ККЗ «Україна» як вісник нової архітектурної епохи 60-х та 70-х років. «Хроніки залізобетону»

Сьогодні будемо говорити не про залізобетон сам по собі, а про будівлю, що розкрила його потенціал в Україні з новим розмахом. Бачили харківський ККЗ «Україна»? Гарний, правда? Захований в зелені саду Шевченка, невеликий за розміром як для кіноконцертного залу, з оцією аркою фронтального фасаду і мозаїкою біля входу, цей ККЗ виглядає… затишно, так?

А що як ми скажемо, що за цим затишком стоїть історія технології, що перевернула з ніг на голову будівельну практику 60-х та 70-х років? З цієї будівлі і, зокрема, її сідлоподібної покрівлі розпочалася в Україні епоха нової, футуристичної архітектури з несподіваними силуетами, арками й вигинами.

Просто неба

Спершу відомий нам ККЗ «Україна» був відкритим літнім театром. Його звели у 1947 році, коли Харків лише починав оговтуватися від руйнувань, спричинених Другою світовою війною. Не те, щоби літніх театрів бракувало в місті, це була розповсюджена практика — організовувати подібні локації «для культурного відпочинку трудящих».

Але цей літній театр був особливий — розташований прямо в центрі, він мав небачену місткість, розраховану на 1800 осіб. В команді розробників проєкту були троє: московський архітектор Микола Ареф’єв, харківська архітекторка Єлизавета Любомилова та Ганна Маяк, ландшафтна архітекторка теж родом з Харкова.

Акустичне обґрунтування для літнього театру в саду Шевченка виконав Олександр Гінзбург. Так-так, він не лише ніжне житлове нуво на залізобетонних каркасах будував, а й був таки вельми файним акустиком. Саме Гінзбург запроєктував «мушлю» концертного майданчику таким чином, щоб звук рівномірно розходився на всі боки. Скоріш за все, це був останній проєкт видатного харківського зодчого.

Музичний театр просто неба у саду Шевченка вважався одним з найкращих літніх музичних театрів країни, а у харківців він користувався шаленою популярністю: за винятком зимового несезону, концерти там відбувалися буквально щодня.

Просто неба театр проіснував трохи більше десятка років — у 1958 році, з огляду на успіх та відвідуваність локації, її вирішили накрити дахом, аби концертний майданчик працював без зимової перерви. Отут і починається цікаве.

Про чипси й інновації

Як будете проходити повз ККЗ чи просто гортати його світлини, придивіться до його даху. Покрівля має таку форму, ніби будівлю накрили величезною чипсиною Pringles. В принципі, заради неї ми і робимо цей матеріал.

Оця чипсина має назву — гіперболічний параболоїд, він же гіпар, він же площина сідлоподібної форми.

Чим вона прикольна, крім форми? Тим, що тримається виключно на двох опорних «підковах», що окреслюють силует будівлі. Між дугами навхрест під певним кутом натягується сітка арматурних тросів (вантів) — вони й утворюють оцю вигнуту сідлоподібну площину.

Схематичний ескіз конструкції ККЗ «Україна» в книзі українського теоретика та історика архітектури Володимира Ясієвича «Бетон та залізобетон в архітектурі», 1980 р.

Підвісні вантові конструкції у 50-х роках минулого століття були ще геть новим словом в залізобетонній архітектурі. Більшість підрядників, та й будкомісій ставилися до них з недовірою. Самі подумайте, таку величезну площу (45х48 метрів, якщо точніше) накрити просто сіткою, котра ще й просідає, і думати, що воно буде триматися? Це ж фантастика якась!

Втім, команда розробників проєкту критого харківського ККЗ «Україна» знала, що робить. Проєкт розробляли архітектори Вадим Васильєв (головний автор проєкту), Юрій Плаксій і Володимир Реусов, а також над проєктом працював інженер Лев Фрідган. Вони не були винахідниками технології, але новаторами, що побачили її потенціал в контексті скромного проєкту ККЗ, обмеженого в фінансуванні.

Конструкція гіперболічного параболоїда, запропонована для покрівлі, мала декілька переваг: вона значно прискорювала будівництво, давала можливість створити величезний зал без колон, які заважають глядачам і, що найголовніше, здешевлювала проєкт порівняно з традиційними конструкціями будівель у 4-5 разів. 

Архівні фото за 1961-1963 роки

Оскільки арматурна сітка буквально «стягує» каркасні дуги будівлі одну до одної, стіни не мають несучої функції як такої, а відтак не потребують перерозходу матеріалів на підсилення.

Саме економічність і простота проєкту переконала комісію. У 1961 році був запущений процес реалізації.

Так а в чому прецедент?

Нечесно було би стверджувати, що ККЗ «Україна» — це прям перший в світі такий проєкт з сідлоподібною вантовою покрівлею і ніхто взагалі до нас такого не робив. Цінувати спадок свого міста — це здорово, але варто також відслідковувати, коли ми починаємо його необ’єктивно гіперболізувати (так, поява цього каламбуру в даному матеріалі була питанням часу).

На момент 1961 року, коли проєкт ККЗ «Україна» був прийнятий до реалізації, у світі вже були прецеденти застосування саме такої конструкції підвісного даху. Після того, як ще у 1896 році інженер Володимир Шухов першим обґрунтував застосування вантових конструкцій в будівництві, архітектори в усьому світі з цікавістю приглядалися до нової технології, але в проєкти почали її інтегрувати не одразу.

Так, у 1952 році американський архітектор Мацей Новицький спроєктував і побудував у місті Ролі (штат Північна Кароліна) багатофункціональну будівлю Дортон-Арени на 7610 місць. Придивіться до форми покрівлі. Нагадує щось, правда ж? Цілком можливо, що новину саме про цей проєкт могли почути автори харківського ККЗ і взяти її за референс.

Також, поки в Харкові тривала розробка проєкту «України», в Баку у 1959 році уже був зведений Дитячий театр на Приморському бульварі авторства архітектора Вадима Шульгіна. На фото можна побачити навіть вантову навхресну структуру, на котру вже зверху була накладена покрівля. На жаль, ця будівля не дожила до наших днів — в 2000-х роках її було знесено в межах реконструкції бульвару.

Так і що ж це виходить, ми не перші в світі? Адже, на відміну від Дитячого театру в Баку, ККЗ «Україна» був побудований лише у 1963 році.

Тут, знаєте, і так, і ні. Гіпар в якості покрівлі явно не в проєкті харківського ККЗ був застосований вперше. Але саме Харків став містом з цього боку Атлантики, де вперше з’явилася така сідлоподібна вантова покрівля не як елемент літнього павільйону, а як дах повноцінної закритої будівлі.

---

Читайте також:

• Яків Столяров — перший, хто привіз знання про нову технологію будівництва. «Хроніки залізобетону»
• Заквітчане, ніжне, кам’яне: говоримо про харківське ар-нуво

---

Завершення й подальша доля проєкту

Загалом, проєкт виправдав себе: незважаючи на інновативність застосованої технології, команда будівельників під наглядом авторів проєкту за три роки звела ККЗ саме таким, яким він був задуманий. Втім, зі спогадів Вадима Васильєва, де-не-де доводилося домовлятися, адже головні трудноші стосувалися пошуку матеріалів.

«Усе винаходилося на ходу. Чимало матеріалів, таких як скло, скловолокно, пластмасові сидіння були новою й незвичною практикою, тож шукати й купувати їх доводилося через знайомства», — ділився архітектор.

Багато хто знає харківський ККЗ за впізнаваним мозаїчним панно, розташованим на фронтальному фасаді будівлі. Цікаве в тім, що не завжди це панно мало виглядати так, як виглядає. За кілька місяців до здачі будівлі в експлуатацію, про ККЗ «Україна» згадали у відділі монументального живопису столичної Академії будівництва і архітектури УРСР. З Києва приїхала художниця з контейнером смальт для панно.

Композиція оригінально зображувала пані з лірою в руках і роялем на фоні, поряд — чомусь спортсмени, і все це — біля паркану зоопарку. Коли панно було завершене, за переказами, авторка поглянула на композицію і в розпачі від недоречності зображеного сіла прямо посеред клумби й розплакалася, а вже ввечері зібрала речі і поїхала назад до Києва.

Тоді автори проєкту, не чекаючи, поки розчин затвердіє, власноруч зчистили більшу частину мозаїки лопатами, залишивши тільки зображення жінки і рояля. Потім поїхали на звалище браку Харківського плиткового заводу, набрали там ще матеріалів і в порядку моментного натхнення виклали решту мозаїки, вже нам знайому: ту, де стилізований парк в променях сонця, Держпром і кінострічка.

Остання складність вже реалізованого проєкту полягала в тому, аби здати його в експлуатацію. Жоден чиновник не брав на себе відповідальність підписати документи, бо дах всім виглядав так, ніби от-от обвалиться. Аби довести його міцність і функціональність, архітектори навіть встановлювали на дах контейнери з цеглою, збільшивши таким чином навантаження в півтора рази, але марно.

Зрештою, команді пощастило. Саме у 1963 році в вищих кабінетах української компартії відбувалися певні посадові перестановки. Тоді до Харкова приїхав новоспечений перший секретар ЦК КП України Петро Шелест. Він побачив ККЗ. Сказав, що, по-перше, це красиво, а по-друге, треба ще. Так проєкт «України» став типовим.

Вплив і спадок

Зрештою, звістка про інноваційну покрівлю харківського ККЗ розлетілася архітектурним середовищем України. Вже у 70-х почали вводитись в експлуатацію проєкти, що наслідували прецедентну технологію. Так, у 1970 році «за образом і подобою» ККЗ «Україна» в Херсоні був зведений ККЗ «Ювілейний», а в 1978 році в парку Глоби у Дніпрі з’явився літній театр на воді, чия покрівля так само була натхненна харківським проєктом.

З 1980 року ККЗ «Україна» набув статусу пам’ятки архітектури місцевого значення.

У 2020 році будівлю було закрито до літа 2021 року на реконструкцію, що була потрібна вже давно. Нарешті в ККЗ з’явилися лаштунки і туалети. Так-так, хто постарше, пам’ятає, як до реконструкції туалети знаходилися не в будівлі і до них треба було прям бігти.

Крім цього, на фронтальному фасаді ККЗ відреставрували панно, оновили його, закріпили і додали відсутні елементи. Також повністю повторили форму козирка 1963 року й літери назви з автентичним шрифтом, в інтер’єрі концертної зали замінили крісла й модифікували акустику.

Якщо оцінювати загальний вплив технології, втіленої в проєкті ККЗ «Україна», але коротко і людською мовою, то це, по факту, була будівля, котра змусила всіх перепитати «А так можна було?!» і довела, що так, можна. І подарувала українським архітекторам прецедент, натхнення й сміливість пробувати подібне.

Так ми отримали наші вигнуті і прикольні футуристичні споруди. Так Харків отримав карт-бланш на павільйон в Саржиному і на будівлю нового цирку. Так харківський залізобетон перестав бути лише паралельно-перпендикулярним — бо міг тепер собі дозволити.

Текст — Дарина Карапетян, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — Юрій Каплюченко, з відкритих архівів, обкладинка і колажі — Анастасія Юращенко

---

«Люк» — це незалежне онлайн-медіа про Харків, яке висвітлює міські процеси та проблеми, стимулює до змін у місті та суспільстві, збирає на одному майданчику ком’юніті змінотворців та активних людей.

Ви можете робити свій щомісячний внесок у розвиток харківського медіа або зробити разовий донат на будь-яку суму. Дякуємо❤️