Аліна Огієнко: про роботу лікарів під час повномасштабного вторгнення

Я — лікарка-інтерн зі спеціальності анестезіологія та інтенсивна терапія. На момент повномасштабного вторгнення була ще студенткою 6-го курсу ХНМУ та працювала медсестрою в Інституті загальної та невідкладної хірургії імені В. Т. Зайцева. 

У ніч на 24 лютого було моє нічне чергування. Всі прокинулись від вибухів о п’ятій ранку: перелякані пацієнти вибігали зі своїх палат, за вікном все блимало. У відділенні були тільки ми з санітаркою, бо зазвичай усі лікарі приїжджають на роботу близько восьмої. 

Як зараз пам’ятаю мій діалог з кимось із хворих:  

— Що це? Що відбувається? 

— Війна почалась. Давайте швиденько по палатах, бо час усіх крапати.  

Тоді це було все, на що я була здатна, щоб заспокоїти пацієнтів та заспокоїтись хоч трошки самій.

Для мене перші тижні повномасштабного вторгнення були суцільним жахіттям. Хоча я свідомо приймала рішення залишитись у Харкові та працювати далі попри все, але психологічно це було важко. Ворожа авіація тероризувала місто і вдень, і вночі. Телевежа, яку вони так намагалися зруйнувати, встояла, але частина вікон у клініці вилетіла. На вулиці була ще мінусова температура, тож ми відчули це одразу. 

З кожним звуком літака я прощалася з життям, бо невідому куди цього разу скинуть авіабомбу. Мама кожного дня дзвонила і в сльозах благала поїхати. 

У квітні, коли стало трішки тихіше, мені вдалось навіть з’їздити до бабусі. Зробила їй сюрприз. Це були найщасливіші декілька годин за останні місяці. 

У кожного є своя маленька історія 24 лютого, яка змінила їх звичне життя, і якою готові поділитися мої колеги та друзі.

«Допомагали всі, навіть самі пацієнти та їх родичі»

Інститут загальної та невідкладної хірургії імені В. Т. Зайцева — це науково-клінічний центр у Харкові, куди приїжджають за допомогою люди з усіх куточків України. На момент 24 лютого 2022 року не всі хворі з інших міст могли повернутися додому. Так само як і не весь персонал міг поїхати після чергування, бо деякі живуть у прикордонних населених пунктах і їх домівки окупували.  

З сьомої ранку завідуючий відділенням печінки та жовчовивідних шляхів Ростислав Смачило був на роботі. На нього лягла відповідальність зробити так, щоб робочий процес не зупинявся, бо люди хворіти не перестали. Тож він разом з професором Олександром Малоштаном мінялися доба через добу як старші лікарі, а ще два лікарі жили у відділенні постійно. 

Микита Черняєв, лікар-хірург, після того, як переконався, що всі рідні більш-менш у безпечному місці, одразу поїхав на роботу. Каже, розумів, що в нього є обов’язки, і життя кожної людина зараз цінне.

«Ранок 24 лютого почався, як і у багатьох українців, від раптового пробудження через вибухи та сирени, — розповідає Микита. — Ми з родиною швидко зібралися (на цей випадок у нас була готова “тривожна валіза”, хоча до останнього не вірили, що почнеться повномасштабна війна) та виїхали з міста. 

Після того, як всі мої родичі покинули Харків та були у відносній безпеці, я вирішив повернутися в клініку. Був твердо впевнений, що зобов’язаний бути там та надавати медичну допомогу пацієнтам. Були певні труднощі з продуктами, тож я зібрав всі запаси, що зміг знайти, склав у свій похідний рюкзак та вирушив на роботу».

З 24 лютого планові операції у лікарні скасували, тому перші дні та тижні клініка займалася лікуванням цивільних та військових, постраждалих внаслідок ворожих обстрілів, та невідкладною хірургічною допомогою. 

«На щастя, наші керівники, адміністрація та майже всі завідувачі відділеннями були на місці, тож ми одразу реорганізували роботу клініки під нові виклики та реалії, — згадує Микита Черняєв. — В лікарні були чергові бригади лікарів відповідно до кількості операційних на випадок масових надходжень постраждалих. Допомагали всі, навіть самі пацієнти та їх родичі, — доглядали за більш “тяжкими” пацієнтами, мили коридори тощо. 

В перші тижні привозили багато постраждалих, та з них чимало було “тяжких”. Особисто мені особливо запам’ятався випадок, коли привезли дівчину 15 років з осколковим пораненням магістральних судин після чергового ворожого обстрілу. Незважаючи на героїчні зусилля декількох бригад лікарів, вона загинула. Це були тяжкі емоції».

За словами Микити, працювати в той час було складно психологічно, бо через динамічність військових дій та близькість нашого міста до кордону з Росією ситуація змінювалась щохвилини. Проте колектив залишався на своїх місцях та працював. 

«Можу впевнено сказати, що працівники, які залишилися в Інституті на той час, водночас стали набагато ближчими один до одного, ніж були до цього, — каже Микита. 

Більшість колективу інституту постійно жили в клініці, та стали однією великою сім’єю. Всі підтримували один одного, і це було дуже важливо. 

Побут був спільний: готували їжу, прибирали, прали, навіть організували перукарню та кінотеатр. Хочу підкреслити, що неможливо переоцінити значущість допомоги громадських організацій, волонтерів, іноземних фондів, та простих українців, які привозили їжу, медикаменти, обладнання, операційні та перев’язувальні матеріали, що були життєво необхідні для функціонування Інституту в перші місяці “великої війни”».

«Я збиралася на роботу, розуміючи, що залишуся там надовго»

Наталія Румянцева, старша медсестра, на момент повномасштабного вторгнення відправила свою сім’ю у Циркуни, а сама поїхала на роботу вже з речами.

«Це був, мабуть, найстрашніший ранок у моєму житті, — ділиться Наталія. — Я збиралася на роботу, розуміючи, що залишуся там надовго, а донька з чоловіком поїхали до Циркунів, бо там у нас був будинок із підвалом, гадали, що так буде безпечніше. Але, як виявилось потім, це була велика помилка.

Приїхавши до Інституту, постало питання як будемо працювати, бо не всі співробітники мали змогу виходити на свої чергування. Ми не нехтували жодною роботою, якщо треба було мити підлогу — мили, ходили допомагати на харчоблок, працювали ліфтерами, бо не вистачало персоналу, а чистоту та порядок у клініці потрібно було підтримувати незалежно від ситуації. У вільний час ми організували в одній із палат невеличкий кінотеатр і там проводили вечори, також готували щось смачненьке, навіть ліпили пельмені».

Паралельно з важкою щоденною роботою, серце Наталії боліло за рідних: 6 березня 2022-го до Циркунів, де залишились її дочка та чоловік, зайшли кадирівці.

«На блокпосту росіяни не хотіли їх випускати, а потім сказали, щоб йшли понад посадкою, ще й попередили, що свої ж можуть і застрелити. Вже на окружній дорозі вони вийшли до наших військових, там перевірили документи і тоді вже можна було видихнути з полегшенням, — згадує Наталія. 

Моя мати та дядько теж були під окупацією у селі Вільшани Куп’янського району. У квітні з ними перервався зв’язок, мамі доводилось виходити на пагорби, щоб мені додзвонитись. Завдяки перевізникам та волонтерам вона виїхала через Печенізьке водосховище і йшла пішки через дамбу, а далі було ще багато перевірок документів. На жаль, мій дядько не поїхав разом із нею,  згодом його не стало. Так він і залишився похований сусідами у садку». 

Навіть попри такі страшні події, персонал клініки намагався триматися і не забувати, що життя триває. 

«Свій день народження я відсвяткувала у травні разом з колегами. На вулиці вже потеплішало, тож організували іменини на території Інституту на свіжому повітрі, — розповідає Наталія. — А найбільше, що мені запам’яталося з цього дня, коли мої дівчатка, Аліна та Наталка, приготували сюрприз — домашній медовик, котрий випікали потайки удома.  Це було дуже неочікувано та приємно.

Також за цей час здійснилась одна з моїх мрій — я дуже давно хотіла собаку, і ось 8 березня у мене з’явилася моя віддушина, моя Мася. Дівчатка домовились привезти її через усе місто до нас у клініку. Відтоді це маленьке чудо жило разом з нами в одній із палат і стало повноправним членом нашої родини».

«Ділили шматочок торта на дев’ятьох»

Ніна Меркулова працює сестрою-господинею. Вона, як і інші працівники, підтримувала робочий процес у клініці.

«Прокинулась я зранку десь о 4:30. Чую гуркіт, вікна у квартирі дрижать, а чоловік каже, що почалась війна, — згадує Ніна. — Я не повірила. Це просто був жах. Але потрібно було їхати на роботу, а там, думаю, подивимось».

За спогадами Ніни, у перші декілька днів їжі майже не залишилось, з дому повиносили усі продукти, але готувати було ні на чому: «Ніколи не забуду, як наші дівчата, медсестри, які жили поруч, вирішили удвох збігати швиденько за мультиваркою. Тоді почався обстріл нашого району. Дівчата повернулися усі в багнюці, руки та коліна збиті, перелякані, а в пакеті мультиварка та консервація.

А якось нас пригостили шматочком шоколадного торта. Це ж треба було на всіх поділити! На дев’ятеро людей! Усім потрошку, щоб хоч трошки “підсолодити” життя в цій обстановці».

Окрім звичної роботи у відділенні, Ніні довелось ще попрацювати ліфтером, аби «дати відпочити іншим». 

«Як зараз пам’ятаю, коли перший раз заступила на чергування і одразу виклик, — розповідає Ніна. — Привезли пораненого після чергового обстрілу. На жаль, тяжкі травми були несумісні з життям, хлопця не вдалося врятувати. Це було жахіття, що навіть страшно згадувати, але цей час загартував нас усіх».

Ольга Кропотіна працює молодшою медичною сестрою. 24 лютого вона приїхала на добове чергування довжиною у декілька місяців.

«Пам’ятаю, як вранці приїхала на роботу останньою маршруткою. Більше транспорт не ходив, — каже Ольга.

У перші 2-3 дні закінчилася їжа. Дуже хотілося їсти. Носки носили п’ятками доверху, бо протерлися, а нових ніде було взяти. Після цього я тепер завжди переживаю, щоб вистачило їжі, навіть коли її вдосталь. Завжди беру на чергування з запасом, аби бути певною, що не залишуся голодною».

Війна подружила лікарів, зазначає Ольга, навіть з тими, з ким до цього були напружені стосунки: «Ми всі допомагали один одному, заспокоювали у тяжкі моменти. Сварилися звісно, як зазвичай це буває у великій родині, але потім мирилися».

Ольга згадує, як до клініки приїжджав письменник, музикант і волонтер Сергій Жадан. Разом з іншими виконавцями він виконав гімн України. «В цей момент у мене в перший раз в житті виступили сльози на очах під час гімну, бо тепер він набув зовсім іншого значення, ніж раніше». 

Наталія Приходько займає посаду денної медсестри вже 13 років. 24 лютого вона, як і завжди: приїхала на роботу, де залишилась працювати і жити на три місяці.

«Працювати було важко, бо з настанням сутінок забороняли вмикати світло, але ж призначення для хворих ніхто не відміняв. Тож ми допомагали один одному, підсвічуючи ліхтариком, ставити крапельниці та колоти уколи, — ділиться спогадами Наталія.

На вулицю майже не виходили, бо було страшно. Особливо лякала ворожа авіація. Під час сильних обстрілів ховалися у коридорі. Не знаю навіть як передати цей жах словами, коли вночі черговий раз падає поруч авіабомба і здригаються стіни, а за вікном на декілька секунд настає день».

У квітні Наталія святкувала свій день народження під обстрілами. «Але я дуже вдячна своїм колегам і по сумісництву друзям, які влаштували мені сюрприз із кульками та надувними рукавичками — це було так неочікувано, що я розплакалась».

Згодом прийшли перші невеликі перемоги: наші захисники почали збивати ворожі літаки, які тероризували місто та постійно літали над Інститутом, намагаючись знищити телевежу, потопили «москву» [ракетний крейсер, який атакував український гарнізон на острові Зміїний, — «Люк»], відігнали росіян від столиці та почали деокупацію східних областей України. У клініці поступово почали відновлювати планові операції. Пацієнти, що не могли виписатися через окупацію їхніх регіонів, нарешті повернулися додому. 

Хоча обстріли ще були постійними, з потеплінням у неробочий час працівники лікарні почали виходити «на шашлики». У червні 2022 року майже весь персонал, який постійно жив у клініці, повернувся додому. Поступово робота Інституту вийшла практично на довоєнний рівень.

Кожна з цих маленьких історій складає один великий проміжок часу, який ми прожили пліч-о-пліч, як-то кажуть, у радості і горі. Лікували хворих, ховалися у коридорі від вибухів, святкували дні народження, сварилися і «крізь сльози сміялися». Наразі Інститут загальної та невідкладної хірургії імені В. Т. Зайцева працює в штатному режимі, де кожному, хто цього потребує, нададуть кваліфіковану допомогу.

Текст та фотографії — Аліна Огієнко, обкладинка — Катя Дрозд, редактура — Олександра Пономаренко