«Харків, де твоє обличчя?». Як у харківських журналах 1920-х з’явились експеримент, сатира і порнографія

Якими були 1920-ті в Харкові?

20-ті роки чимось схожі на ті настрої, що були в нашому суспільстві після Революції гідності. У 2014 році українці вигнали президента Януковича, а тоді народу вдалось скинути цілу царську династію, що сиділа на престолі 300 років. 

Замість монархії запанував робітничо-селянський уряд. Це потім суспільство зрозуміло, що нічим по суті диктатура пролетаріату від імперської не відрізняється; проте тоді люди мріяли, що нарешті можна створити справедливе суспільство, без багатих і бідних. На практиці навіть існувала свобода совісті. 

Попри офіційну атеїстичну позицію, влада допускала існування в місті не тільки православних, але й різного штибу протестантських, юдейських, караїмських та інших релігійних спільнот. Панівною ідеологією був соціалізм, та проте існували національні варіанти комуністичних партій, в тому числі, Українська комуністична партія або ж укапісти. Відомі люди з усього світу приїжджали в Радянський Союз подивитись на унікальний соціальний експеримент, серед них був американський письменник, комуніст Теодор Драйзер.

Інші країни вперше визнали існування республіки з назвою «Україна» на мапі світу. Нехай вона була у складі комуністичного Радянського Союзу, але ті, хто боровся за українську національну ідею, були готові повертатись, брати участь в українізації, розвивати культуру. Юрій Тютюнник, той самий генерал Другого Зимового походу, що воював проти більшовиків, був заарештований, але помилуваний. Він оселився в Харкові, писав сценарії фільмів (наприклад, «Звенигора» спільно з Майком Йогансеном та Олександром Довженком), консультував зйомки картини «Пілсудський купив Петлюру», де навіть зіграв самого себе. 

Вже на початку 30-х, Юліан Бачинський, автор брошури «Україна Irredenta», що обґрунтовувала незалежність нашої держави, буквально проривався в Радянську Україну, щоб працювати в Харкові над українознавчою енциклопедією. Письменник та літературний критик Антін Крушельницький з усією родиною переїхав сюди з Відня. 

Вже потім виявилось, що атмосфера свободи була лише декорацією, а влада посилювала свої позиції, щоб потім майже одномоментно Голодомором та репресіями знищити пишні плоди української нації. На початку 30-х років всіх згаданих діячів радянська влада репресує та розстріляє. 

Та проте це коротке десятиріччя подарувало нам цілу плеяду оригінальних журналів,які писали про мистецтво, публікували оригінальні літературні твори. До речі, нові видання заснувати було легко, адже тодішній нарком освіти Микола Скрипник був на диво ліберальним — підтримав «Авангард», надавав фінансування новим журналам, не боявся захищати молодих митців. А навіть якщо державну підтримку здобути не вдалось, можна було друкувати його за власний рахунок.

Режисер Олександр Довженко, поет Майк Йогансен, письменник Микола Хвильовий, художник Василь Єрмілов — всі вони були причетні до тодішньої «журнальної» тусовки. Видання існували від кількох місяців до кількох років, відрізнялись візуальною екстравагантністю, сміливістю думок, дискусіями і навіть містифікаціями.

«Нехрестоматійні» комуністи

«Молодняк», видання однойменної літературної організації, 1927-1936 рр.

Навіть комсомольці в 1920-ті дозволяли собі вільнодумства. Саме таким був журнал «Молодняк», що з одного боку засновувався як друкований орган ЦКЛКСМУ [Центральний комітет Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України — «Люк»], а з іншого — позиціонувався як журнал робітничо-селянської молоді без партійної окраски. 

Своїх дописувачів редакція знаходила через мережу літературних клубів на заводах. Майже одразу редакція проголосила бій націоналістичним колам, що орієнтуються на «буржуазну психологічну Європу». Проте поряд з ідейно-правильними сюжетами (наприклад, про відсталість релігійних фанатиків) автори публікували ніжну інтимну лірику.

Та й самі пролетарські митці зовсім не були схожі на хрестоматійні образи правильних трудяг, що ми звикли бачити в кіно у жанрі «радянського соцреалізму». Письменник Степан Ковганюк залишив надзвичайно цікавий опис трудової етики колективу журналу: вони часто запізнювались на роботу, дозволяли собі творчій хаос, але номер давали чітко за графіком. 

Сама редакція по обіді постійно перетворювалась на місце, куди приходили «тусити» молоді автори та студенти. Проте поступово на сторінках журналу збільшувався обсяг ідеологічно правильних меседжів. А з 1936 року він змінив назву і став «Молодим більшовиком».

«Нове мистецтво», журнал Головполітосвіти Народного комісаріату освіти 1925-1928 рр.

В цей чудернацький період навіть Народний комісар освіти міг випускатись без цензури! В «Новому мистецтві» публікувались останні новини мистецтва та рецензії. 

На рецензії слід звернути окрему увагу, бо цей жанр в Україні був доволі слабко розвинутим, а як не крути, митці теж потребують адекватної критики. Офіційно його редактором вважався Микола Христовий, чиновник, начальник відділу мистецтв, який, на щастя видався вдалим менеджером і чудово провадив кадрову політику. 

Однак справжнім редактором журналу дослідники вважають Василя Бутенка, що писав під псевдонімом Василь Хмурий. Він був колишнім військовим УНР, першим дослідником українського авангарду, театральним критиком. Робота в журналі стала апогеєм його карє’ри, як талановитий журналіст, він підбирав фахові рецензії та актуальні матеріали. У 1937 році НКВД засудило його до таборів, там Бутенко і помер, проживши лише 44 роки.

Симптоматично, що журнал, з одного боку, був офіційним виданням Наркомату освіту, з іншого — безперешкодно публікував рецензії, що не завжди співпадали з позицією влади. Існувала оригінальна гра: Юрій Смолич, що працював театральним рецензентом у газеті «Вісті ВУЦВК» [Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету — «Люк»] кілька років писав критику, що публікувалась і в «Новому мистецтві», але під псевдонімом Жорж Гудран. Ці відгуки дуже сильно відрізнялись, тож кілька років ніхто не міг розсекретити Гудрана крім редактора «Мистецтва».

Яких ще журналів вам не вистачає?

«УЖ», видання газети «Пролетар», листопад 1928-серпень 1929 рр.

Майк Йогансен мріяв, щоб в Харкові виходив часопис, що включав би розгорнуті статті на суспільно важливі теми, белетристику, художні твори. Він хотів перемогти проблему, коли про цікаві речі розказують нецікаво. 

Він вигалав назву, як було властиво епосі, іронічну та гральну — «УЖ», тобто «Універсальний журнал». Він виходив трохи більше року, проте ставив на меті розвивати не притаманні до цього українській літературі «урбаністичні жанри» на кшталт фантастики та детектива. 

Смолич згадував, що сама ідея та команда журналу народилась за дружніми посиденьками, приблизно так і виглядав процес його виробництва. Багато ілюстрований, місцями епатажний (наприклад, читачу пропонувалось дивитись видання догори дригом), гумористичний, «УЖ» лякав владу прозахідними орієнтирами. 

Цікавим форматом стала літературна анкета: обраний член редакції придумував творче питання, на яке давали відповідь три-п’ять відомих письменників — щось на кшталт «коли написали перший вірш», «книга, яку я ніколи не напишу» тощо. До речі, завдяки цій рубриці ми маємо унікальне джерело для вивчення біографії письменників національного відродження.

«Кіно», видання Всеукраїнського фотокіноуправління, 1925 р. 

Коротка, але промовиста назва «Кіно» свідчила, що журнал закривав величезну та важливу лакуну — писав про кіномистецтво. 

Попри невелику кількість тодішніх кінофільмів, цей напрямок активно розвивався. В журналі можна було прочитати матеріали видатних режисерів, сценаристів та діячів кіно. Тут були огляди як радянських, так і зарубіжних фільмів, а також матеріали з кінотеорії, сценічного мистецтва, технічних особливостей, і навіть трохи політики, наприклад, дискусії про наступ ідеології на кіномистецтво. Він був настільки затребуваним, що географія підписників включала Прагу, Нью-Йорк і навіть Токіо, а наклад сягав 12000 примірників. 

«Перець», додаток до «Вістей ВУЦВК», публікувався в Харкові в 1927-1934 рр.

Це один із небагатьох журналів, що продовжив випускатись впродовж усього радянського періоду. Проте дійсно вільна сатира публікувалась саме в Харкові, на старті його існування. Ініціатором «Перцю» став Василь Еллан-Блакитний за участі Остапа Вишні, одного з небагатьох українських письменників, який, переживши ГУЛАГ, зміг повернутись до легальної письменницької діяльності. 

Вже у другому випуску журналу редакція проголошувала, що гострої сатири зазнають як непман, так і «чваний комуніст», «прокислий соціаліст» та «комісар у галіфе», а ще — «князі церкви», «денді», «панночки» та інші. 

Тож колектив журналу відчував, що може вільно жартувати над вадами абсолютно всіх прошарків населення, а не тільки класово-небезпечних елементів. Яскраві карикатури і в’їдливі діалоги «обпікали» всіх. 

Більше фарб! Більше епатажу!

«Avangardo», журнал мистецької спілки «Авангард», 1928-1929 рр. 

Дослідники характеризують його як журнал-хуліган, журнал-ребус, а закінчив він як журнал-порнографія… Та ще більш шокуючим була підтримка журнали товаришем Миколою Скрипником! 

І це при тому,  що в «Авангарді» не було жодного комуніста з партквитком. Він говорив: «…відмовляють навіть самому існуванню цієї групи — заявляють, що такої групи не існує. Але, шановні товариші, так було і з українським народом: йому відмовляли в існуванні, а він таки існує». 

Нумерація всіх трьох номерів була наскрізною. Журнал писав про літературу, живопис та навіть музику. Автори не отримували гонорарів за публікації, зате надихались причетністю до великої справи. 

Проте в останньому випуску журналу письменник і засновник однойменної модерністської групи «Авангард» Валер’ян Поліщук невдало заперечив класову боротьбу (адже навіть кішка з собакою може потоваришувати!), та ще й невдало пожартував про зручне для сексуальних втіх ліжко, що його ніби виготовляють Єрмілов з дружиною (ось вам і порнографія…). Редактору довелось вибачатись за своє вільнодумство і порнографічні замальовки та закривати журнал.

 «Літературний ярмарок», 1928-1930 рр.

У 1928 році в Харкові почав виходити яскравий журнал «Літературний ярмарок». Ініціатори — Марк Йогансен та Микола Хвильовий — асоціювали його з  «запорозькою січчю» від літератури. Для кожного номеру «Ярмарку» однодумці обирали головного редактора, що відповідав за тематику номеру і збирав авторів та їхні матеріали. 

Рецензент Євген Касяненко в «Вістях ВУЦВК» скаржився, що критикувати  «Літературний ярмарок» всеодно що давати рецензію блазню. Мовна гра та містифікація прикривали їдку сатиру. 

На сторінках журналу читач зустрічав персонажів, що представляли собою мішанину культур: тут і Циган з батіжком, і Золотий Півник, Сірий Чортик Зануда, реально існуючий іспанський філософ Аввероес, персонажі із комедії Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» та вигаданий Едвард Стріха із коханою Зозе. У формі інтермедій персонажі говорили про літературу. 

Саму роботу редакції чудово ілюструє наступна деталь: на стіні в їхній кімнаті поет Леонід Чернов прибив галошу Хвильового. Чому? А чом би не прибити на стіну галошу замість картини? Проте саме в цьому альманасі вперше з’явилось багато відомих творів української літератури. На жаль, доволі швидко «Літературний ярмарок» змінив ідеологізований «Політфронт».

«Нова генерація», 1927-1930 рр.

Відповідальним редактором «Нової генерації» був поет та засновник українського футуризму Михайль Семенко. Його видання було збитковим, проте він зміг отримати державну підтримку, завдяки чому проіснував цілих три роки. Серед авторів журналу були художник-авангардист Казимир Малевич, а також сценарист і журналіст Ґео Шкурупій.

Журнал ставив собі амбітні цілі: творення нової людської психології, навіть нової раси — за допомогою лівого футуристичного мистецтва. Його уніальністю також була публікації перекладних матеріалів з європейських мистецьких видань. Саме звідси українські читачі дізнавались, наприклад, останні новини мистецького руху Баугауз. 

Жоден інший журнал не міг похвалитись географією дописувачів — статті сюди надсилали французький режисер українського походження Еужен Деслау, італійський художник Енріко Прамполіні, прозаїк Антін Павлюк, що на той час жив у Празі. 

«Молодняк» критикував «Нову генерацію» за відсутність діалогу з читачем; на думку «бойового загону пролетаріїв» головною задачею футуристів було знищення буржуазного мистецтва, і після цього вони мали зникнути самі. 

Проте творці вважали свій журнал пропагандою пролетарської культури та правильного мистецтва. На їхню думку, аби виражати інтереси народу, культура мала бути «простою»: без зайвих фінансових витрат та буржуазних прикрас. Члени мистецької спілки футуристів виступали проти національних стін, закликали активно обмінюватись досвідом з Європою. Здавалось би, який журнал краще міг би виражати ідеологію Радянського Союзу?.. 

Фінал — передбачуваний? 

Читаючи харківські журнали 1920-х, можна уявити, щоб було, якби радянська влада не запустила свою каральну машину. 

Проте історія не знає «якщо б», а воєнний комунізм 1918-1921 рр. показав, що насправді більшовики просто виграли трохи часу, щоб посилитись і потім показати своє справжнє обличчя. 

Постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій»  від 23 квітня 1932 року ліквідувала всі мистецькі угрупування та об’єднала їх у «Спілку радянських письменників». Влада запровадила суворий контроль над всіма друкованими виданнями. Офіційна історія «забула» про мистецькі досягнення 20-х.

На цьому доба експериментів закінчилась. Її фіналом стало «Розстріляне Відродження».

Вікторія Нестеренко

Проєкт «Харків, де твоє обличчя?» реалізується ГО «Люк-Медійна Група» у межах проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.