Заквітчане, ніжне, кам’яне: говоримо про харківське ар-нуво

Коли навесні теплішає, нарешті хочеться гуляти, піднявши голову і підставивши лице сонечку, що тепер заходить пізніше. Так краще видно квітучі дерева, а за ними — фасади будівель, подекуди так само квітучі. Оці всі ніжні плетені силуети візерунків, що окреслюють парадні двері й віконниці незвичної форми; такі округлі, що аж живі риси жіночих облич і кам’яних рослин — якщо вам щось із цього впало в око, значить, ви дивитесь на зразок нувошної сецесії в архітектурі. Та перш ніж рушати на прогулянку, давайте розберемося.

Що воно таке?

«Ар-нуво створили ельфи, ар-деко робили гноми», — ліпшого пояснення різниці між цими двома спорідненими течіями модерну, які частенько плутають, на теренах інтернету поки ще не сформулювали. 

Загалом, якщо коротко, цього й достатньо, аби зрештою розрізняти ці два стилі. Та при цьому ар-нуво дещо старший — з нього в певному сенсі епоха модерну й розпочалася в 1880-х, і не дарма він такий ніжний і заквітчаний. Розповідаємо, як було діло.

Ар-нуво зародився не на рівному місці — за своєю суттю це була реакція мистецької спільноти на метаморфози, що їх принесла в наш побут промислова революція ХІХ ст. Батьківщиною індустріального перевороту прийнято вважати Англію, та, зрештою, до кінця століття він прокотився всією Європою (а також дістався США та Японії, але нас тут цікавить саме Європа).

Людство перейшло від ручного, ремісничо-мануфактурного й доморобного виробництва на фабрично-заводські колії. Об’єми виробництва підскочили, підприємства росли, продукт дешевшав, змінювалися підходи до ведення бізнесів і наймання робочої сили — Daft Punk були б у захваті, бо «Harder Better Faster Stronger» неслося повним ходом і в усьому.

А от вищезгадана мистецька спільнота була нажахана: з усього, що було рукотворним, пропала душа! Речі, виготовлені на верстаті, виглядали як… ну, власне, як речі, виготовлені на верстаті. І будівлі, зведені під розміщення цих верстатів, виглядали не сильно нарядніше.

У двобої естетики й функції естетика, оспівувана століттями, невблаганно програвала, і треба було її рятувати. Ось тут на ринг і вивели ар-нуво.

Світу було потрібне нове мистецтво — не таке, що проповідує старі канони, а свіже й молоде, здатне інтерпретувати прогрес людства в естетичному ключі, використовувати нові матеріали й технології в ім’я прекрасного.

Назва «ар-нуво» походить від найменування галереї La maison de l’art nouveau (Будинок нового мистецтва), яка знаходилася в Парижі і де організовувалися перші виставки майстрів, які працювали в цьому стилі. На противагу індустріальності вони акцентували природні мотиви й вигини, на противагу «чоловічому» вайбу промислової революції був фокус на фемінність та емоційне трактування мистецьких канонів, а як відповідь на повальну утилітарність — маніфестація естетики повсякдення.

Ар-нуво — це був не просто стиль в архітектурі. Це була філософія.

Зрештою воно було про все: дім, в котрому живеш, стілець, на котрому сидиш, столовий ніж, котрим мажеш масло на ранковий сендвіч, вітражний торшер, під котрим ввечері читаєш книгу — все-все-все це мало бути підпорядковане єдиній естетиці.

Важлива заслуга нуво полягала якраз у тому, що в ньому кожен об’єкт був заявлений не лише як функціональна одиниця, а й як витвір мистецтва. Саме ця течія поставила ремесло (виготовлення меблів, тканини) на один щабель з живописом та культурою.

Так а що архітектура?

Оця історія про необхідність всеохопної естетики в кожній деталі дуже явно проглядається, зокрема, і в будівлях стилю ар-нуво. Навіщо робити прямокутні вікна, якщо можна зробити овальні, круглі, розкреслені віконницями в чудернацькі візерунки? Так же гарніше!

Абстрактні античні мотиви ліпнини — це вже давно всім знайомо і не спортивно. Будинок буде схожий на клумбу! А в клумбі — жінки! Іноді ще риби і тритони!

Настільки свіжий в своїй декоративності і прямо-таки сентиментальний архітектурний підхід не мав шансів лишитися непоміченим. Після того, як ар-нуво було представлене на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року як головна мистецька сенсація століття, новина розлетілася Європою. Спробувати себе на теренах нової течії бажало чимало архітекторів. Мати модний заквітчаний особняк чи то прибутковий будинок бажало чимало заможних містян. Те на те і вийшло. Харків винятком не був.

Звідки у Харкові загалом з’явився модерн і кому він тут був потрібен, ми вже говорили. Втім, тоді балакали ми здебільшого про сірий модерн. Сьогодні ж будемо дивитися на ніжне сецесійне нуво. Погнали!

Чайний будинок «Камелія», вул. Мироносицька 58

Першу локацію на маршруті обирати складно: це має бути щось таке показове і самобутнє, що обов’язково зачепить і поведе за собою. Біда лише в тім, що кожна нувошна будівля в цій добірці особлива й унікальна, як сніжиночка — відтак, обрати щось одне, орієнтуючись виключно на історичні та візуальні ТТХ, майже неможливо. Вони всі класні.

Втім, ар-нуво — це, зокрема, історія про емоції, тож я на правах оповідачки керуватимуся власними. Колись, коли дерева були великі, я вступала на архітектурний факультет, і саме пустирна ділянка біля цієї будівлі випала нам в якості локації на семестровий проєкт. Ми ходили її обдивлятися і вслід за викладачкою перелазили через цегляний паркан, аби забратися всередину. Це було моє перше харківське нуво, чию історію я прям ресьорчила. Це була будівля, що повела мене за собою.

Йдетсья про одноповерховий, нині пастельно-зелений і частково зруйнований особняк на перехресті Мироносицької і Каразіна. В панорамі кварталу він дуже вирізняється на тлі сусідніх будівель — це тому, що на момент його побудови на початку ХХ ст. тутешні ділянки лише поступово починали включатись в загальне урбаністичне полотно Харкова. Лише у другій половині ХІХ ст. місто почало розростатися на північ по мірі того, як замощувалися й забудовувалися вулиці, а до того межа Харкова пролягала за колишнім Мироносицьким кладовищем, де нині стоїть Дзеркальний струмінь. Тож приватні маєтки в цій частині міста не мали між собою стилістичної єдності, були тут явищем стихійним і буквально «особняковим».

Детальніше про історію і поточний стан будинку ми вже розповідали раніше. Якщо коротко — належав він професору медицини Павлу Міхіну, збудований був у першому десятилітті ХХ ст. за проєктом Олександра Гінзбурга, але це не точно (проєктної документації, що підтверджувала б його авторство, не збереглося, але ім’я це все одно запам’ятайте).

У 1990-х в цій будівлі знаходився будинок чаю «Камелія» — з тих часів за ним закріпилася назва «чайний будинок».

Маєток Міхіна — це прямо-таки енциклопедичний ар-нуво. Головний фасад, що виходить на вулицю Каразіна, має легку асиметрію за рахунок «зсунутого» ліворуч входу, вигнутий силует даху і фігурні округлі форми віконниць. Фасад рясно декорований ліпними квітами, що увінчують вікна, і рослинними вервицями у поєднанні з геометричними патернами. З бічного фасаду на Мироносицьку дивиться ніжний жіночий маскарон [портретний елемент оздоблення фасаду — «Люк»].

Загалом, канон відданості рослинним мотивам, плавним лініям та фемінності, що символізує природний початок, тут витримано на 10/10.

На жаль, будівля, хай і досі вперто зберігає шарм фасадів, знаходиться в доволі прикрому стані. Вона вже довгі роки стоїть порожня і поступово руйнується. Нині в особняку обвалився дах. Подальша доля будівлі невідома.

Не передрав, а надихнувся

Наступна зупинка — вулиця Сумська, 96. За цією адресою розташований триповерховий прибутковий будинок такого собі купця першої гільдії Мойсея (Мойше) Диканського. Тут же була розташована його будівельна контора.

Власне, й сам проєкт будівлі приписують теж Диканському, але тут як з Гінзбургом — пан Мойше Гершович просто був власником компанії, що розробляла проєкт, у той час як його безпосереднім автором міг бути найманий архітектор.

Будівля була зведена з урахуванням не лише естетичних, а й технологічних світових тенденцій. Так, кам’яний будинок з підвальним поверхом був побудований фундаментально, на залізних двотаврових балках, з підведеним центральним водопостачанням, каналізацією, водяним опаленням з радіаторами (за винятком кухонь і ванних), системою штучної вентиляції, ватерклозетами англійської системи, емальованими раковинами і ванними з мідними кранами і нагрівачами. На горищі було встановлено бак із насосом, аби забезпечувати кращий напор води в квартирах.

Будинок має симетричний декорований фасад. Втім, якщо порівняти сучасні фото з історичними, що їх знаходив в архівах історик Антон Бондарев, можна помітити, як це декорування збідніло за 120 років. Ліпнина над бічними балконними секціями? Втрачено! Оригінальна ритміка вузьких вікон, розташованих попарно, а в балконних секціях по три? Більше не існує. Оригінальні двері з характерним «нувошним» орнаментом? Програли битву металопластику.

Втім, будівля все ще приваблює погляди. Ідучи Сумською, ви точно звертали увагу на її парадний портал (до слова, теж дещо бідніший, ніж від початку, та менше з тим). Красивий, правда? А хочете прикол?

Зліва — прибутковий будинок в Парижі 1901 року побудови, архітектор — такий собі Жюль Лавіро. Справа — будинок Диканського, 1905 рік. Загалом тенденція повторів тих чи інших елементів в різних будівлях для ар-нуво не була рідкістю, проте в даному випадку це виглядає як мем «списуйте, але так, щоби вчителька не здогадалася».

Втім, багато деталей змінили свої пропорції: так, наприклад, горжетка пані над входом французької будівлі в харківському прочитанні еволюціонувала до розмірів моторошної собаки, за що будівлю охрестили в народі «домом з чупакаброю».

Вулиця Сумська, 88

Якщо пройтися трохи вниз по Сумській, можна побачити ще одну рясно заквітчану будівлю. Свого часу, у 1914 році, вона була зведена як прибутковий будинок, проте довкола авторства проєкту досі точаться суперечки. Переважна більшість джерел посилається на Гінзбурга, втім, дехто відзначає стилістичну схожість з проєктами Диканського. Враховуючи, що обидва вони були власниками будівельних компаній, і дуже навряд би один працював на іншого, ім’я істинного автора лишається загадкою.

З усів взірців ніжної модерної сецесії на Сумській ця будівля, мабуть, перебувала до повномасштабного вторгнення чи не в найліпшому стані. Двері парадного входу виглядають новими, проте органічно вписуються в загальну стилістику будівлі. Асиметричний фасад густо оздоблений квітковими композиціями — зокрема, на другому і четвертому поверхах, а також тими самими квітами увінчана арка заїзду у двір.

Свого часу тут знаходився офіс банку «Базис», а також офіси ПАТ «Інвестор». Саме збанкрутілий нині банк Авакова був власником особняка і в ті ж часи проводилася капітальна реконструкція. У 2021 році будівлю «освіжили»: фасад трохи змінив відтінок зеленого, а вхідні двері посіріли в тон з віконними рамами.

Будівлю було пошкоджено внаслідок ракетного удару в березні 2022 року: були втрачені вікна та деталі фасаду.

Спілка письменників, вул. Чернишевська, 59

З Сумської ми завертаємо вбік і доходимо до перехрестя вулиці Ярослава Мудрого і Чернишевської. Тут неподалік, збоку від ЦНАПу, трохи «притоплена» вглиб від дороги, стоїть будівля, в котрій нині розташована Харківська обласна організація Національної спілки письменників України.

Автор проєкту — Олександр Гінзбург. У виразних елементах фасадів явно читається модерний почерк зодчого. Сама по собі будівля була зведена ще наприкінці ХІХ ст. і належала власникам іподрому та кінного заводу, але на початку ХХ ст. сучасного вигляду їй надав саме Гінзбург.

Будівля має неширокий фасад, за котрим основний її масив простягається у двір. Округлі арки вікон підкреслює фігурна ліпнина, а стилістичної характерності будівлі додають квіткові елементи оздоблення, а також фігурна ковка над входом і на фасадній балконній огорожі. Там, де вікна наразі не зашиті листами ДВП, видно автентичні «нувошні» віконні рами.

Відколи будівля відійшла у власність Національної спілки письменників, кого тут тільки не було. В цих стінах працювали Микола Хвильовий та Майк Йогансен, Юрій Шевельов та Іван Багряний.

Наприкінці радянської доби Харківська спілка письменників знову стала осередком пробудження національної свідомості і відігравала потужну роль в громадських справах регіону: підтримувала культурологічне товариство «Спадщина», «Рух», «Просвіту», а також доклалась до створення Харківського літературного музею.

Нині будівля Спілки письменників пошкоджена російськими обстрілами. Особливо важко їй дався останній, що стався в листопаді 2024 року — тоді поряд із будівлею вибухнула балістична ракета. Практично всі вікна в будівлі вибиті, більшість із рамами, пошкоджено близько десятка дверей, в приміщеннях місцями обсипалася стеля і пішли тріщини — в тому числі й конструктивні, за словами архітекторів.

Дивитися і розгледіти

Якщо йти від Спілки письменників у бік Театральної площі в пошуках ар-нуво, знайдеться небагато. Тут більше неокласики, місцями — неоготики і більш інтерпретованого модерну, а от оригінальної сецесії майже нема.

Втім, якщо придивитися, можна подекуди помітити її залишки — якщо ви вже знаєте, як її впізнати. Так, наприклад, на початку Чернишевської, геть непримітні й сірі, але все ще характерні квіти дивляться на перехожих з фасаду будинку невідомого архітектора. А деякі оригінальні віконні рами і ковані елементи дверей, ще не замінені на металопластик, намагаються розповісти історію своєї «нувошної» молодості — та їхній голос уже заслабкий, аби його було чутно з-під усіх шарів фарби.

Вул. Чернишевська, 4

вул. Гоголя, 1

Ближче до Театральної площі місто знову починає рясніти сецесійними фасадами. І наш найближчий по маршруту — на початку вулиці Гоголя, будинок під першим номером. Він має вузький триповерховий фасад з квітковими та геометричними елементами, за котрим простягається обабіч двору Г-подібне тіло будівлі.

Колись на цьому місці був розташований особняк харківського купця Ісаака Рубінштейна. Згодом, у 1905 році, будинок перейшов до іншого купця на ім’я Мусін Шульман. І лише у 1916 році на цій ділянці з’явилася будівля, яку ми можемо бачити сьогодні — будинок в стилі ар-нуво за проєктом Бориса Гершковича.

І так, якщо вам здається, що в цьому матеріалі забагато єврейських імен і прізвищ на одиницю тексту — вам не здається. Якщо передивитись харківські архіви, з’ясовуєш, що практично без винятків усе ніжне сецесійне витончене нуво будувалося тут або євреями, або для євреїв, або євреями для євреїв. Чи то вони частіше їздили за кордон, і там мали змогу спостерігати новітні мистецькі тенденції, чи то просто харківським купцям і підприємцям єврейського походження ар-нуво було ближче до серця, ніж решті містян — невідомо. Але складно знайти в Харкові будівлю в цьому стилі, що не підпадала би під цю закономірність.

Будинок Селіванова, вул. Сковороди, 19 

А щоб ви не сумнівалися — ось буквально через дорогу ще один проєкт Олександра Гінзбурга, за адресою вул. Сковороди, 19, він же — прибутковий будинок купця Петра Селіванова, він же — в народі «пряничний будиночок». Таку назву будівля заробила своїм густо оздобленим фасадом в стилі декоративного нуво.

Розташована на перетині вулиці Сковороди і Театрального скверу, будівля притягує до себе погляди як безумовна архітектурна домінанта в цій місцині. Над панорамними арками вітрин можна побачити дореволюційні вивіски, віднайдені у 80-х роках минулого століття і відтоді збережені.

Фасади рясно засіяні квітами й переплетеними стеблами на тлі кованих балконних огорож і заокруглених еркерів [балконів напівкруглої чи багатокутної форми, які виступають з площини фасаду — «Люк»].

Втім, не фасадом єдиним ця будівля приваблива — під’їзд у ній не менш чарівний. Проєкти Гінзбурга вирізняються надзвичайною детальністю. Канон філософії ар-нуво про всюдисущу естетику в найдрібніших її повсякденних проявах тут зчитується дуже явно.

Чи не найяскравіший приклад — сходові марші в під’їзді будинку Селіванова. Вони мають майже овальний колодязь і такою витягнутою спіраллю закручуються догори, та що примітно — сходинки не повторюються. Форма кожної викреслена під індивідуальним лекалом, аби максимально органічно відтворювати динаміку руху і візуально «огинати» спіраль поручня, що тягнеться простором під’їзду знизу доверху.

Будинок постраждав від російського ракетного удару 6 жовтня 2023 року – вибуховою хвилею були вибиті вікна та вітрини будівлі.

«Золота рибка», пров. Грабовського, 4

Сподіваюся, ви ще не втомилися від Гінзбурга, бо за рогом є ще один. Збоку від Харківського драматичного театру у вузькому провулку височіє червона цегляна будівля, на котрій неможливо не затримати погляд. Деякі містяни називають його другим будинком з химерами (позаяк лаври першого беззаперечно належать будівлі на вул. Чернишевській, 79).

З місця кронштейнів [архітектурних елементів, що підпирають карниз над фасадом будівлі — «Люк»] на перехожих дивляться величезні кам’яні риби, а гранчаті еркери знизу обіймають химерні ігуани. Особливо виразно вони, такі світлі, вирізняються на тлі червоної цегли, що нею оздоблено більшість фасаду.

У під’їзді на поверхах можна побачити маскарони з жіночими погруддями — до слова, ідентичні тим, що й у будинку Селіванова.

За словами архітектора й викладача Володимира Лопатька, багато з цих жіночих скульптур в ті часи були типовими — тобто вони виготовлялися масово, тож не дивно, що одна й та сама жінка вам зустрінеться в оздобленні кількох різних будівель.

Власне, до «Золотої рибки». Це була перша будівля Гінзбурга в Харкові. У будинку поруч, нині зруйнованому, був маєток його родини, і в 1901 році батько зодчого, лікар Марк Гінзбург, придбав сусідню ділянку, аби звести тут прибутковий будинок.

На першому поверсі будівлі був розташований магазин, де продавали живу рибу — спеціально для власника магазину Олександр Гінзбург облаштував в підвальному приміщенні так звані «рибні сади» з басейнами. В радянські часи риби тут не було — натомість, працював дитячий басейн «Золота рибка», звідси й назва.

Чим ще примітна будівля — тут же свого часу розмістилася і власна будівельна контора Олександра Марковича з промовистою назвою «Залізобетон» — її рекламну вивіску можна побачити на торці будівлі тут на фото.

Загалом Гінзбург був не лише про ніжні квіточки і жіночі маскарони. У першу чергу, він був інженером і підприємцем, одним з перших у Харкові, хто просував залізобетон як новітню й ефективну технологію сучасного будівництва.

Епоха залізобетону в Харкові розпочалася значно раніше, ніж народився Держпром. Залізобетон закладений в основу майже всіх будівель старого центру, що були зведені в стилі модерн на початку ХХ ст. Інноваційні технології йшли в комплекті з інноваційною естетикою нового століття.

Фінальна зупинка

Від провулку Грабовського ми спускаємося Бурсацьким спуском у бік набережної, і завертаємо ліворуч, аби дійти до початку вулиці Клочківської. Від старої забудови тут мало що лишилося, але пара архітектурних перлин ще збереглися.

Так, наприклад, за адресою вул. Клочківська, 3 знаходиться двоповерховий будинок — весь потрісканий, геть прикро занедбаний, та все ще виразний у цій своїй квітковій модерності, що проглядається навіть крізь тріщини і сколи.

Тут на початку ХХ ст. викупив ділянку під маєток харківський купець другої гільдії Сруль-Нахім Шльомович Гулько (виразно відсилаю вас до абзацу про єврейський слід в «нувошній» забудові міста).

На симетричному фасаді архітектор Борис Корнієнко, за чиїм проєктом було зведено будівлю, розмістив традиційні для ар-нуво квіткові композиції, а бічні секції фасаду прикрасив стовбурами яблунь, чиї корені так само сплетені у візерунки. Над вхідними дверима серед квітів можна помітити маленьких кам’яних драконів, що кусають себе за хвіст — була все-таки в модерних архітекторів особлива любов не лише до жінок і пелюсток, а й до земноводних химер.

За часів, коли в будівлі колишнього маєтку Гулька розміщувався Харківський професійний ліцей зв’язку, на торцевому фасаді з’явилося барельєфре панно «Харків — місто праці, науки, культури». Композиція подана як триптих із трьох барельєфів, що зображують Держпром, ККЗ «Україна» і пам’ятник Т.Г. Шевченку. Матеріал панно — керамічна цегла.

Якщо обійти маєток зліва і пройтись до річки, можна побачити, як на набережну виходить фасадами цілий архітектурний дует. Жовта будівля — так само зведена за проєктом Корнієнка на замовлення Сруля-Нахіма Гулька. 

Це був уже його прибутковий будинок, і зберігся він до наших днів у вельми доброму стані.

Поруч, як антипод, стоїть занедбаний цегляний будинок з характерною фактурною кладкою і овальним вікном на верхньому поверсі. За доступними відомостями, Корнієнко був автором всього цього ансамблю забудови набережної — втім, як можна побачити, будівлі спіткала геть різна доля.

Сентиментальне = вразливе

На маршруті, що ми ним пройшлися, було з десяток будівель. І всі вони — в різному стані. Деякі зберегли свою оригінальну архітектурну харизму — за рахунок розташування, чи то просто будучи проданими правильній людині або ж конторі, що воліла би вести справи в красивому будинку, а не серед руїн.

Деякі ж будівлі, натомість, виглядають так, ніби доживають віку, не маючи якогось окресленого майбутнього і плану порятунку, хай які історично цінні були б ці стіни, що їх варто рятувати.

Декоративна архітектура часів ар-нуво є сентиментальною і деталізованою — вона робить місто живішим, ніжнішим, квітковішим. Вона нагадує про часи уваги до дрібних виявів естетики у повсякденні й особливо ретельну, майже тремтливу майстерність, з якою хтось виліплював ці квіти і стебла на фасадах.

Однак ті ж таки квіти і стебла нині стикаються зі ставленням до себе, як до пережитку й надлишку. Аби зберігати щось настільки ніжне і тонке, зусиль треба вочевидь більше. Та без належного догляду, як і будь-які квіти, про котрі не дбають, квіти модерних фасадів стають вразливі перед лицем часу. І це дається взнаки.

Текст — Дарина Карапетян, фотографії — Юрій Каплюченко, Іван Самойлов, обкладинка — Катя Дрозд

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️