«Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — Війна». Як діти разом зі студією Aza Nizi Maza перетворюють харківську підземку на мистецький хаб

Кольорові олівці, маркери, фарби, довжелезні полотна білого паперу для малювання. Дитячі пальчики стискають пензлик. І дбайливо виводять контури війни. Огріхи прибирає стирачка. 

У цей час там, на поверхні, на вулицях Харкова, ця недитяча війна не стирається гумкою. Вона відбувається залпами артилерії, щільним монолотіним гулом «Градів», розривається смертоносним скреготом снарядів, розлітаючись уламками мирного життя, над головами сотень українських дітей. 

До повномасштабного вторгнення Росії Микола Коломієць, Ксенія Резнікова, Женя Коган та Софія Мокляк навчали харківських дітей малюванню та скульптурі в авторській художній студії Aza Nizi Maza. Тепер — створюють разом із ними фантастичні фігури-картини в харківській підземці.

Ці картини — неординарні, концентровані, емоційні та непересічні. 

«До повномасштабної війни в мене була студія Aza Nizi Maza, — розповідає Коля Коломієць. — Зрозуміло, що з початком бойових дій на заняття з дітьми вже й не чекали. Десь три тижні студія функціонувала як бомбосховище. У ній розмістилося 50 людей. Я не міг нікуди вийти, бо на мені було постачання води та інше забезпечення. А потім люди виїхали, евакуювалися. І я зрозумів, що треба й далі щось робити. 

У метро проходив “Концерт поміж вибухів”. Я прийшов на нього. Побачив, що тут багато дітей (загалом, десь 30 на двох станціях). Хтось жив там цілодобово, хтось приходив лише на ніч. І щоб якось розважити дітей, вирішили спуститися до метро і провести заняття з малювання». 

Коля посміхається крізь телефонну слухавку та каже, що це не був якийсь героїчний вчинок — от, спустився, як Орфей, у підземку та почав уроки малювання. Вважає, що це був рятунок та розвага як для дітей, так і для нього. Бо діти на станціях нудьгували. Адже життя в метро багато в чому надто обмежене. І на перших «підземних» заняттях діти виплеснули багато емоцій у малюнки. 

«Станція метро стала нашою майстернею, — згадує керівник Aza Nizi Maza. — До війни жартували, що от, майстерні західних художників — це, зазвичай, заводи, якісь фабрики гігантські. А тепер і в нас з’явилася така нагода».

Роботу над першим проєктом почали з визначення рівня дитячих здібностей. Побачили, хто як малює. І почали робити щось велике, круте, в тих обставинах, в яких опинилися.  Проєкт присвятили супергероям сучасності.

«На станції дуже зручні великі колони, — акцентує Коля. — Зрозуміло, що і малюнки на них мають бути великими. Найоптимальнішим варіантом для першого проєкту стали людські постаті. Символічні фігури. 

Сам час війни підказав, що робити. Обрали Воїна, Медикиню, Волонтера та Мати із Дітьми (як символічний погляд у майбутнє України, яка народжується, росте, є і буде)». 

Коля каже, ще хотіли зробити ще фігуру Комунальника. Їх з дітьми  дуже вразило фото двірника, який тащить ракету, бо зараз це дійсно іконографія цієї професії. Також були плани зробити Рятувальника. Бо наразі вони теж роблять якісь фантастичні речі. Але вектор проєкту вимагав змін. 

«Ми малюємо кожного дня, — говорить Коля. — І насправді це героїчна історія, бо діти працюють щодня, як дорослі на роботах. Через таку інтенсивність ми встигаємо за короткий термін так багато. 

Війна потребує плакатності, звісно ж. Потребує злободенності. Це добре, бо це такий виклик. Та митець кайфує максимально тоді, коли його витвір містить друге дно, кілька шарів змісту. 

І от, коли діти вже достатньо відточили свої навички на малюнках першого проєкту, зросли професійно, ми почали наступний проєкт. Він став більш, так би мовити, поетичним. І те, що ми робимо зараз, мені, як каталізатору цього проєкту, відгукується максимально сильно». 

«У метро у всіх постійне відчуття вечора. Але пейзаж на станції змінюється завдяки малюнкам»

Як взагалі діти сприймають той факт, що тепер підземка — це не просто громадський транспорт? Що тепер це — дім. І паралельно ще й культурний хаб, де можна малювати прямо на колонах. Коля запевняє, що малюнки на станціях  — то ще не найбільша дивовижа. 

От коли спускаєшся на станцію, а там катаються на велосипедах, на скейтах, грають у футбол посеред станції, дорослі жарять якусь рибу, — то це вражає. З’являється відчуття сюрреалізму. 

«Ти розумієш, що ти на станції, але це вже не станція,  — ділиться міркуваннями Коля. — Це вулиця, інтегрована в житло людей. Вони живуть у вагонах, поїздах. Дехто мешкає біля колон, на матрасах, карематах. Там люди сплять, їдять, якось себе розважають. І це дійсно сюрреалізм.

Загалом же, діти вже цю нашу студію малювання в метро сприймають цілком органічно. Це стало для дітей новою реальністю. Жити у метро, малювати у метро. Діти чекають на заняття з нетерпінням. І навіть ті, хто вже виїхав з метро, евакуювалися з міста, вони мені дзвонять. Дівчинка Влада, яка зараз у Львові, постійно телефонує, питає, як там я, як наші малюнки. 

Єдине, що напружує у підземці — постійне відчуття вечора. Бо тут не видно сонця. Але пейзаж на станції змінюється завдяки малюнкам. Ось така метафора».   

Засновник Aza Nizi Maza розповідає, що загалом атмосфера у підземці налаштовує його на спокій. Там не чутно вибухів, сама станція дуже глибока. Є відчуття суперзахищеності. Дехто з дітей взагалі боїться виходити на поверхню. 

«Тут є дівчинка, Христина, яка прийшла ховатися у метро після прильоту ракети по Палацу Праці, — пригадує Коля. — Коли вона із родиною вже була на сходах метро, їх там застала хвиля від вибуху. З осколками, всім цим. 

Тоді Христина перестала вважати поверхню безпечною. Для неї безпечним стало метро. Поверхні наче більше немає, тепер життя — це підземка. Але зараз вже й Христина подекуди виходить на вулицю. Потроху звикаючи. Бо в умовах однієї станції навіть місяць прожити — це щось космічне, це важко для психіки». 

Іноді підлітки виходять на сходи, аби подихати повітрям. Одного разу це співпало з моментом, коли розколошматило McDonald’s. Зі сходів було видно пекельну димову завісу. Діти цю тему дуже жваво обговорювали. Вирішили одностайно сходити в McDonald’s після перемоги. 

«Усе, що ми зараз робимо — як мозаїка. Наші плакати — це сплав праці багатьох дітей»

Зараз у харківській підземці народжується унікальна мистецька культура, як відповідь на події війни. Коля каже, що визначення стильової належності малюнків у харківській підземці — це вже справа для мистецтвознавців.

«Вони щось вигадають та якось це назвуть, — в голосі Колі чую трошки теплої іронічності. — Але фішка в чому: усе, що ми зараз робимо — як мозаїка. Хтось зробив квітку, хтось долоньку, штани, кросівки. Різні діти, які зробили для однієї фігури різні елементи. І все склалося в єдиний витвір. 

Дівчинка Ніка спитала мене якось, а який з плакатів сподобався мені найбільше. Сказав, що мені усе подобається. Ніка не повірила (сміється). Але це дійсно так.

Я згадую, як хлопець Льоша три дні робив камуфляж для фігури Воїна. Я залишав йому матеріал на станції, і він і ввечері, і вдень малював. Це титанічна була робота. Звісно, Льоша втомився. І вже з візерунками на формі йому допомагала дівчинка Христина». 

На завершення вирішуємо уявити день, коли батьки, діти, усі харків’яни, що наразі мешкають у підземці, вийдуть з метро. Міркуємо, що їхнє сприйняття підземки вже навряд повернеться до довоєнного. Бо неможливо буде анулювати цей досвід. А чи можливо буде перетворити харківську підземку на новий культурний простір, і водночас на місце меморіального значення? 

Уявляємо, що підземкою будуть проводити екскурсії. Коля каже, що, мабуть, це було б добре. Там, у майбутньому. Бо зараз не до планів. Вони усі розсипалися. Живемо поки тут і зараз. 

Це ж стосується і планів щодо майбутньої виставки в метро. Поки така перспектива лишається хиткою, непевною. Ще не на часі. 

«Ми з моїм колегою Олексієм, з яким проводимо заняття, говоримо про це, — ділиться думками Коля. — Про те, як після перемоги житиме метро. Наразі ми жодних планів не будуємо. Як буде, так буде. Віримо у перемогу. 

Звісно, що все це може затягнутися. Тому, психологічно зараз не доречно думати на перспективу. Бо плани — це щось деструктивне в наш час. Зараз увесь план — прокинутися зранку, і це вже 90% успіху за день». 

Коля каже, що зараз він у безпеці. Робить улюблену справу. Малює з дітьми. Не вважає себе героєм, а своє мистецтво — чимось надважливим. На його думку, герої зараз — це наші військові, волонтери, медики. Ті, хто там, на фронті. А ми — їхня підтримка. 

«Тут, на станціях, буває так, що ми випадково розливаємо фарбу, — говорить Коля. — Вона затікає у пази на стиках мармурової плитки. Ці плями від фарби — позначки, до яких ми потім, після перемоги, будемо підходити. Дивитимемося на них, щоб переконатися: війна була не сном, а рельністю. Усе це відбувалося з нами». 

Валерія Меренкова, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.