Кураторство починається з митців, тож як жити разом? Відповіді «Де кураторства»

«Продовжують дивитися один на одного ще хвилинку,

а так знов розглядають обрій. Довга тиша»

Самюель Беккет, «Чекаючи на Ґодо» (пер. Богдана Бойчука) 

«Что ж, давайте смиримся, что у нас разделительная линия не совсем ровная»

Алевтина Кахідзе, з книги «Де кураторство»

Книга, в яку увійшли 17 текстів самостійних художників і художніх груп, а також розмови з кураторами Олександром Соловйовим і Віктором Мізіано, ставить у центр проблеми характерне для українського контексту явище – «художник як куратор». За тривалої відсутності фігури куратора західноєвропейського ґатунку, художники протягом десятків років приймали на себе функції, які такій фігурі мали б належати. Тож, в певному розумінні, «Де кураторство» — розповідь про долю мистецького процесу в ситуації, коли «кураторство» існує як практика, а кураторів — бракує.

Не дивлячись на складнощі, які тягне за собою окреслена проблема, книга зображає цілком насичене мистецьке життя.

І головна перевага книги (з власною логікою відбору учасників, обробкою текстів та аранжуванням) не стільки у вдалому питанні, що вона ставить перед художниками, скільки в його різнобічному обговоренні.

Розповідаючи про власну кураторську практику художники говорять про «…відчуття, що те, чим ми займались <…> мало би робитись не художниками» (Відкрита група); діляться досвідом того, як розділяли «куратора» і «художника» всередині самих себе (Влодко Кауфман); наполягають, що кураторства в Україні немає — є «тільки традиції» (Арсен Савадов); прагнуть бути готовими до протистояння з куратором, коли «…не завжди зрозуміло, чи то він для нас суперник, чи то — партнер» (Фонд Мазоха); чи навпаки — захищати куратора (Микола Коломієць); чи навіть зазнати того, що куратор захоче позбутися їх самих (у 1991 році Олег Кулік на півгодини закрив в ліфті Олега Голосія, аби відкрити виставку без художника, за власним кураторським баченням експозиції).

Генеалогію кураторської практики художники ведуть від дуже різних явищ, серед яких виділяють рух імпресіоністів, пришестя постмодернізму, діяльність Марселя Дюшана, проекти Гаральда Зеємана та навіть конвеєри Генрі Форда. Під словом «куратор», яке сьогодні перебуває у стані інфляції, також розуміються різні ролі — від «однодумця» й «посередника» до «фігури влади» і «супротивника». У короткому тексті «Кураторство, виставки і Gesamkunstwerk» Ганс-Ульріх Обріст описував приклади використання слова «куратор», з якими йому доводилося стикатись: шеф-кухар як куратор кухні, ді-джей як куратор музичного фестивалю, курування контенту в соцмережах, курування відеоігор та гри в покер тощо. Бекґраунд сприйняття слова «куратор» на пострадянських теренах налічує додаткові змісти: «…раньше слово «куратор» обычно ассоциировалось с инструктором в КГБ, в райкомах партии» (Олександр Соловйов). Не дивно, що така асоціація органічно вписується в розуміння куратора як «найвідданішого глядача»: «В самом деле, долгое время КГБ был нашей самой заинтересованной аудиторией» (Юрій Лейдерман). 

Присутнє в назві книги, найбільш широко розглядається питання про місце: де власне існує кураторство? Яким було і яким має бути таке місце, в яких умовах воно перебуває, та як, користуючись середовищем, досягти стану, в якому «…експозиція приносить подарунки» (Відкрита група)?

Проте, якщо подібні неформальні локації є невід’ємною частиною історії українського мистецтва, рух в іншому напрямку — коли музей перетворюється на «квартиру», призводить до болючих наслідків. Такими прикладами стали відомі закриття виставки «Нова історія» (2009) у Харківському художньому музеї (ХХМ) і прецедент з цензуруванням роботи Володимира Кузнєцова (2013) у Мистецькому Арсеналі (МА): «В аргументах [Валентины] Мызгиной [директорки ХХМ] было заметно отождествление себя с фигурой хозяйки, а государственного музея — с частной территорией, квартирой. Многие стали свидетелями подобной ситуации позже, когда <…> Наталья Заболотная [генеральна директорка МА у 2010–2016 рр.] напомнила публике, что “мы все у нее в гостях”» (Микола Рідний). Омріяне місце, в якому розвиватимуться кураторські практики, потребує подолання труднощів різного рівня: від створення умов, в яких було б «…цікаво й зручно працювати без думки про еміграцію» (Лада Наконечна) до потреби реставрації вже згаданої «традиції» (що може підміняти собою кураторство), яка на думку Микити Кадана є не «даністю», а проблемою: «…когда от поколения поколению передается не опыт и не знание, а одна только решимость» (Микита Кадан).

Тричі, через метафору страви, що вариться, у книзі був виражений потяг до колективного висловлювання. Задля виготовлення більш складного твору: «…коллективная работа дает это сгущение. Она всегда такая “наваристая”» (Микола Коломієць); задля налагодження нових комунікацій між людьми і досягнення поліфонічного звучання виставкового проекту: «…чем плотней бульон, тем занимательней то, что в нем варится» (Олександр Ройтбурд); й задля опису вдалого результату такого поєднання: «А потом они взяли и бросили нас в один котел — и мы все вместе начали вариться» (Павло Маков). Бажання колективу, спільноти, групи і природна необхідність «создать ситуацию общежития» (Тіберій Сільваші) артикульовані чи не в кожному тексті. Й, разом з тим, вихід у світ книги «Де кураторство», можливість опинитися під однією обкладинкою з іншими, не близькими художниками, часом змушувала учасників проекту хапатись за голову, а когось навіть неприємно зачепила.

Таким чином, доволі природно питання про те, де саме перебуває кураторство, перетворюється на інше — «Як жити разом?». У передмові авторки-упорядниці згадують цитату з однойменного курсу Ролана Барта, коли розглядають взаємодію куратора і художника на прикладі піци. Саме в питанні про можливості співіснування роздуми художників досягають найбільшої співзвучності. Тож, якщо «як жити разом?» — питання ретроспективне, «Де кураторство» дає доволі розлогу відповідь на нього: фіксує художні маніфестації різного ґатунку, представляє групові об’єднання, виставкові проекти, ідеї та навіть речі, які стали матеріальними свідками художнього процесу (наприклад, у тексті Лесі Заєць: «…вся наша апаратура досі у вжитку! Штатив, як і раніше, переходить із рук у руки»). Якщо ж це питання про теперішнє і майбутнє українського мистецтва (а саме про це йшлося на презентації, коли спікери одноголосно підтримали слова Соловйова про те, що «книга з’явилася дуже вчасно»), то відповідь набуває менш чітких рис, проте сповнена оптимізму, який поєднує у собі вердикт і заклик до дії. Вердикт про некомунікабельність спільноти і заклик до спільного вирішення нагальних проблем, вироблення нових ідей і їхнього втілення — у виставках, дослідженнях і критичних текстах.

Текст — Борис Філоненко
Ілюстрації — Антон Резніков