Місто торгашів: співають, б’ються, помирають

Зібравши всією редакцією одягу та різних дрібниць, ми вирішили зайнятися монетизацією нашого журналу на харківській барахолці. Ринку ми дісталися біля шостої ранку, несучи в рюкзаках книги, блузки, посуд та інше. «Коля, йоб твою мать!» — Обурено кричить жіночка на вході, своєму напарнику. Ми швидко проходимо повз: треба встигнути зайняти місце. Бажано — подалі від біотуалету. 
Найвигідніші шматки асфальту зарезервовані, заздалегідь і на довго, постійними продавцями. Зазвичай місце орендують на кілька місяців і, відповідно, — зі знижкою. З нас, одноденних, беруть 8 гривень. 

Поки ми стелимо каремат і розкладаємо на ньому принесене, нас оточують з усіх боків близько десятка «місцевих». Їх натреноване око, яке пильнувало наші напхані рюкзаки із самого входу, одразу розпізнало недосвічених, випадкових персонажів. Вони зацікавлено розглядають наш реквізит з надією щось перекупити, поки цього не зробили їхні конкуренти.

Поруч голосно й безтурботно жартує чолов’яга, який нагадує бравого вояка Швейка. Його гострі, часто хтиві, випади в сторону Людки з сусіднього ряду чутно на півринку, попри базарний гамір. Біля його військових мундирів в перемішку з підшивкою «Плейбою» постійно тупцюють чоловіки старшого віку. Поки з обкладинки журналу на них поглядає оголена модель, вони зі знанням справи починають обговорювати російсько-турецькі війни, багнети і шаблі, знайдені під час експедицій, а потім розкрадені з музеїв. «Швейк» розуміє, що нічого вони в нього купувати не будуть, тому обриває розмову і біжить за жінкою, яка розвозить каву.

«Прибуток буває різний. Можеш хоч три дні просидіти і піти ні з чим, а буває — за день півтори тисячі вторгуєш. Сьогодні в мене барахло, за ці дрібниці більше ніж 400 гривень не візьмеш», — розповідає наш сусід. У будні Віталій працює на будівництві майстром, звідти й основний заробіток. Він розповідає історію за історією. Одна з них — про  дочку, яка вступила без зв’язків і грошей до університету. Після цього одразу перемикається на скурвленість суспільства і продажність влади. Для Віталія «барахолка» є не просто можливістю підзаробітку: «Цей ринок так, для задоволення. От дехто зранку на риболовлю їде, а я тут відпочиваю. Я тут уже кілька років і бачив усе. Хіба не бачив, щоб тут народжувались, а решта — співають, б’ються, помирають. Усяке бувало. Тут навіть є своя перукарня, інколи ходить хлопець з “машинкою” і стриже людей». 

Біля восьмої ранку на ринку помітно збільшується кількість покупців. Вони купують патефони і ресори, м’які іграшки і бюсти Сталіна, книги і запальнички, військові каски та ікони. У цьому пожвавленні й метушні на наш товар ніхто уваги не звертає. За дві години ми заробили 25 гривень. «По скільки книги?» — Цікавиться дідусь, розглядаючи Гоголя і Кастанеду. Ціна його не влаштовує. Переводить погляд на Конституцію і всміхається.

«Конcтитуція — безцінна», — кажу. — «Взяв із наміром віддати безкоштовно, якщо хтось просто запитає».

«Ой, повір, не запитають», — вдало передбачає дідусь і йде до наступного продавця книг.

Врешті в нас купують радянську вазу за 30 гривень, і ми вирішуємо потрохи збиратись і лишати ринок. Сусід Віталій пропонує коньяк із лимоном і називає “барахолку” цвинтарем людських душ.  

За чотири години, проведені на «барахолці», ми вторгували 55 гривень. Які-не-які, але гроші. Тим паче, для регіонального ЗМІ про культуру.

Фотографії, відео — Аліна Полянська