Вистава «Я норм» Харківського театру ляльок. Реабілітація мистецтвом

Перш ніж вступати у війну заради будь-чого, вам слід зупинитися і подумати про невинних дітей, які будуть скалічені, вбиті або осиротіють.

Януш Корчак

На виставу «Я норм» йшла з різними думками. 

Одна внутрішня частина мене сумнівалася, боялася та ще не відійшла від всього пережитого, а іншій було цікаво, що це і як? І для чого ця постановка — чи на хвилі популяризація теперішніх подій зловити «hype», чи через пережиті емоції відобразити переживання групи підлітків, що залишились у прифронтовому місті?  

Нібито два критики сперечалися у мені (ні, я ще не збожеволіла, щоб говорити сама з собою). Треба йти та дивитися. Може, саме цей твір зачепить й мої почуття, роздуми, відбудеться рефлексія на відображення почуттів підлітків, які залишилися… не тільки в Бучі, а й в Харкові.

«Я норм» — це сповідь сучасних підлітків, їхнє бачення цієї війни. Це роздуми драматургині Ніни Захоженко, режисерки-постановниці Оксани Дмитрієвої, акторів Лілії Осєйчук, Даниїла Нікіфорова, Каті Пінчук та Якова Озерова, композиторів Катерини Палачової, Руслана Каширцева та Лілії Осєйчук. 

Події, про які йде мова в постановці, розгортаються в Бучі в перші дні війни навколо чотирьох підлітків, які нещодавно готувалися до ЗНО, закохувалися, будували плани на майбутнє. Початок війни розділив їхнє життя на до та після. Розігруючи різні обставини, в які потрапляють герої вистави, актори через передачу емоцій на сцені допомагають й глядачам зняти так званий посттравматичний синдром. Саме так, через мистецтво, ПТСР поступово проходить. 

Тема Бучі стає узагальненою алегорією Міста, де панував Мир й де сталася жахлива війна. Бо колективно ми пережили те, що кожен з нас не хотів переживати. Ніхто з нас не очікував цієї війни, того жаху, через який ми всі пройшли. Але довелося прийняти й такий складний травматичний досвід. Розмірковуючи над цією темою, можна згадати й про біблійние вбивство Авеля Каїном.

Мені досить боляче, як і іншим глядачам, що зібралися 26 листопада у Art Area ДК. Не там, далеко — у Бучі, а тут, так близько — на Салтівці, Олексіївці, ХТЗ та в різних районах та куточках Харкова. Вони не поїхали, а залишилися, зберігаючи своє близьке коло родичів та домашніх звірів. Поринаючи в зовсім інше середовище — не мистецьке, а у справжній воєнний побут, у хаотичні вибухи та «прильоти», черги, аптеки, коридори, підвали, отримання гуманітарки… Й найголовніше — намагання зберегти власний психологічний спокій. 

В основі вистави — нова українська драматургія. Її сюжет в нашому випадку болісно-пронизливий, місцями — навіть травматичний, але й трохи затягнутий. Шукаю психологічні моменти у грі акторів, вдивляюся в їхні рухи. У звичайному молодіжному одязі-оверсайз та в підвальному просторі з дерев’яним настилом, все це нібито ще раз змушує глядача пережити відчуття з лютого по сьогодення… Території коридору квартири чи підвалу-сховища — залежно від ситуації. 

Проте, що добре: в цій історії немає «вигаданого» пафосу й емоційного надриву. Й тому молоді актори відчувають цей складний матеріал природно, відіграють його на сцені органічно. Драматургиня Ніна Захоженко в написанні тексту використовувала елементи принципів «епічного театру», коли у виконанні актора є принцип «дистанціювання» від свого героя. 

Герой висловлює своє ставлення до персонажа й порушує так звану «четверту стіну» в театральному просторі. У виставі принцип «епічного театру» заявлений в декільках сценах, коли героїня акторки Лілії Осєйчук починає співати свої пісні, а інші герої виходять на передній план. Коли Ліза (Катя Пінчук) від’їжджає з батьками до Німеччини, а Саша (Яков Озеров), виходячи до глядача поза «четверту стіну», розповідає свою мрію про те, як він збудує нове місто, водночас створюючи з кубиків макет уявного міста. 

Мені б хотілося знайти у виставі змісти, закладені глибше першого шару. Проєкцію майбутнього для цих молодих героїв та, може, десь ще глибше, — паростки ідеї пацифізму, життя без війни. Ці ідеї, як відчуваю, є в молодості героїв, в їхній закоханості, в піснях, дружбі. Адже Майклу (актор Даниїл Нікіфоров) друзі кричать, що не треба кидати «коктейлі Молотова» в танки, бо батько б тобі цього не дозволив. Й попри всі випробування, що проживають ці підлітки, головним залишається їхнє життя. 

Режисерка Оксана Дмитрієва використовує промовисті символи у дерев’яних кубиках (як момент гри акторів з предметами), які складають герої вистави в різні предмети та композиції. Можна згадати, що будь-який предмет з дерева є першоджерельним символом першої ляльки у людини, яку давали дітям для гри та заспокійливості. А ще дерево — це оберіг, дерев’яний хрестик, що отримує дитина при народженні…. Чи конструктор, який подарували дитині або підлітку та з якого можна побудувати нове місто. Сподіваюся, що я хоч трохи зрозуміла ці кубики й чому саме вони (адже сучасне мистецтво не завжди повинно відповідати на всі питання, воно просто повинно чіпляти за живе). 

Так саме зачепили й целофанові кульки, що надуває героїня з целофанових пакетиків, які є узагальненим символом кисню для життя, народження дитини у підвалі, й того моторошного шляху, яким одна з героїнь разом з мамаою виїжджає до Польщі. І тут так болюче зчитується ідея того, що людина завжди поставлена перед вибором. А зараз найголовніше — це зберегти своє життя. Хоча акторка Лілія Осєйчук в цій сцені передає своїй героїні стан, в якому та не позбавлена переживань, вона всю дорогу згадує ту слабку матір з дитиною у підвалі. В неї, як у кожного з нас, є милосердя. 

Чи буде там, у Польщі, Німеччині світле майбутнє, чи краще повернутися додому? Це питання у виставі залишається відкритим. Сподіваюся, що ця авторська вистава саме про повагу до Життя та один до одного. 

Об’єднані мистецтвом  

У жовтні команда театру — режисерка вистави Оксана Дмитрієва, актори Ліля Осєйчук, Даниїл Нікіфоров, Катя Пінчук та Яков Озеров, художник зі світла Антон Глазунов, звукооператор Петро Польщіков, завліт [завідувач літературної частини — «Люк»] театру Ольга Дорофєєва, продюсер Роман Панченко  — повернулися з Варшави.

До Польщі вони їздили на 26-й міжнародний фестиваль театрів для дітей та юнацтва «Корчак сьогодні». А на зворотному шляху завітали ще й до Львівського театру ляльок. Там, окрім дорослої вистави, показали ще й «Цяточку» — дитячу виставу за мотивами казок Анни Шмідт. 

Для мене поїздка команди театру до Львова пролунала як об’єднання сходу та заходу України, як промовисте звернення самого Корчака, який протистояв будь-яким проявам війни та агресії. Дуже сподобалась його цитата, пронесена крізь віки: «Не можу нікого ненавидіти».

Вистава «Я норм» була добре сприйнята глядачем та фестивальною публікою й зібрала охочих для обговорення як на фестивалі у Варшаві, так і у Львівському театрі ляльок. Адже подібні теми зараз необхідно прожити та проговорити. 

Вистава «Я норм» пронизливо жива. Вона чіпляє за живе. І після неї ти відчуваєш, що живий, і в тебе, більш-менше все «норм».  

Марія Прево, фотографії — Олександр Осіпов, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.