У мирний час Харків був провідним археологічним центром України. Шість експедицій щороку, студенти з лопатами в руках, тисячі знахідок, що наповнювали музей університету імені Каразіна. 

Скіфські кургани, салтівська культура, античні сліди — усе це жило й дихало в польових сезонах.

А потім прийшла війна. Польові роботи на Харківщині стали неможливими: постійні обстріли, відсутність укриття, ризик для життя. Багато археологів виїхали. Але ті, хто залишився, не склали рук і продовжують працювати.

Коли поле стає зоною ризику

«Тут 40 секунд — і постріли, нікуди сховатися», — так описують ситуацію харківські археологи. Рятівні розкопки на рідній землі припинилися. Навіть там, де йде будівництво оборонних споруд чи доріг, археологи не можуть виїхати: небезпека надто висока. Пам’ятки втрачаються під гусеницями техніки або залишаються під загрозою. 

Але наука не зупинилася: харківські фахівці під керівництвом Ірини Шрамко перенесли основну роботу на Більське городище в Полтавській області — величезну скіфську пам’ятку, яку університет досліджує вже понад 60 років.

Тут, у відносно безпечному місці, продовжуються розкопки, хоч і в менших масштабах. Студенти старших курсів, волонтери й викладачі приїжджають, копають, обробляють матеріал. Тривоги й обмеження є, але робота йде.

Скіфський Гелон: де тривають розкопки

Більське городище — це давнє укріплене місто, яке багато хто ототожнює з легендарним Гелоном Геродота. За десятиліття розкопано понад 50 тисяч квадратних метрів, знайдено тисячі ям, жител, десятки тисяч артефактів. Кожний сезон приносить щось нове, що переписує уявлення про скіфський період.

Останні роки подарували справжні скарби. Металошукачі допомогли випередити «чорних копачів»: понад 1300 металевих предметів, серед яких золоте колечко, бронзові наконечники стріл, унікальна пряжка від кінської збруї. Знайдено античні монети й уламки амфор з далеких грецьких центрів — Коринфа, Лесбосу, Родосу. Виявлено сліди торговця IV століття до нашої ери, культові споруди й житла різних періодів. А в 2019-му поховання дівчини з золотими прикрасами дозволило зробити точну реконструкцію скіфського жіночого головного убору.

«Завдяки тому, що воно не було пограбоване, нам вдалося зробити реконструкцію жіночого головного убору першої половини VI ст. До цього вчені тільки здогадувалися», — згадує археолог.

У Полтаві вже пройшли виставки знахідок останніх років. Цього року планують нову: «Археологія Більського городища XX століття», де покажуть рідкісні кадри з плівок 1950-1970-х, які раніше ніхто не бачив.

Врятувати спадщину: пакування й оцифрування

З перших днів повномасштабного вторгнення музей працював на збереження. Найцінніше спакували до 24 лютого. 

«Ще 23 лютого ми відкрили вітрини й почали пакувати найбільш цінні речі. Потім спакували всю експозицію», — розповідає Станіслав.

Паралельно запустили потужне оцифрування. Завдяки гуманітарній допомозі з’явився 3D-сканер: найдорожчі артефакти тепер існують у цифровому вигляді. Відцифровано понад 800 фотоплівок — більше 20 тисяч кадрів. Багато з них — побутові, щоденні знімки експедицій, яких ніколи не було у звітах. Тепер ця спадщина захищена від вогню, води й часу.

«Якщо щось трапиться з плівками, у нас уже є копії. Інакше б це просто зникло», — кажуть археологи. 

Сьогодні робота більше нагадує оборону ніж відкриття. Але навіть у цьому режимі народжуються статті, звіти й нові виставки.

«Дистанційна археологія» — як навчати копати по Zoom

Найважче — зі студентами. Археологія — практична наука. Побачити горщик бондарихінської культури в руках, відчути вагу наконечника стріли, який пролежав у землі 2500 років, — це не те саме, що розглядати фото.

До повномасштабного вторгнення студенти з першого курсу обов’язково їхали в поле: жили в наметах, варили на всіх, допомагали один одному. Там народжувалися справжня дружба й розуміння професії.

Зараз — дистанційне навчання. Приїжджають переважно харківці, курсові пишуть лише двоє-троє замість десятка. «Це як навчати архітектора, який ніколи не тримав цегли в руках», — жартують викладачі. Але ті, хто все ж приїжджає у Більськ, запам’ятовують практику на все життя: ночі в наметах, дощ, гітарні посиденьки й момент, коли ти перший витягуєш артефакт, якого ніхто не торкався два з половиною тисячоліття.

---

Читайте також:

• Науковець Андрій Утєвський: під кригою Антарктики та на руїнах української науки (інтерв’ю)
• «Зірки над Харковом не згасли». Як університетська обсерваторія робить проривні дослідження без надпотужних телескопів
• На крижаному краю світу: як потрапляють і живуть на антарктичній станції «Академік Вернадський»

---

Чому археологів так мало?

До 2014 року в Україні налічувалося близько 300-400 професійних археологів. Потім — тенденція йде на спад. Зараз археологів набагато менше. Зарплати мінімальні, фінансування — за залишковим принципом. Молодь обирає професії, де можна годувати сім’ю. 

До прикладу, у Польщі ситуація інша: там розвинена рятівна археологія, археологи працюють у туризмі, музеях, бізнесі. В Україні ж пам’ятки часто просто зносять екскаватором.

Харківська школа була квітучою: свій напрямок скіфської археології, салтівської культури, черняхівської. Зараз усе це працює, але в менших масштабах. І все ж — продовжується.

Харківські фахівці сьогодні роблять дві головні справи: зберігають те, що є, й продовжують досліджувати там, де можливо. Екскурсії в музеї проводять — експозицію адаптували, замінивши найцінніше на безпечніше. Волонтери допомагають з пакуванням, але наукову роботу роблять тільки фахівці.

«Якщо в нас не буде своєї історії — цю порожнечу хтось заповнить. Ми повинні зберегти те, що маємо», — кажуть вони.

Харківська археологія не зникла, а перейшла в режим витривалості. Проводить розкопки в Полтаві, сканує минуле, навчає тих, хто готовий приїхати і мріє повернутися на рідні поля. Триває тиха і вперта боротьба за пам’ять, що стає актом опору забуттю і знищенню.

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Ніно Авалішвілі, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Марія Федченко, з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, дизайн — Анастасія Юращенко