Павло Храмов: про комунікацію влади з містянами у Харкові та зрілість громадського суспільства

Чи готова влада у Харкові до діалогу з громадою?

Відвідав черговий захід у Харкові, де намагаються зібрати активну частину громади, бізнес та представників влади. В це раз організатором виступило Radio NV. У мене чимало питань до таких заходів, які я викладу нижче (ці питання не до Radio NV).

Також ведучий Олексій Тарасов почав дискусію з питання: «Які у Харкові проблеми чи виклики?», на яке відповіла лише половина спікерів. Тому в другій частині цього тексту я викладу своє бачення головних проблем міста. Видно було по залу деяке невдоволення якістю дискусії: чимало людей вставали та виходили, наче вони не почули або не сказали, що хотіли. Можливо це суб’єктивне враження. Тому я дозволю собі поділитись своїми почуттями.

Вже не вперше я спостерігаю схожу картину — намагання змусити розмовляти громаду з владою. Але давайте чесно: ми всі хочемо на таких заходах бачити міського голову, а він не приходить. Бо, схоже, декілька десятків активних містян — це не пріоритет для мера.

Натомість майже кожного разу відбувається все за ідентичним сценарієм: на захід не приходять справжні представники міської ради, які дійсно мають повноваження щось говорити. Зазвичай відправляють Світлану Горбунову-Рубан, яка щонайменше не розбирається у всіх сферах діяльності міської ради.

Що вона може розповісти про величезні витрати на «безплатний» громадський транспорт? Їй завжди легко сказати: «Я не знаю, спитаю у кого треба». А говорити вона може про свою сферу, тому дискусія повертає до теми, про яку зручно говорити цій чиновниці. Вона починає нахвалювати свою діяльність, іноді розповідає про свою біографію, яка насправді нікого не цікавить, поширює свої погляди та інший флуд, який не стосується предмета діалогу.

В кінці заходу вона роздає свій телефон та обіцяє все порішать. Все це поливається соусом лестощів: який Харків найкращий, які у нас героїчні чиновники, комунальники та (іноді) волонтери. Все. Хіба це діалог з громадою?

Хвилинка позитиву

Намагання перевести дискусію на складніший рівень обмежується спробами окремих спікерів. Вчора це був Сергій Жадан, а також трохи — президент Асоціації приватних роботодавців Олександр Чумак. Він намагався хоча б поговорити про виклики для бізнесу.

Також деякі люди з зали підняли теми укриттів в школах та інтеграції ветеранів у суспільство. Наприклад, директорка Харківського IT-кластера Ольга Шаповал у кінці лаконічно та точно окреслила проблему з укриттями для шкіл.

Мабуть, єдина користь від цієї розмови — це краще розуміння локальних контекстів журналістами Radio NV та місцевими акторами. Я не побачив, щоб влада взяла на себе бодай якісь серйозні зобов’язання, які мають з’являтись на такому рівні. Бо у них все добре. Все, що там було вирішено, має розв’язуватись на рівні «відкритого кабінету чиновника» — в деяких громадах це так і працює, уявляєте собі?

---

.Читайте також:

• Яким має бути Харків після перемоги? Інтерв’ю з архітектором Сергієм Ільченко
• Чи готові адміністрації міст чути і слухати, а не захищатися? Інтерв’ю з урбаністкою Олександрою Нарижною

---

Чи готова громада ставити міській владі чесні запитання?

Друга претензія до рівня дискусії буде не до представників влади, а до нас, так званих активістів Харкова. Щоб краще зрозуміти наш рівень дискусії, подивіться, як проходив повністю аналогічний захід у Львові: предметні претензії з конкретними запитаннями. Так, туди прийшов мер, але він туди приходить, тому що мусить — з такою громадою він не може не приходити. А ми дозволяємо собі десятки хвилин вислуховувати якийсь флуд і називаємо це «діалогом з громадою».

Мені не дуже подобається сам стиль спілкування. Я розумію, що у нас немає адекватних пресконференцій, тому люди відчувають, що дорвались до мікрофона, та починають озвучувати будь-які проблеми. Це швидко перетворюється в «книгу скарг на будь-які теми», що значно розмиває предмет бесіди.

Одначе коли люди беруть мікрофон та починають розповідати, хто вони є, в чому їх мотивація, як вони дійшли до таких висновків, а потім ще й закінчують тим, що це було не питання, а репліка — це перетворюється на парад «хто крутіше себе представить» замість дискусії навколо міських проблем.

Чому у нас майже немає конкретних питань до міського самоурядування? Чому ми не питаємо, наприклад, щось таке:

• Скільки грошей витрачається на виплати за кредитами з міського бюджету на проєкти, які зараз заморожено?
• Скільки ми витрачаємо на дотації комунальних послуг та пільг?
• Коли у нас буде розроблено адекватний сайт міськради?
• Коли у місті запрацюють перші архітектурні конкурси?

Ми наче не володіємо матеріалом!

Якщо ми не ставимо фахових точних запитань, то це означає, що ми не розуміємо, що у нас відбувається у місті. У такому випадку такі заходи перетворюються у захвалювання чиновників. Бо, схоже, у залі навіть ніхто не розуміє, що чиновник, який виїхав в перші дні війни, м’яко кажучи, розповідає неправду: «ми стукали в кожні двері, щоб перевірити, чи є там хтось».

Так от, я зробив для себе простий висновок: краще або вже не ходити на такі заходи, або приходити та ставити незручні запитання. Бо нашою присутністю ми просто легалізуємо ту локшину, що нам вішають на вуха. Всі ж мовчать. А хто буде сперечатись з тим, що наші комунальники героїчно працюють?

З якими викликами стикається громадськість у Харкові?

Сподіваюсь, що наші схожі заходи будуть якісно покращуватись. Якщо на них не хочуть ходити чиновники, то ми маємо створювати атмосферу «голодної громади», яка не бачить відповідей та змін.Тоді вони будуть змушені ходити, адже це вже політично небезпечно.

Тепер про проблеми, які я бачу наразі для Харкова:

1. Подолання патерналізму як головного принципу взаємовідносин «влада-громада»;
2. Відмова від інфантильного існування у світі рожевих поні та початок існування та планування у (болючій) реальності;
3. Майже повна відсутність чесного діалогу «громада – міське самоуправління»;
4. Дуже низька партисипація на будь-якому рівні;
5. Знецінення демократичних процедур, яке породжує вкрай низьку якість менеджменту;
6. Відсутність політичного процесу;
7. Централізація влади та права прийняття рішень;
8. Нерозуміння, хто ми є та куди ми йдемо або відсутність формалізованого суспільного договору;
9. Деперсоніфікація справжніх героїв та людей, які просто заслуговують поваги;
10. Корупція як суспільний компроміс;
11. Марнотратство ресурсів як результат відсутності осмислення наших цінностей та пріоритетів;
12. Руйнація довіри та єдності.

Це те, що я пригадав швиденько. Далеко не повний список, але я зупинюсь на красивій цифрі 12. 

Текст, колажі та обкладинка — Антон Алохінссон, фото взято з соцмереж Олександра Чумака