудних,— ​це всього лиш припущення, та й навіть погодившись із ними, від цілковитої розгадки будемо ще далеко. Для цього надто багато чого ми ще не знаємо. Та й не забуваймо, що такий самий «моральний рахунок» довелося б пред’являти тисячам і мільйонам жертв сталінізму. Чи варто?

Гелій Снєгірьов вважав, що треба: бо «зрада» батьків отрутою влилася в кров дітей. Але ж, по-перше, тоді довелося б починати не з 1930‐го року, а з XVII століття — ​з «великої руїни»; по-друге, ніякі «гріхи» — справжні чи уявні — ​предків, далеких або близьких, не звільняють нащадків від особистої відповідальності за власні вчинки й долю. На жаль, Гелію Снєгірьову невдовзі самому довелося переконатися, що не все таке однозначне…

Свій рукопис письменник передав на Захід із проханням опублікувати його. Знав, що тяжко за це поплатиться, але вважав своїм обов’язком розказати світові ту правду, яка йому відкрилася.

Лиха розплата не забарилася. Переслідування посилилися. За кожним його кроком стежили. У цій атмосфері він опублікував у західній пресі кілька заяв не завжди зрівноважених своїм тоном, які дуже йому зашкодили. 22 вересня 1977 року Гелія Снєгірьова було заарештовано. У слідчому ізоляторі КҐБ загострилися його тяжкі недуги. Але його безпорадний стан викликав у відповідних осіб не жалість, а жорстокий розрахунок: вирвати у напівживої людини листа, в якому вона засудила б не лише себе, а й свого кращого друга — ​Віктора Некрасова (дуже треба було скомпрометувати Некрасова, за будь-яку ціну). Зрештою, такий лист за підписом Гелія Снєгірьова з’явився 1 квітня 1978 року в газеті «Радянська Україна». Свого часу він викликав багато пересудів. Але зразок того, як слід поставитися до нього, подав сам «головний адресат» — ​Віктор Некрасов. Він підтвердив свої щирі дружні почуття до Гелія Снєгірьова і висловив глибоке співчуття до його нелюдських страждань.

А Гелія Снєгірьова тільки після цього листа звільнили з-під варти й помістили в Жовтневу лікарню. Та стан його був уже безнадійний, і невдовзі — ​28 грудня — ​він у тяжких муках помер. Але перед цим неймовірним зусиллям волі змусив ще себе укласти нотатки, в яких описав своє перебування в слідчому ізоляторі та в лікарні. Цей страшний людський документ досі ще не став доступним радянським читачам.

Мине час, забудеться дріб’язкове і другорядне. А страдницький образ Гелія Снєгірьова, його свідома жертва залишаться в пам’яті людей. Ім’я його буде серед тих, ким пишатиметься українська література.

---

Придбати документальний роман «Набої для розстрілу» режисера й письменника Гелія Снєгірьова можна за цим посиланням. Вартість — 560 грн.