Авангард, що виник на початку XX століття, вирізнявся радикальними інноваціями, відмовою від традиційних канонів і прагненням до експериментів. Поняття «український авангард» у вжиток ввів паризький мистецтвознавець Андрей Наков у матеріалах до виставки «Tatlin’s dream», яка відбулась у Лондоні 1973 року. Тоді Захід уперше побачив роботи світового рівня невідомих на той час українських авангардистів Василя Єрмілова та Олександра Богомазова, а також дізнався, що життя і творчість Казимира Малевича, Давида Бурлюка, Олександри Екстер і Соні Делоне були тісно пов’язані з українськими містами.

Харків як центр нової візуальної мови

Одним із ключових періодів в історії Харкова було його перебування у статусі столиці УРСР у 1920-х — на початку 1930-х років. У цей час місто стало важливим центром українського культурного та політичного відродження. 

Радянська політика українізації 1920-х знайшла у Харкові сприятливий ґрунт для розвитку. Місто використовувалося як експериментальний майданчик для модернізації та впровадження нових індустріальних і соціальних моделей.

Харків став центром концентрації української інтелігенції. Тут виникали літературні та мистецькі організації, розгорталися нові культурні проєкти. Література, мистецтво та театр набули нового українського змісту й форми.

Для художників і графіків це було особливо важливо: створювати плакати, книжкову графіку, експериментальні композиції стало відносно легше завдяки підтримці нових ідей і доступу до друку. 

Україна стала одним із джерел загальноросійського авангарду та останнім його притулком.

Ключові постаті та твори харківського авангарду

Харківська гілка футуризму бере початок від літографічних поетичних збірок видавництва «Лірень», оформлених Марією Синяковою в наївно-дитячій, майже примітивістській манері. Її графіка супроводжувала поезії Григорія Петникова, Олексія Кручоних та Миколи Асєєва.

Громадянська війна та голод змусили багатьох художників залишити Київ і шукати безпечніше середовище для творчості. Харків давав можливість розвивати нові проєкти та підтримував експериментальні напрямки. 

Зокрема, до міста переїхав Василь Кричевський, який поступово відійшов від традиційних історичних сюжетів і почав працювати з сучасною літературою: творами Миколи Яновського, Миколи Бажана, Михайла Слісаренка, Максима Горького. Його роботи ставали динамічними, формували ритмічні конструкції і іноді нагадували технічні схеми або абстрактні графічні структури.

Наприкінці 1920‑х років у Харкові почав виходити друком журнал «Авангард», який часто називали «медіаорганом літературних хуліганів». Незважаючи на те, що його назва з’являлася тільки в третій, останній частині видання, всі три випуски об’єднувала спільна нумерація сторінок і дубльована есперанто‑назва Avangardo.

Головний художник видання Василь Єрмілов у дизайні поєднував конструктивістські прийоми та ручну роботу. Він використовував кольорові плашки, лінійки і різні масштаби шрифтів, створюючи чітку структуру сторінки. Шрифт 5:7, який він застосовував, став відомим як «єрміловський».

Літературне угруповання «Авангард» не встигло інституційно сформуватися. Його діяльність перервалася після ліквідації однойменного журналу. Учасники «Авангарду» надалі працювали розрізнено.

Часопис «Нова генерація» (1927–1930), заснований Михайлем Семенком у Харкові, став ключовою платформою пізнього радянського авангарду та одним із найрадикальніших друкованих експериментів української міжвоєнної культури. 

Видання функціонувало як лабораторія нової візуальної мови, у якій графіка, типографіка, фотографія та текст взаємодіяли на засадах конструктивістського мислення. Навколо журналу об’єдналася ціла плеяда футуристів, художників-графіків, теоретиків мистецтва. Зокрема, на його сторінках публікувалися Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, Олександр Богомазов, Василь Єрмілов та Казимир Малевич.

Обкладинка журналу стала візуальним маніфестом українського авангарду. Перший номер вирізнявся яскраво-жовтим дизайном. Керівник оформлення журналу Вадим Меллер використав ескізи до «Балету тріад» Оскара Шлеммера, відомого сценографа та балетмейстера Баухауза. 

«Нова генерація» стала кульмінацією й водночас фіналом українського авангарду, зокрема футуризму. Після припинення її виходу авангардні митці в підрадянській Україні фактично втратили власну платформу для експериментів. 

Постанова ЦК ВКП(б) 1932 року остаточно унеможливила існування незалежних мистецьких об’єднань, а літературні й візуальні пошуки поступово зникли під тиском політизації культурного життя.

---

Читайте також:

• Віталій Куликов: пам’ять про художника, який поєднав авангард із тугою за рідним містом
• Як бойчукіст Іван Падалка подарував Харкову перший графічний спогад про Держпром. «Харків, де твоє обличчя?»

---

Візуальні особливості харківського авангарду

Графіка харківського авангарду базувалася на чітких візуальних принципах, що відрізняли її від попередніх традицій. Одним із ключових стало прагнення до геометрії та конструкції. Композиція будувалася як продумана система, де кожен елемент мав функцію, а випадковість майже зникала. Коло, квадрат, лінія ставали основою візуальної мови.

Особливе місце посідав шрифт, який перестав бути просто носієм тексту. Він працював як образ, задавав настрій, ритм і навіть ідеологічний тон. Літери могли бути різного масштабу, нахилу, щільності, створюючи відчуття руху й напруги всередині сторінки.

Ще одним важливим інструментом був фотомонтаж. Поєднання фотографії з графічними елементами дозволяло створювати нові сенси й підкреслювати сучасність зображення. Фотографія втрачала документальну нейтральність і ставала частиною сконструйованої реальності.

Для харківського авангарду характерні асиметрія, контраст і ритм. Композиції часто будуються на напрузі між елементами, на зіткненні масштабів і форм. Це створює відчуття динаміки й відповідає ідеї авангарду як мистецтва руху, змін і постійного пошуку.

Художники й графіки авангарду працювали з формою, ритмом і шрифтом так сміливо, що їхні рішення випереджали свій час і впливали на загальноєвропейські модерністські процеси.

Репресії та згортання культурної свободи обірвали цей розвиток, проте сам авангард не зник. Його ідеї продовжили існувати в графіці, книжковому дизайні та візуальному мисленні загалом. 

Сьогодні, на тлі нового інтересу до мистецьких експериментів початку ХХ століття, український авангард знову стає джерелом натхнення — не як стиль минулого, а як спосіб мислення, відкритий до пошуку й переосмислення. 

---

Текст створено ГО «Люк — медійна група»  за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Люк — медійна група» та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

---

Текст — Юлія Захаревич, редактура — Олександра Пономаренко, фотографії — з відкритих джерел, візуальна складова — Ганна Кучеренко, Анастасія Юращенко