Місто
«У запіллі активізувалися партизани, навіть у самому Харкові стало неспокійно». «Люк» публікує фрагмент першого українського перекладу роману «Благоволительки»

У неділю, 20 лютого, в Харкові відбудеться презентація першого українського перекладу  історичного роман «Благоволительки» американсько-французького письменника, лауреата Гонкурівської премії Джонатана Літтела. 

Книга розповідає про Другу світову війну. Більшість подій книги розгортаються на Східному фронті: в Україні, на Північному Кавказі, у Сталінграді. Також у ній згадується трагедія Бабиного Яру.

Книгу видав Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». За згоди Меморіального центру «Люк» публікує фрагмент із книги, який стосується подій в Харкові.

У неділю, 20 лютого, в Харкові відбудеться презентація першого українського перекладу  історичного роман «Благоволительки» американсько-французького письменника, лауреата Гонкурівської премії Джонатана Літтела. 

Книга розповідає про Другу світову війну. Більшість подій книги розгортаються на Східному фронті: в Україні, на Північному Кавказі, у Сталінграді. Також у ній згадується трагедія Бабиного Яру.

Книгу видав Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». За згоди Меморіального центру «Люк» публікує фрагмент із книги, який стосується подій в Харкові.

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль. Підтримайте «Люк», ставайте нашими патронами на Patreon!

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png

Холоднеча насувалася, дужчала, немов живий організм, поширювалася землею і просягала скрізь, у найпотаємніші куточки. Шперат сповістив, що вояки Вермахту обморожуються, часто це закінчується ампутацією; виявилося, що підбиті цвяхами підошви формених чобіт дуже добре пропускають холод. 

Уранці на постах знаходили мертвих чатових, під сталевими шоломами, які надівали простісінько на голову, без вовняної шапки, мозок замерзав. Танкісти палили скати під двигунами, щоб завести танки. Окремі військові частини все ж таки отримували теплий одяг, який зібрав у Німеччині фонд зимової допомоги «Winterhilfe», та поміж тими речами траплялося все, що завгодно, і тепер вояки ходили в жіночих 136 шубах, боа й муфтах. 

Населення грабували нещадно: забирали на вулицях кожухи і шапки й кидали роздягнутих перехожих замерзати, чимало з них загинуло. Доповідали, що під Москвою було ще гірше: після контрудару радянських військ на початку місяця наші бійці тримали оборону й мерли на позиціях як мухи, навіть не побачивши ворога. Політична ситуація теж була невизначена. 

У Харкові ніхто не тямив, чому Німеччина оголосила війну американцям. «Мало в нас клопоту, — казав Гефнер, з яким погоджувався й Курт Ганс, — японці й самі впоралися б». Інші були трохи далекоглядніші й убачали в перемозі Японії небезпеку для Німеччини. Чистка найвищого командування теж породила чимало запитань. Більшість есесівців схвалювала фюрерове рішення особисто очолити OKH: тепер, казали офіцери, старі прусські реакціонери не заважатимуть йому, і навесні росіян знищимо. 

Люди з Вермахту налаштовані були скептичніше. Фон Горнбоґен зі служби Іс казав, що чув про запланований наступ на південь, щоб заволодіти кавказькою нафтою. «Не розумію, — бурчав він, вихиливши зі мною в казино кілька чарчин, — у нас економічні чи політичні цілі?» І ті, й ті, сказав би я йому, проте його непокоїла проблема нашого військового потенціалу. «Американці не відразу організують виробництво й зберуть достатньо зброї. Ми виграємо час. Та якщо до тієї пори не покінчити з червоними, — нам клямка». 

Його слова приголомшили мене, досі ніхто при мені не робив таких похмурих прогнозів. Мені вже доводилося замислюватися над можливістю перемоги, не беззастережної, а такої, що, наприклад, досягалася б шляхом компромісу, за яким ми лишили б Сталінові Росію, та зберегли б за собою Остланд, Україну і, звісно ж, Крим. Але цілковита поразка?.. Я цього собі уявити не міг. Мені кортіло обговорити все з Томасом, але той служив у Києві, далеко від мене. 

На мій лист із Переяслава він відписав, що йому дали звання штурмбаннфюрера, та більше я нічогісінько не знав про нього. У Харкові побалакати не було з ким. Вечорами Блобель пиячив і лаяв євреїв, комуністів і навіть Вермахт; офіцери слухали, грали в більярд чи просто йшли до своїх кімнат. Зазвичай і я так робив. Я тоді читав щоденники Стендаля, чимало сторінок там дивовижним чином відповідали моєму станові: «Євреям забороняється… Духота страшенна… Від злигоднів я став машиною…» 

Постійні напади нудоти викликали в мене нав’язливе відчуття бруду, я почав надмірну, навіть маніакальну увагу звертати на гігієну; вже декілька разів Войтінек заставав мене за ретельним оглядом однострою і вишукуванням слідів бруду, врешті він звелів мені не клеїти дурня. 

Після операції я відразу ж віддав Ганіці брудний одяг, щоб він поправ його; щоразу, як він приносив випрані речі, я знаходив нові плями, закінчувалося все тим, що я розлючено починав сварити його за лінощі й невміння, а потім кидав йому в обличчя той одяг. Увійшов Шперат, щоби поспитатися, чи добре я сплю і, здобувши ствердну відповідь, задовольнився нею; та й правда, насилу діставшись до ліжка, я поринав у сон, що тривав до самісінького ранку, та переповнений він був не жахіттями — о ні! — а радше тяжкими болісними видивами, що, немов оті підводні течії, здіймають каламуть на дні, а поверхня спокійна й гладенька. 

Мушу сказати, що я знову почав регулярно відвідувати страти. Ніхто цього від мене не вимагав, та я чинив так із власної ініціативи. Сам я не розстрілював, але спостерігав за стрільцями, надто ж за офіцерами, приміром, за Гефнером чи Янсеном, які орудували від самого початку і вже сприймали цю катівську працю як належне. Мабуть, я не дуже відрізнявся від них. Почав невиразно здогадуватися, що, взявши участь у цій кепській виставі, перестаю помічати її ганебність, що вже не відчуваю, ніби тут плюндрують, топчуть самісіньке Добро і Красу, — відбувалося радше протилежне: обурення потроху вщухало, ті події ставали звичним ділом, що не викликало особливих емоцій. 

Марно, та з відчайдушною впертістю намагався я зазнати первісного приголомшення, відчуття катастрофічного плюндрування, дрожі, яка усього мене охоплювала; натомість не покидала мене якась невиразна тривога, нервове збудження, що скидалося на лихоманку і симптоми моєї недуги; втім, воно дедалі згасало, і я, шукаючи світла, помалу й непомітно для самого себе поринав у пітьму. Ця дуже значна подія яскраво засвідчила суперечність, що знай загострювалася. 

У великий засніжений парк за пам’ятником Шевченкові припровадили юну партизанку. Зібралася ціла юрма німців: крім вояків Вермахту й Orpo, були члени організації Тодта, Goldfasanen з Ostministerium і пілоти Люфтваффе. Дівчина була худа, обличчя спотворене нервовою гримасою, коси чорні й сяктак підстрижені, наче їх нашвидкуруч обтяли садовими ножицями. 

Офіцер скрутив їй руки мотузком, поставив під шибеницею й накинув петлю на шию. Вояки й офіцери, що були там присутні, почали по черзі цілувати її в уста. Вона не ворушилася і не заплющувала очей. Одні цілували її ніжно, навіть цнотливо, мов школярі; інші тримали обіруч за голову і силоміць розтуляли їй вуста. Коли надійшла моя черга, вона глянула на мене ясним, пронизливим і відстороненим від усього поглядом, і я раптом збагнув: все вона розуміє і знає, і це непорочне знання обпалило мене мов полум’я. 

Убрання моє горіло й тріщало, шкіра на животі репнула і з неї зацебенів жир, полум’я хлюпнуло мені в очі, випалило мозок. Я так міцно й палко цілував її, що вона мусила одвернутися. Я погас, а те, що залишилося від мене, обернулося соляним стовпом; відпадали кусні, що хутко хололи, — плече, рука, половина черепа. Потім я повалився до її ніг, і вітер розкидав і розвіяв жменьку солі. Потім підійшов іще один офіцер, а коли все скінчилося, її повісили. 

Цілими днями згадував я ту фантасмагоричну сцену; переді мною наче дзеркало поставало, та я бачив тільки своє відображення, трохи змінене, але справжнє. І тіло тієї дівчини теж уявлялося мені дзеркалом. Мотузок обірвали чи перерізали, дівчина лежала в снігу Профспілкового саду, потилиця була розтрощена, губи набрякли, голі груди пообгризали пси. Цупкі пасма стирчали на всі боки, наче коси медузи, вона здавалася мені казково вродливою в обіймах 138 смерті, немов статуя Мадонни, Діва Марія Снігова. Хоч який шлях від готелю до нашої контори я обирав, провадив він коло неї, і нав’язливе, пряме запитання пхало мене в лабіринт марних міркувань і вибивало ґрунт ізпід ніг. Тривало все це не один тиждень. 

За декілька днів після Нового року Блобель скінчив операцію. На ХТЗ лишилися тисячі євреїв, яких чекала примусова праця у місті, розстріляти їх мали аж згодом. Нам сповістили, що Блобеля незабаром замінять. Він знав це, та десь із місяць мовчав. Прибрати його треба було вже давно. 

У Харкові Блобель став жалюгідним невротиком, майже таким самим, як і в Луцьку. Якось він зібрав нас, щоб висловити захват останніми досягненнями зондеркоманди, та вже за хвилю через якусь дрібницю, необережне слово, шалено загаласував. Якось на початку січня я заглянув до нього в кабінет, щоб передати Войтінеків звіт. Не привітавшись, він кинув мені аркуш паперу. «Ось маєте, погляньте на це лайно». Він був п’яний і аж побілів від люті. Я взяв аркуш, то був наказ генерала Манштейна, командувача Одинадцятою армією в Криму. «Це ваш начальник Олендорф мені підсунув. Читайте, читайте! Там унизу, бачите? «Присутність на стратах євреїв — безчестя для офіцерів». Ганьба! Покидьки! А те, що вони коять, звісно, робить їм честь… еге, наче вони полонених ушановують! Я брав участь у Світовій війні, тоді про полонених піклувалися, годували їх і не давали здихати від голоду, як худобі». 

Він ухопив на столі пляшку зі шнапсом, налив склянку по вінця і одним духом її вихилив. Я мовчки стояв перед ним. «Можна подумати, наче всі отримують накази з різних джерел… Мерзотники! Не хочуть руки каляти, гівнюки з Вермахту! Брудну роботу хочуть накинути нам». Він звів голову, обличчя його почервоніло. «Пси! Потім почнеться: «Ні, ми тут ні ні до чого. Жорстокість? Це ті все чинили, вбивці з SS. Ми нічого спільного не маємо з ними. Ми, вояки, чесно билися на полі бою». А хто брав міста, де ми потім здійснювали чистки? Кого ми боронили, ліквідовуючи партизанів, євреїв та іншу нечисть? Вермахт скаржився на нас? Ні, він сам просив нас про це!» 

Він бризкав слиною. «А ця гидь, Манштейн, лицемір, жид недороблений, навчив свого пса піднімати лапу, коли гукають «Heil Hitler!», а над столом у себе повісив, — це Олендорф мені казав, — плакат: «Що сказав би про це фюрер?» Ага, і що скаже фюрер? А що сказати, як АОК11 загадує айнзатцгрупі знищити всіх євреїв до Різдва, щоб офіцери веселилися judenfrei? А потім випустить газетки, що прославляють Вермахт? Свині! А хто підписував Kommissarbefehl*? [Наказ про комісарів (нім.) — наказ від 6 червня 1941 р. про негайний розстріл політпрацівників Червоної Армії, які потрапляли в полон до Вермахту (прим. пер.)] Хто санкціонував? Хто? Невже райхсфюрер?» 

Він зупинився, щоб звести дух і вихилити ще одну склянку; ковтнув, захлинувся і закашлявся. «Якщо ситуація обернеться на гірше, вони все повісять на нас. Усе. Сподіваються вийти чистими, янголятками невинними!.. — він видер у мене лист і помахав ним. — Казатимуть: «Ні, не ми вбивали євреїв, комісарів, циган. Є докази! Ми були проти, це фюрер винен і есесівці…»» 

Голос його став плаксивий. «А нехай йому дідько! Навіть якщо ми переможемо, то із нас зроблять цапіввідбувайлів. Адже, послухайте, Ауе, послухайте мене добре, — тепер він промовляв хрипким шепотом, — раніше чи пізніше все вийде на поверхню. Все. Забагато людей про це знає, повнісінько свідків. І коли все вийде на поверхню, — дарма, чи виграємо ми війну чи ні, — здійметься страшенний галас, скандал. Потрібні будуть винні. І нам знімуть голови, щоб догодити юрмі, а прусські недороблені жиди — фон Манштейни, фон Рунштедти, фон Браухічі й фон Клюґе — повернуться в свої фон затишні замочки, писатимуть свої мемуари і, зустрічаючись, ляскатимуть один одного по спині, бо ж такі фон ветерани заслужили на пошану й увагу. Вони влаштують нам тридцяте червня, тільки дурнями будемо ми, есесівці. Бидло!» 

Він ляпав слиною на папери. «Бидло! Бидло! Нам поодривають голови і подадуть їх на тарелі, а їхні білі пещені руки будуть чистенькі. Наче ніхто з них ніколи не підписував наказів про розстріли. І ніхто з них не репетував: «Heil Hitler!» — коли їм доповідали про знищення чергової партії євреїв». Він схопився зі стільця, виструнчився, випнув груди, майже вертикально простягнув руку і заревів: «Heil Hitler! Heil Hitler! Sieg Heil!» Упав на стілець і пробурмотів: «Негідники. Тварюки прокляті. Розстріляти б і їх докупи. Ні, не Райхенау, він чоловік добрячий, усіх інших». Він почав бурмотіти щось недоладне і врешті замовк. Я скористався нагодою, хутко простягнув йому Войтінеків рапорт і вийшов. Насилу за мною зачинилися двері, він знову зарепетував, та я однаково пішов собі. 

Нарешті прибув майбутній керівник нашої айнзатцгрупи. Блобель не затримався: виголосив перед нами коротку промову і першим потягом подався до Києва. Певен, ніхто за ним не шкодував, тим паче що наш новий командувач, штандартенфюрер доктор Ервін Вайнман, вигідно відрізнявся від свого попередника. То був чоловік молодий, лише на декілька років старший за мене, дуже стриманий, зі стурбованим, навіть засмученим виразом обличчя, переконаний націоналсоціаліст. Як і доктор Томас, він здобув медичну освіту, та багато років працював у державній таємній поліції. 

Він одразу справив на всіх хороше враження. «У Києві я довго спілкувався з бригадефюрером Томасом, — сказав Вайнман, — він розповів мені про ті неймовірні труднощі, на які постійно наражаються вояки й офіцери зондеркоманди. Тож знайте, що справа ваша недаремна. Німеччина пишається вами. Найближчими днями ознайомлюся із роботою команди й сподіваюся відкрито й чесно поспілкуватися з кожним із вас особисто». 

Вайнман сповістив нам важливу новину. На початку року фон Райхенау нарешті знайшли заміну: за його рекомендацією АОК6 очолив генерал танкових військ Фрідріх Паулюс, нова постать на театрі воєнних дій, один із заслужених командувачів штабу, що від 1940 року клопотався 140 плануванням в OKW. Та Паулюс незабаром позбувся свого покровителя. 

Напередодні переведення Вайнмана до Харкова, після ранкової пробіжки за температури мінус двадцять, Райхенау стало недобре, одні казали, ніби то інфаркт, другі — крововилив у мозок. Вайнман дізнався про це в потязі від офіцера АОК. Фон Райхенау був, утім, іще живий, і Гітлер звелів доправити його до Німеччини, та літак розбився під Лемберґом, і фон Райхенау знайшли в його кріслі, він був пристебнутий і з фельдмаршальським жезлом у руці — сумний кінець німецького героя. Після довгих сумнівів на місце Райхенау в групі армій «Південь» призначили генералфельдмаршала фон Бока. Того самого дня, коли він вступив на цю посаду, червоні, яких, либонь, наснажили успіхи під Москвою, перейшли в наступ коло Ізюма (це південніше від Харкова, в напрямку Полтави). 

На термометрах було мінус тридцять, рух транcпорту практично припинився, харчі доводилося підвозити на підводах panje, і Rollbahn утрачав більше людей, ніж на фронтах. У боях росіяни масово використовували страшний сучасний танк Т34, що не боявся морозів і наводив жах на піхоту; дякувати Богу, він не міг опиратися нашим 88міліметровим гарматам. Паулюс передислокував АОК6 із Полтави до Харкова, й у місті настало пожвавлення.

Було зрозуміло, що червоні планували оточити Харків, та їхній північний фланг не рухався, зате південний уперто тіснив наші війська, і тільки до кінця місяця ми насилу зупинили його біля Краснограда й Павлограда; глибина прориву в розташування наших військ сягала сімдесят кілометрів, утворився небезпечний плацдарм потойбіч Дінця. 

У запіллі активізувалися партизани, навіть у самому Харкові стало неспокійно: попри жорстокі розправи, диверсії множилися, а цьому, звісно ж, cприяв голод у місті. Потерпіла і зондеркоманда. Сталося це на початку лютого. 

У мене була зустріч у канцелярії Вермахту на площі Тевелєва в середмісті. Ганіка пішов зі мною, cподіваючись роздобути якихнебудь харчів, щоб урізноманітнити наш раціон, і я відпустив його на пошуки. Розмова була коротка, і я звільнився швидко. Постояв на ґанку, вдихаючи холодне повітря, запалив цигарку. Затягнувся раз, удруге, окинув поглядом майдан. Небо сяяло тією чистою зимовою блакиттю, яку побачиш тільки в Росії. 

Сподіваючись продати розкладену туттаки зів’ялу, поморщену городину, сиділи на ящиках три бабціколгоспниці; на майдані, біля підніжжя пам’ятника на честь звільнення Харкова більшовиками (1919 року), ганяли ганчір’яного м’яча дітлахи, байдужі до холоду. Трохи нижче вешталося кілька душ із нашої Orpo. На розі коло «опеля» з увімкнутим двигуном стояв блідий, понурий Ганіка. Вибухи шалу, що дедалі частіше охоплювали мене тепер, лякали його. А він уже мене дратував. Раптом із провулку вискочив іще один дітвак і помчав на майдан. Він щось тримав у руках. Коли він порівнявся з Ганікою, прогримів вибух. В «опелі» вибило шибки, я почув бряжчання скла, що посипалося на бруківку. 

Люди з Orpo так перелякалися, що відкрили вогонь по дітлахах, які грали в м’яча. Баби страшенно лементували, м’яч просякнув кров’ю. Я кинувся до Ганіки: він упав навколішки в сніг, тримаючись за живіт. Прищаве обличчя пополотніло. Не встиг я добігти до нього, як голова його відкинулася назад, і я чітко побачив, як синява його очей зіллялася із небесною блакиттю. Небо розмило його очі. Потім він повалився набік. Хлопчина був мертвий, йому відірвало руку; на майдані, де колгоспниці лементували й трясли вбитих дітей, юрмилися розгублені поліцаї. 

Вайнмана вочевидь дужче схвилював промах Orpo, ніж загибель Ганіки. «Неподобство! Ми намагаємося налагодити стосунки з місцевим населенням, а самі вбиваємо їхніх дітей. Ці люди мають піти під трибунал». Я поставився до того скептично. «Це буде непросто, штандартенфюрере. Це прикрий випадок. Та його можна пояснити. Місяцями вони розстрілюють дітлахів, то хіба не дивно, що за це ж таки їх і покарають?» — «Таж не за це! Ми розстрілюємо засуджених дітей! А діти на майдані богу духа винні». — «Дозвольте зауважити, пане штандартенфюрере, підстави для вироків такі, що дають простір для сваволі». 

Він витріщив очі, ніздрі затремтіли від гніву, та Вайнман хутко себе опанував і заcпокоївся. «Годі про це, гауптштурмфюрере. Я й так давно вже хотів з вами побалакати. Мені здається, ви дуже зморилися. Лікар Шперат вважає, що ви на грані нервового зриву». — «Перепрошую, штандартенфюрере, та я геть не згоден із його думкою. Почуваюся пречудово». 

Вайнман пригостив мене цигаркою й сам закурив. «Я лікар, гауптштурмфюрере. І вмію впізнавати симптоми. Ви, як уже казати просто, вигоріли. Та й не тільки ви: майже всі офіцери команди вже на грані. Так чи так вимушене зимове безділля дає нам змогу на кілька місяців скоротити штат. Частину офіцерів звільнять у запас або відправлять у тривалу відпустку на лікування. Сімейні повернуться до Німеччини. Решта, зокрема й ви, поїдуть у Крим у санаторії Вермахту. Кажуть, там така краса! За декілька тижнів уже можна буде плавати». 

На його вузькому лиці промайнула усмішка, він простягнув мені конверт. «Ось дозвіл і позитивна характеристика. Все гаразд. У вас два місяці, а там видно буде. Приємного відпочинку». 

Презентація першого українського перекладу роману «Благоволительки» відбудеться в Room 404 (вул. Отакара Яроша, 18, БЦ «Соляріc», 4-й поверх).


«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.

Це зображення має порожній атрибут alt; ім'я файлу ptrn-1024x235.png