Річниця Євромайдану: як він проходив у Харкові 10 років тому

Сергій Петров, координатор харківського Євромайдану, секретар правління ГО «Інформаційний центр “Майдан Моніторинг”»

На одній з перших мирних акцій, наприкінці листопада 2013 року, ми з іншими координаторами харківського Євромайдану обговорювали ситуацію у країні. Тоді до України приїздив [російський політик, — «Люк»] Дмітрій Рогозін та відвідував українські підприємства військово-промислового комплексу, від яких залежало виробництво російських міжконтинентальних балістичних ракет. Ми вже тоді розуміли, що на кону стоїть дуже багато і цілком можлива війна з Росією. Україна була їй потрібна, аби воювати із Заходом. Тому подальша російська анексія Криму не стала для нас несподіванкою.

У грудні почалися погрози окремим координаторам харківського Євромайдану, спроби дискредитації, був навіть замах на вбивство [активіста харківського Євромайдану] Дмитра Пилипця. 1 грудня 2013 року, коли у Києві була перша мільйонна акція, у Харкові теж проходив масовий мітинг, на якому вперше прозвучало кілька важливих тез, чого ми маємо домагатися. По-перше, перевиборів Верховної Ради та Президента. По-друге, зміни уряду. По-третє, зміни Конституції та повернення до парламентсько-президентської форми правління.

Лютий був достатньо складним психологічно. Ми розуміли, що після вбивств на Майдані у Києві мирне вирішення стає дуже сумнівним. 19 лютого 2014-го у Харкові було протистояння біля (тоді ще) Академії внутрішніх військ МВС [зараз Академія Національної гвардії]. До нас тоді звернулися матері строковиків, які не хотіли, щоб їхніх дітей відправляли до Києва, де вже відбувалося силове протистояння. Активісти харківського Євромайдану намагалися заблокувати виїзд з будівлі. Тоді частина людей постраждала через побиття.

22 лютого мобілізація людей та харківського Євромайдану відвернула сценарій, коли Янукович і представники місцевих рад сходу та півдня України могли призвести до розколу та введення російських військ вже тоді. Саме у Харкові вирішувалось майбутнє України як єдиної держави. Проте Євромайдан у Харкові тривав аж до знесення пам’ятника Леніну 28 вересня 2014 року — не стало символічної точки зборки та ідола для «антимайданівців».

Значення харківського Євромайдану полягало у тому, що він був наймасовішим на сході України. Це було важливо, тому що Харків боровся за збереження єдиної країни та демократії у цій її частині, де владу захопила «Партія регіонів». У Харкові 2012-2014 років практично всі масові акції громадських організацій, які не були провладними, заборонялися. За даними «Інформаційного центру “Майдан Моніторинг”», за цей час заборонили 102 акції.

Чи досягла Революція Гідності своєї мети? Головних цілей — збереження єдиної України, її демократичного та проєвропейського курсу — так. За десять років є великі зрушення, які важко осягнути. Влада стала набагато більш публічною та відповідальною, почала реагувати на скандали, що виникають.

Проте, звісно, що великі зміни в Україні — це великий шлях, який не вирішується лише через одну революцію. Це залежить від кожної людини, що житиме за новими правилами та послуговуватися ними. Громадяни мають долучатися до контролю за владою. Тепер люди розуміють, що від їхньої активності багато чого залежить — і це теж докорінні зміни, які можна вважати досягненнями Євромайдану.

---

Читайте також:

• «Я став більш чутливим до принципових речей». Інтерв’ю із військовослужбовцем Максом Бага
• «Якщо ви українець, доведіть собі це зараз». Засновниця благодійного фонду Альона Айвазян про досвід багаторічного волонтерства та трагічний день її життя

---

Віктор Пічугін, журналіст у «Накипіло»

Коли в листопаді в Києві розпочинався Євромайдан — я не вірив у нього. Я брав участь у Помаранчевій революції, розчарувався у тому, що потім робили її політичні лідери та думав: «Давайте цього разу без мене».

Звісно ж, коли «Бєркут» побив студентів, я вийшов на харківський Майдан. У мене не було надії, що щось зміниться на краще — я думав, що режим Януковича з допомогою росії міцно триматиме свої лещата та придушить спротив. Але не виходити я не міг — бо був страшенно злим.

Періодично брав участь у якихось активностях Майдану — то ми шукали, де збираються «тітушки», то від цих «тітушок» втікали. Мені щастило — мене не зачепили ані петардами, ані черенками від лопат, які ці чорти використовували як біти.

Лютий був найчорнішим місяцем — через новини з Києва. Коли стало відомо, що Янукович втік до Харкова, а місцева влада збирає в Палаці спорту якийсь «сьєзд», я подумав, що вони точно будуть проголошувати там якусь сепаратистську діч — і вирішив піти й взяти участь в акції протесту. 

Було дуже страшно, бо я розумів, що там буде вся можлива «тітушня», але ще страшніше було б прокинутися наступного дня і дізнатись, що навіжений президент твоєї країни оголосив твоє місто частиною рф.

Під Палацем спорту, коли я прийшов, були тисячі таких як я. «Тітушня», навезені бюджетники та Кернес втікли, а величезний натовп Майдану пройшовся всім містом до ОВА. Тоді я думав, що це перемога і можна повертатися до звичного життя. За десять днів, 1 березня, життя показало, що я дуже помилявся.

Олексій Свід, журналіст у «hromadske», активіст ГО «Демократична сокира»

Десять років пройшло. Десять років тому я закінчив університет, отримав диплом політолога, і вже восени у Києві розпочався Євромайдан, який переріс у Революцію Гідності. 

Я нечасто виходив на харківський Євромайдан. Мабуть, до 22 лютого було два чи три рази, коли я виходив під Шеву [пам’ятник Тарасові Шевченку]. Місце для мене, як і для більшості, було незручним, та й погода була так собі.

З моєю освітою та досвідом роботи у передвиборчій місцевій кампанії у 2010 році та практикою у «Партії регіонів» у 2012-му, мені було зрозуміло, що Янукович не зможе виграти. Бо якщо проти нього домовились спільно діяти представники фанатських футбольних рухів, які мали значний досвід штовхання з міліцією та відбивання своїх, навряд у влади стане сили їх зупинити.

Тодішній я вважав, що потрібно бути готовим відпрацювати наступні президентські вибори, які також очевидно визирали з-за обрію. Загибель людей на Майдані, звісно, викликала в мене біль та професійний розпач, бо для мене це було ознакою непрофесійності всього апарату тодішньої Адміністрації президента. 

Каталізатором же для мене стала ніч 21 лютого, коли стало відомо, що Яник втік та збирається у Харкові оголосити про приєднання до росії. Тож для мене було зрозуміло, що 22 числа я маю зранку бути біля готелю «Турист», аби не дати цьому статися. 

Василіса Гайденко, волонтерка, координаторка підліткового проєкту «Уява», співзасновниця «Facilitation Tribe»

Лютневі дні на Майдані чіткі в памʼяті так, наче були вчора. Ті дні змінили мене назавжди — загартували та викарбували самоусвідомлення і цінності. 

У лютому на Майдані допомагала медикам — там не вистачало рук. Майдан відчувався як один великий організм. Навкруги все було погоріле, попіл і текла вода. В очах людей читалося тотальне безстрашшя — вони вистояли бій з пеклом.  

Тоді я там усвідомила сенс слів «вмирати за свободу» та «бути українкою». Вперше у житті я замислилася про своє коріння і відчула, за що боролися мої пращури-козаки, коли нація виборює свою свободу і незалежність та готова вмирати за цінності. І як це, коли всі один за одного. Майдан у ті дні — це найбільше відчуття єднання, яке я відчувала. Під час розстрілів на них було все одно: ніхто не зрушив, всіх єднало щось набагато цінніше, ніж кожне окреме життя. Єдиний спосіб нас тоді перемогти — це вбити всіх.

Майдан для мене у ті дні — два дуже сильні відчуття: великого горя і великої радості одночасно. Велике горе — величезна рана, яка ніколи не загоїться: в ній живуть обличчя Небесної сотні та звучить «Плине кача». Відчуття радості — від проживання народження нової, загартованої української нації.

День, коли Майдан переміг — один з самих трагічних і водночас самих прекрасних днів мого життя. В той день, ми переможно гуляли урядовим кварталом, звільненим від «Беркута», залазили на згорілі «беркутівські» автівки, робили фотки. Груди були переповнені відчуттям радості й гордості, що ми змогли, ми перемогли. І ніколи небо в лютому не було таким яскраво-блакитним і яскраво сонячним, в колір нашого прапора і в колір нашої свободи, яку вже ніколи не спинити — я тоді чітко це усвідомила.

Компіляція тексту — Антон Алохінссон, фото Сергія Петрова, Віктора Пічугіна, Олексія Свіда та Василиси Гайденко, обкладинка — Катя Дрозд