«Харків, де твоє обличчя?». Як одна людина зберегла цілу кобзарську традицію

Творці цінностей

Мандрівні музики — явище, що притаманне багатьом культурам. В українській історії такі співці-імпровізатори відомі ще з часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Пізніше кобзарі займали особливе місце в часи походів Запорізького війська. 

На початку XVIII століття кобзарство в Україні вже мало не тільки потужну народну традицію, а й школу. Ремеслу навчали в так званих «цехах» тільки незрячих учнів, які опановували інструменти під керівництвом панмайстрів. Найменше тривало навчання гри на лірі — три роки, а от кобза чи бандура вимагала аж до 5 років школи. У народі таких музикантів, які мандрували селами разом з поводирями, кликали «старцями» або «дідами». Важливо, що це не були безхатьки чи жебраки. Кобзарі виконували насамперед духовну місію.

«Кобзарі — то були виключно незрячі люди. Вони рідко пересувалися самі. Так ставалося, що після хвороб, наприклад, віспи, дитина втрачала зір. Що могла робити в ті часи незряча людина? Ставала кобзарем або плела мотузки, — розповідає харківський кобзарознавець і видавець Олександр Савчук.

У тому, що кобзарі — це саме незрячі чоловіки, також є велике значення. У народній традиції вважалося, що незрячі люди ближчі до Бога. Отже, могли говорити про правду, про добро і зло».

Савчук каже, що уявлення про кобзарів, як тих, хто «піднімав народні маси», хибне. Головною місією співців була підтримка цінностей, суспільних норм за допомогою кобзарського репертуару.

На початку XX століття традиція кобзарювання перейшла на новий рівень. У Харкові це ремесло можна було опанувати у музично-драматичному інституті, де курс запропонував харківський письменник, мистецтвознавець і композитор Гнат Хоткевич. Саме він увів у вжиток термін «кобзарське мистецтво», видозмінив бандуру, створив підручник з гри на ньому та вперше вивів мандрівну музику співців на філармонійний рівень. Саме завдяки Хоткевичу бандура опиняється й на заході України, коли той переїжджає до Львова у 1905 році.

Темні часи

Далі починається страшний час репресій 1930-х років, які мали на меті знищити зокрема й кобзарів як явище української культури. У цей час багато співців були заарештовані, частина з них зникли безвісти. 

Для боротьби з народними музикантами більшовики створили кілька постанов. Зокрема, вимагали реєструвати кожен музичний інструмент та узгоджувати репертуар в установах народного комісаріату освіти. В іншому випадку інструменти вилучали, а музикантів арештовували.  

Існує історична легенда про розстріляний з’їзд кобзарів у Харкові, що стався у 1930-х, проте до сьогодні не має достовірних документальних підтверджень цієї події. Так чи інакше, радянська політика того часу була спрямована на тотальне придушення будь-якого національного вираження. 

Термін «кобзарське мистецтво» міг би залишитися лише в літературі та спогадах. Але історія склалася інакше, і вирішальну роль у цьому відіграв Георгій Ткаченко. Він народився на Курщині і певний час прожив у Москві — там навчався та працював. Втім, із часом він обрав повернутися до України. Спочатку мешкав у Харкові, пізніше у Києві, де й прожив до кінця життя.

Знайомство Ткаченка з кобзарством виглядає як дивовижна випадковість. Зі спогадів його учня Михайла Селівачова відомо, що саме у Харкові Ткаченко юнаком вперше почув бандуру. На ній грав кобзар Петро Древченко — перший з незрячих кобзарів, хто зважився передати зрячим аматорам виконавську школу гри на бандурі. З одного боку, він порушив споконвічне правило, що забороняло навчатися кобзарству тим, хто бачив, а з іншого — саме так ремесло й збереглося дотепер. 

Григорій Ткаченко став учнем Древченка та перейняв від учителя репертуар. Символічно, що перший власний інструмент Георгій придбав вживаним і пошкодженим на харківському ринку. Розбиту бандуру чоловік власноруч відреставрував і повернув йому звучання. Можна сказати, що такою ж чудодійною було його роль і для цілої кобзарської культури. 

Ткаченко перейняв майстерність гри на старосвітській бандурі — так звану «зіньківську школу гри», і вже за кілька десятиліть став чи не єдиним носієм цієї виконавчої традиції. Старосвітська бандура цікава тим, що її тримають паралельно до тіла, не дивлячись під час гри на струни. А звук інструмента супроводжує голос виконавця.

Десятиліттями Григорій Ткаченко не був публічним артистом і не мав виступів перед великою аудиторією. Можливо, саме це й врятувало його від переслідувань та репресій. Він мав художню та архітектурну освіту, жив у Києві та виконував різні малярські роботи для Києво-Печерської Лаври, створював власні акварелі, також був активістом зі збереження архітектурної спадщини. Кобзарство ж було особистим захопленням для Григорія довгі роки.

Відродження через десятиліття

Аж у 1980-х роках навколо Ткаченка починає формуватися спільнота молодих музикантів, спраглих перейняти автентичну традицію, яка фактично майже зникала. Втім, навчання все ще проводилося підпільно. 

Одним з учнів Ткаченка став Микола Будник. Наприкінці ХХ століття разом із іншими учнями він відроджував київський цех кобзарів. Вони виготовляли власні інструменти за зразком старосвітської бандури та випробовували традиційні форми кобзарювання в сучасних умовах. Виступали тоді на вулицях і майданах, біля церков та базарів, як це робили музиканти раніше. Тоді ж відроджується і музична майстрова школа. 

Традицію підхопило вже нове покоління: у Харкові так само відроджується кобзарський цех, його досі очолює послідовник Ткаченка та Будника — Кость Черемський. 

Правила сучасних цехів значно лояльніші, ніж це було століттями раніше, коли тільки в Харківській губернії налічувалося близько трьох тисяч мандрівних кобзарів і лірників. Сучасні ж кобзарі тримаються за спільноту насамперед для того, щоб зберегти традицію, передати її далі. Вони і стежать за тим, щоб враження про кобзарство не було спотвореним. Тому за правилами цеху братчики перед виступами на публіку завжди випробовують матеріал у своєму колі.

Трансформація образу 

Дослідник та кобзар Володимир Кушпет у своїй книзі «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні» пояснює, що образ кобзаря з середини XIX століття  значно романтизувався та помітно змінився.

Так образ народного співця став майже міфологічним, близьким до козака Мамая. З одного боку, цьому сприяли українські патріотичні сили кінця XIX-го та початку XX століття — вони хотіли зробити образ кобзаря патріотично натхненним, схожим до Гомера чи Бояна. З іншого боку, комуністи намагались перетворити кобзаря на класового борця та закріпити асоціацію, що явище кобзарства суто архаїчне. Хоча, звичайно, це було не так. «У результаті народні мандрівні співці-музиканти, які ще існували на той час, були віддалені від громадськості, від суспільного життя, а їхня роль зведена до рівня жебраків-волоцюг», — пише Кушпет.

Вплинув на сприйняття кобзарства і його вихід на велику сцену. Наприклад створення капел бандуристів, що йде всупереч традиції сольного виконання. Один з перших такий виступів стався з ініціативи Гната Хоткевича на 12-му Археологічному з’їзді в Харкові 1902 року.  Втім так почався зовсім новий, паралельний напрям розвитку — академічний.  

Сьогодні кобзарство — це мистецтво, що існує ще з середніх віків як традиція, що не відновлювалася з літератури чи спогадів, а передавалася від майстра до учня століття за століттям. І колись випадкове знайомство слухача з музикою кобзаря склало міцний ланцюжок традиції, яка вбереглася від забуття і шароварності.

Олена Високолян, колажі та обкладинка — Катерина Дрозд

---

Читайте також:

• Музика на паузі. Як українські виконавці виживають у новій реальності
• «Ця карнавальність допомагає не дати йобу». Інтерв’ю з режисеркою Марисею Нікітюк про кіно, радянську ментальність і проєкт «Поні Апокаліпсису»