Вітаю!

Не буду робити довгий вступ про те, як для мене почалось повномасштабне вторгнення рф. Не буду множити біль та скорботу. Не буду запевняти вас у неминучості нашої перемоги. Просто розповім цікаву історію, яка сталася посеред моїх солдатських буднів.

Підрозділ, командиром якого я був призначений, ніс свого роду комендантсько-патрульну службу в одному з житлових масивів. Мокрі ноги, замерзлі руки, параноя місцевих, прильоти важкої арти десь зовсім недалеко, працюючі банкомати без готівки, черги в аптеках — все, як кожен день протягом попереднього тижня. Нам досі не видали форму. Нам взагалі не дали нічого, окрім автоматів та набоїв на 90 секунд бою. І лише автомати на наших шиях говорили: «Ці хлопці щось рєшають на цьому районі».

І тут на тротуарі з’являється парочка чоловіків. Один, років 50, схожий на продавця сувенірів на популярному і недорогому іноземному курорті. Інший, молодий хлопець років 25, виглядав, як звичайний європейський хіпстер-інстаграмщик. Останній намагався тягнути валізу на колесах по свіжому березневому снігу. 

Без жодного остраху хлопці підійшли до блок-посту та запитали, чи хтось розмовляє англійською. 

— Що трапилось? — зірвалось з моїх вуст.

— Турецький консул — тупий козел, — відповів старший.

— Чим я можу дороги в такому разі? 

— Нам треба на вокзал!

— Без проблем! 10 кілометрів у той бік.

Після такої відповіді старший переключив свою увагу на інших моїх колег, яким намагався розповісти про свою проблему англійською, німецькою, турецькою і, здається, на фарсі.

У той час до мене заговорив молодий:

— Слухай, чувак, ми в повній дупі! Нам додому треба.

— А де дім? — питаю лише для підтримки розмови без жодної зацікавленості вирішувати питання їхньої евакуації. 

— Бремен!

— Бремен? Німеччина? А документи є?

Хлопець дістає німецький айді, де вказано місце видачі документу: Бремен, ФРН. 

Не знаю, до чого, але вирішив поцікавитись:

— А який головний футбольний клуб у Бремені? 

— «Вердер»… — трохи розгублено відповів хлопець.

— Так, «Вердер»… — розмова зайшла у глухий кут.

— Чувак, — співрозмовник відчув, що близький до того, щоб зірвати джек-пот, — я — гравець «Вердера»!

— Якого х…

— Приїхав на смотрини до «Металісту», майже уклав контракт, і тут…

— А продавець сувенірів? — вказую на старшого.

— Це — мій агент…

Ми зупинили автівку, запитали куди люди їдуть, та чи не погодяться вони відвезти іноземців до вокзалу. Іноземці поїхали. На одну проблему на районі менше.

Що й не кажи: ЗСУ рєшають питання!

Ласло Імре, обкладинка — Катерина Дрозд

«Люк» — це крафтове медіа про Харків і культуру. Щоб створювати новий контент і залишатися незалежними, нам доводиться докладати багато зусиль і часу. Ви можете робити свій щомісячний внесок у створення нашого медіа або підтримати нас будь-якою зручною для вас сумою.