Театр НеПушкіна. Як живе Харківський академічний драмтеатр після перейменування

Харківський драматичний театр був створений у 1933 році пропагандистами російського реалістичного мистецтва. Через це в назві й з’явилося слово «російський».

Першою виставою в театрі став «Ревізор» Миколи Гоголя, який висміював недоліки імперського світоукладу на прикладі окремо взятого провінційного містечка. Під час Другої світової війни театр евакуювався за фронтову лінію до Іркутську, Хабаровську та Улан-Уде.

У 1949 році під час святкування 150-річчя від дня народження поета театру було присвоєно ім’я Пушкіна, хоча з російським поетом, вочевидь, заклад немає нічого спільного. А в 1971-му він отримав звання академічного.

У 1978 році в будівлі театру на вулиці Чернишевській виникла пожежа, вона майже повністю згоріла. Відновлення будівлі почалося лише в 1995-му, оновлений заклад відкрився у 2003-му. Увесь цей час акторська трупа перебувала в Палаці культури працівників зв’язку (зараз — центр культури Київського району) на вулиці Скрипника.

У 2020-му почалася світова пандемія. Як і більшість культурних закладів України, драмтеатр врешті зміг адаптуватися до неї та продовжив працювати.

«Час був складний та серед нас були антиприщепники, через них робота та існування театру були під загрозою, — зізнається директорка театру Олена Ткаченко, яка очолює заклад із травня 2021-го. — Але завдяки колективній розмові про подальше всі різко підставили передпліччя, наразі всі працівники вакциновані. Велика частина команди хворіла, через що ми були в постійному пошуку заміни, але ми впорались та не зачиняли двері театру ані на хвилину».

«У актора з рота йде пар, а глядач щільніше закутується в шубу»

З 24 лютого російські військові намагалися захопити Харкові. В березні будівля театру тричі попадала під обстріли окупантів. Росіяни пошкодили приміщення художнього цеху, вибухова хвиля вразила вікна і двері, а фасад будівлі посікло уламками. 

«Після російських обстрілів була потрібна допомога чоловіків, тому що вилетіли всі вікна та двері. — розповідає директорка. — На початку війни було багато мородерства, а театр великий — вони б знайшли що взяти. Написала в чат та чоловіча частина команди приїхала. 

Коли зайшли в приміщення це й найстрашнішим жахом не назвеш. Через відкриті вікна відчуття, ніби в будівлі 500 людей, холод та купа скла під ногами. За деякий час колега знайшла скло та ми почали замінювати частину вікон — я була на сьомому небі! 

А коли в жовтні актори репетирували в кабінеті, інші працівники повертали до життя малу сцену для нового сезону вистав. Через деякий час обзавелись обігрівачами та стали повністю готові до прийому 70 глядачів. Так, не дуже тепло, але все ж таки харків’яни хочуть та приходять».

Через релокейт частини співробітників у театрі не залишилося жодного режисера. В жовтні директорка Олена Ткаченко запросила на цю посаду Володимира Давиденка. 

«Я хотів працювати в цьому театрі ще коли навчався в університеті, в ньому на той час вже були мої знайомі, з якими хотілося співпрацювати, — розповідає Давиденко. — Дуже радий, що я тут і що ми знайшли спільні теми та схожі шляхи для розвитку театру та співпраці. 

Ще до запрошення я розумів, що театр має почати працювати, тільки не розумів, хто перший почне в Харкові. Виявилося, що це театр ляльок ім. Афанасьєва. Майже з перших днів війни вони давали вистави по всіх станціях метро, а потім створили нову виставу “Я норм”. Для мене, це прояв справжньої мужності й духу — працювати й підтримувати жителів у складних умовах.

В перші дні війни я не дуже думав про театр, було не до цього. Але через якийсь час прийшло розуміння — можливо, я звик до навколишніх обставин — що потрібно продовжувати роботу. 

Я поставив собі питання: “Всі працюють — лікарі, волонтери, ЗСУ, ДСНС, а чому люди нашої професії мають стояти осторонь?”. Так, з нас мало користі коли навкруги “вогонь”, але в часи перерви ми можемо допомагати людям відволіктись, відчути якісь нові або забуті емоції тощо».

Наразі Харківський драмтеатр — чи не єдиний театр міста, який розпочав роботу та зробив прем’єру.

«Звичайно, початок війни зупинив діяльність усіх театрів. Потім в деяких регіонах вони починали працювати, але не у прифронтових територіях, — розповідає актор Олександр Плехун. 

Наш театр постраждав в сенсі вікон, які ми забивали чим могли, аби зберегти будівлю. Половину батарей зняли і винесли через неможливість полагодити. 

Звісно, думки про продовження роботи не могли сформуватися в реальність. Тому я зосередився на завершенні освіти і в липні отримав диплом магістра Харківського національного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського. 

Поступово ми почали думати про сьогодення. Ми вже звикли до прильотів, звуку сирен, Харківську область звільнили, тож постало питання: “Чим займатись далі?”. 

Володимир Давиденко, з яким я неодноразово працював, став ідеальним кандидатом для початку не тільки нової вистави, а й нового етапу нашого театру. Навколо бажання працювати, режисера, матеріалу швидко зібралась команда».

У вересні 2022-го армія РФ почала активно обстрілювати енергетичну інфраструктуру Харкова, а через деякий час міська влада ввела планові відключення електроенергії.

«Періодичне вимкнення світла — це неприємно, бо порушують процес роботи, — нарікає Плехун. — Але зараз такий час, до того ж, є ситуації набагато гірші, ніж ця. Тому підстроювалися, аби не втрачати змогу проводити регулярні репетиції. 

З опаленням ситуація схожа, але трішечки інша. Якщо восени його відсутність не так впливала на акторів, то з приходом зими фізичний апарат почав давати збій. Постійне використання голосу, зміна костюмів, переходи з жару в холод — просто так не проходять. 

Звичайна ситуація, коли актор виходить на сцену в одній сорочці, грає, наче йому жарко. В цей час у нього з рота йде пар, а глядач щільніше закутується в шубу.

Але попри це, я не чув і не бачив, щоб хтось з акторів, робітників цеху, художників та адміністрації не виконували своїх обов’язків. Навпаки : всі були в однакових умовах й залежали одне від одного, тому не жаліли себе й намагалися допомогти одне одному на шляху до мети». 

«Надати ковток повітря того життя, коли ми були щасливі»

Першим кроком до відкриття театру у воєнний час став творчий вечір із нагоди Дня народження театру 17 листопада. Його організувала частина колективу театру, яка залишилася в Харкові.

«Напевно, вперше за останні роки відбулося справжнє творче поєднання акторів різних поколінь та шкіл. Тому я вважаю це великим кроком не тільки до відкриття, а й для театру взагалі», — згадує Олександр Плехун.

Через релокейт деяких працівників у театрі виникли проблеми з пошуком молодої акторки. Врешті її все ж вдалося знайти серед харків’янок — до трупи приєдналася Єва Іванова.

17 грудня 2022 року на малій сцені драмтеатра відбулася перша під час війни вистава — «Возлюби ближнього свого» за романом Еріха Марія Ремарка. 

«Так Ремарк назвав свій роман про жахіття еміграції, та любов, яка “…довго терпить, мило сердить, не звеличується, не пишається, всьому вірить, всього сподівається, все переносить…”», — йдеться в описі.

В Україні виставу за цим романом ще не ставили. Плехун зіграв у ній Штайнбреннера та ще вісім персонажів, Іванова — Рут Голланд. 

«Я дуже радий, що, попри все, вдалося втілити виставу, — посміхається Володимир Давиденко. — Головне, це не збавляти темпу й продовжувати працювати над новими виставами й відновлювати ті, що були в репертуарі. Шкода тільки, що це не такий швидкий процес, та й обставини не змінилися. 

Глядач дуже щирий, він сприймає все відверто, але не прощає фальші — дуже багато довелося пережити за цей рік. На мою думку, в такий час саме театр завдяки своїй специфіці, може охопити нову авдиторію, розширитися. Головне — знайти правильні форми й теми, які будуть потрібні сьогодні й у майбутньому. 

У Харкові, як і в інших прифронтових містах, склалися специфічні умови для театру. З одного боку, йому надзвичайно складно, а з іншого — це якесь зовсім інше явище для людей. В мирний час він був явищем розважальним, але тепер, як мені здається, може дати ту відкритість й співчуття, які відрізали від людей».

Олександр Плехун задоволений, що зміг повернутися до акторства після паузи в пів року. Проте рефлексувати про те, що відбулося з ним та рештою трупи після 24 лютого поки не готовий.

«В мене було доволі комфортне і спокійне повернення до робочої форми, тому начебто все склалось так, як мало скластися, — запевняє він.  

Про зміни з глядачами і, власне, з нами, я б поговорив вже після війни, тому що зараз ми все одно не відчуваємо в повній мірі наслідки війни. Потрібен час, щоб усвідомити все, що відбулося, бо інстинкт самозбереження захищає нас. Але колись воно має вийти — ось тоді ми і побачимо зміни».

Олена Ткаченко наголошує, що зараз театр є засобом хоча б на кілька годин повернути харків’ янам минуле життя.

«Виконувати стільки роботи заради театру потрібно, щоб харків’яни реабілітували свої відчуття в такий складний час, — каже вона. 

Моє завдання зараз — надати всім відвідувачам на ці декілька годин ковток повітря того життя, коли ми всі були щасливі, підтримати захисників та надихнути. А вистави — можу сказати з впевненістю — то і є той ковток. 

Я постійно спостерігаю за людьми, що виходять із зали. В очах читається щастя та що до них доходять сенси, подяка за можливість бути у стаціонарному закладі в такий складний час». 

«Зміна назви стала важливим кроком, щоб стати ближче до глядачів»

Після повномасштабного вторгнення РФ чимала кількість культурних закладів України зіштовхнулася з проблемою неймінгу, бо російські імперські наративи XIX-XX століття торкнулася багатьох із них.

Серед них опинився і Харківський академічний драмтеатр — тоді ще російський драматичний театр імені Олександра Пушкіна — який намагався змінити назву протягом десяти місяців війни.

1 березня колектив театру опублікував звернення до голови Харківської державної адміністрації, директора департаменту культури та голови Харкiвськоi обласноi ради з проханням прибрати з назви слово «російський».

Питання перейменуванням театру вирішує обласна рада. Депутати пропонували різні варіанти нової назви — зокрема, без слова «російський», але з «Пушкіним». 

У серпні експертна рада Міністерства культури та інформаційної політики з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму оприлюднила 10 найбільш поширених «російських» урбанонімів, які рекомендуються до перейменування в першу чергу. До цього списку увійшов і Пушкін.

Проте депутати харківської облради не поспішали прислуховуватися до рекомендацій мінкульту.

«У світовій історії є імена, які не належать тільки одній країні. Є імена, які належать цілому людству. Таке світове визнання отримало і ім’я поета Олександра Сергійовича Пушкіна», — захищала російського поета депутатка «Блоку Кернеса — Успішний Харків» Людмила Немикіна.

20 вересня під час сесії облрада провалила обидві пропозиції щодо перейменування театру. За те, щоб прибрати слово «російський» з назви проголосували 55 з потрібних 61, а за прибирання «Пушкіна» — лише 44.

24 грудня на черговій сесії облради театра нарешті перейменували на Харківський академічний драматичний театр. 

«Зараз не час провокувати людей, вони й так багато чого терплять, тому змінили назву, — запевняє Олександр Плехун. — А чому я почав працювати в театрі з такою назвою? Тому що хотів працювати в цьому театрі й з тими людьми, які його уособлюють, а не в назві установи».

Директорка театру Олена Ткаченко вважає, що скандал із перейменуванням закладу затьмарив інші його проблеми.

«Шлях до перейменування був дуже складний, — згадує Олена Іванівна. — На одному засіданні з депутатами обласної ради та депутатами щодо громадського слухання я вже не витримала та сказала: “Де була та громадськість, коли розтрощений театр було потрібно приводити до ладу? Де вони всі, коли потрібно стільки допомоги? Чому мої люди працюють у таких умовах?”. Зима не сильно прохолодна, але були й морози — відчули б ви це!».

До перейменування драмтеатр ігнорувала частина колег, дехто навіть ставився до нього вороже — саме через назву.

«Ще до початку війни деякі люди не хотіли, щоб цей театр існував взагалі, тому це не про назву, а про те, що за нею, — розповідає Давиденко. 

Можна було відчути ізоляцію від інших мистецьких установ, бо, можливо, вони й раді були співпрацювати, але: “Вибачте, у вас така назва, зараз дуже непопулярна”. Таке враження, наче це ворожий театр й має мету зруйнувати все навколо себе. 

Назва театру за весь час підіймала стільки галасу, що її аж змінили. А люди, які чотири місяці працюють без опалення в приміщеннях, де температура опускається до —2-3°C заради того, щоб театр існував і виконував свої функції — це ж така, не дуже важлива справа.

У театрі працюють люди, які не мають пієтету до колишньої назви, але коли вони дізналися, що буде постановка й театр відновлює роботу — відразу примчали й зробили все, щоб вона відбулася». 

Зі старою назвою закладу також була пов’язана неможливість гастролей, несприйняття частиною глядачів. 

«Навіть при наявності гарної вистави через назву нас не приймали інші міста, багато глядачів та діячів культури обурювалися, — розповідає Олександр. — Тому зміна назви стала для нас важливим кроком, щоб стати ближче до глядачів та отримати можливість показати в інших містах Харківський театр». 

Тож після довгоочікуваного перейменування для драмтеатру збільшився обсяг можливостей як для культурного закладу. Наразі театр вже зробив перший крок та починає гастролювати Україною.

«Тепер немає “офіційних” препон для співпраці з іншими театрами країни, — підкреслює Давиденко. — А для нашої сфери — обмін знаннями, це одна з запорук виживання.

А так, робота йшла і буде йти далі, бо насамперед театр — це люди, які працюють в ньому та люди, які хочуть приходити й проживати історії інших людей.

Зараз ми починаємо нову сторінку, тому єдина складність — створити механізм, знайти всі необхідні деталі, щоб наш заклад зміг не тільки існувати, а й творити і розвиватись далі».

У театрі наголошують, що навіть попри війну, культура має «підтримувати глядача, намагатись знаходити правду почуттів й правду історій». 

«Головне, що змінилося, — це ступінь відповідальності перед тими, з ким ти ділишся творчістю й з ким її розділяєш, — пояснює Давіденко. — Як кажуть, “інтернет все пам’ятає”. Так і люди — теж все пам’ятають». 

***

Попри всі складнощі, Харківський академічний драмтеатр продовжує працювати. Вже по-новому та з новою назвою. 

26-27 січня трупа покаже «Возлюби ближнього свого» на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Лесі Українки в Києві. Всі квитки на обидва дні розпродані.

Також цьогоріч заклад святкує 90-ту річницю та готує ювілейну виставу з запрошеним secret quest. 

Наразі більшість вікон у будівлі театру потребує заміни, а фасад — реставрації, проблеми з опаленням також залишаються. В театрі нарікають, що допомоги та фінансування наразі не поступає — ані від влади, ані від приватних організацій.

Текста та фото — Alex Xepaces, обкладинка — Катерина Дрозд

---

«Люк» — це незалежне медіа про Харків і культуру. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.